Це був відчайний танець, танець горіхової шкаралупи в морі. В човні сиділа людина. Сказати "сиділа" буде не зовсім точно. Правдивіше — людина стояла навколішках і з усіх сил боролася з бурунами. Човен повільно, але впевнено йшов до берега.
Людина гребла двома веслами, не звертаючи, здається, жодної уваги на холодні струмені, що раз у раз хлюпали за комір.
Невідомий був зовні цілком спокійний. Тільки коли вдалині широке проміння прожектора пронизало темряву, він мимоволі низько нагнув голову і навіть на мить перестав гребти. Невідомий знав — прожектор стоїть на катері прикордонної охорони. Він знав — коли сліпуче проміння хоч краєчком зачепить його човен, тоді — кінець. Він не зможе втекти від швидкохідного радянського катера, озброєного кулеметами.
Невідомий напружено вдивлявся вперед, у темряву. Він скрипів зубами — і від неймовірних зусиль, які робив веслами, і щоб подавити неспокій і тривогу, які з кожною миттю дужче й дужче прокидалися в ньому.
— Жодного вогника! — хрипло вимовив він. — А, ч-чорт!..
Човен ледве не перевернувся. Бокова хвиля вдарила несподівано.
— А, ч-чорт!..
І знову човен то злітає на гребінь хвилі, то з розгону кидається вниз, у чорну кипучу яму.
Невідомий знав, що до берега лишилось кілометрів два. Він був прекрасним гребцем. Останні три місяці минули в щоденному упертому тренуванні. Два кілометри — це дурниці, але море скаженіє з кожною хвилею дужче й дужче. І ця відстань здавалась тепер невідомому довжелезним шляхом, який не вистачить сил пройти.
Найбільше ж турбувало те, що з берега немає умовного сигналу. Жодний вогник не блимав у тому боці, де має бути велике рибальське селище Слобідка.
Блакитне проміння прожектора знову пронизало нічний морок. Невідомий тривожно озирнувся і з останніх сил наліг на весла. Проміння пройшло ліворуч, не зачепивши човна.
Вдалині чути було глухий гуркіт, наче далекі гарматні постріли. Невідомий знав, що означає цей гуркіт. Давно вже він прислухався до нього жадібно й нетерпляче. Це морські буруни з силою штурмують скелястий берег. Берег! Він наближається й наближається. Це надає невідомому нової сили. Він уже не думає про те, що зустріне його на березі. Аби швидше скінчилося гойдання на хвилях, ця вперта боротьба з розлюченою стихією! Проміння прожектора знову й знову мацає морську бурхливу поверхню. І кожного разу невідомий мимоволі пригинається і щулиться, наче вовк, що почув над собою занесену сокиру. Хіба він і справді не є хижий і небезпечний звір, який повзе на череві і підкрадається до теплої кошари?
Гуркіт уже зовсім близько. Невідомий може розглядіти в темряві сиву бороду прибою. Але тієї миті сліпучий факел падає в кипучу морську безодню. Над головою струсонулося небо від нечуваного вибуху. Блискавка засліпила очі, грім упав на тім'я важучим чавунним молотом. Хлинула злива. Бурун накотився збоку і вдарив у борт. Одно весло вирвало з кочета. Човен здригнувся, завертівся і, перевернувшись, накрив собою невідомого. Але він устиг виринути. Він передбачав можливість такої аварії і заздалегідь скинув чоботи й частину одежі. Це його врятувало. Невідомий міг пливти. Але новий, ще сильніший бурун підхопив його і з сплою шпурнув на прибережне каміння…
Замолоду дід Савелій Чайка був не тільки рибалкою. Він часто ходив на полювання. Колись із товаришами він забив вовка. Звір упав, пронизаний кількома кулями. Його добивали поліном. Звір лежав бездиханний і нерухомий. Та коли мисливці відійшли від нього й посідали відпочивати, вовк несподівано підвівся і, хитаючись, побіг. Навздогін йому загриміли постріли. Було пізно. Звір зник у лісі…
Мабуть, отаку вовчу живучість мав невідомий. Цілу годину він відлежувався на березі, на камінні. Тоді сперся на лікті і став навколішки. Він поповз. Кожний новий рух віддаляв його від бурунів.
Знесилений, він упав і довго лежав. Потім перев'язав шматком сорочки розбиту ногу і спробував устати. Це йому не вдалося, і він знову поповз між скелями. Над ним зовсім низько грізно гарчав грім, гримів, гуркотом громив чорну юрбу хмар. У непроглядній темряві виросла раптом кам'яна стіна. Що це? Невже якась будівля?
Невідомий сунувся ліворуч, потім праворуч, але всюди його руки зустрічали кам'яний мур! У мозку невідомого майнула думка, що він потрапив у якусь пастку. Обмацуючи стіни, він несподівано зробив відкриття, що навколо сухо. Сюди не потрапляла жодна краплина дощу. Значить, угорі є якесь прикриття? Може, дах?
Невідомий прислухався. Далеко-далеко внизу ревло море. Але його гуркіт долітав сюди глухо, ледве чутно. Тоді стало зрозуміло — це печера. Невідомий ліг. Щось мулило в бік. Згадав — годинник! І тоді майнула остання думка: чому не було сигналу?
* * *
В гори йшло двоє — Олег і Максим. Стежка повзла вище й вище, то зникала. за поворотом, то знову з'являлась між скелями. В теплій бірюзовій блакиті хутко кружляли щури.
— Ех, ти ж!
Олег запитливо глянув на вожатого.
— Що?
Максим посміхнувся.
— Мій скарб кращий. Атож. Я кажу про казки, які я записую з народних уст. Чим справді не скарб? Ти уяви собі — столітня народна мудрість, справжні перлини живої творчості! А скарб пана Капніста, по-перше, не знайдений, по-друге…
— Ти ж дав слово нікому не казати…
— Пам'ятаю, пам'ятаю, нас зараз ніхто не чує. Даремно ти мені раніше не розповів про лист. Що ж до браунінга…
— Вже близько, — перебив Олег.
Незабаром обоє зупинились перед круглою широкою діркою між скелями. Олег розсунув кущі дерези і, нахилившись, пішов уперед. За ним — вожатий.
— Нічого собі, добра схованка, — сказав він, озираючись. — Ну, де ж твоя зброя?
Любий читачу, ти вже зрозумів, що Олег розповів Максимові всю історію про розшуки скарбу.
— Де ж револьвер? — повторив своє запитання вожатий. Але Башмачний не відповідав. Він розгублено стояв серед печери.
— Ось тут я поклав його… Під цією каменюкою… — нарешті пробурмотів хлопчина. Зненацька він зірвався з місця і швидко почав перевертати один за одним кожний камінь, який знаходив у печері. Потім мовчки глянув на Максима, спантеличений і спітнілий. Револьвер зник.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ
Професор міжзоряної авіації знаходить браунінг на Марсі
З страшенною швидкістю Марс. наближався. Саме таке було почуття: ракета стоїть на місці, а заповітна криваво-червона планета мчить мені назустріч. Правда, вона тепер була вже не червона. У кругле віконце з прозорого кварцу я міг уже ясно бачити жовтогарячі рівнини пустинь, зелені плями рослинності і білу шапку снігів на полюсі.
Моя рука наче прикипіла до важелів керування, але очі жадібно вбирали в себе поверхню Марса. Я вже бачив те, що найбільше хвилювало мене протягом усього мого життя. Я бачив глибокі величезні провалля. Вони в усіх напрямках перерізали планету. Ось ці широкі тріщини багато років тому вважали у нас на Землі за канали. Я бачив уже світлі плями озер, бачив море… Але водних просторів було мало. Всюди жовтіли пустині.
Я був цілком готовий ступити на поверхню Марса. Не буду докладно розповідати, як відбулось саме приземлення (чи то пак примарсення!). Ракета сіла в море. Хвиля вдарила у віконця ілюмінаторів. Це була звичайна зелена морська хвиля, як у нашому рідному Чорному морі.
Та не встигли буруни перекотитися через ракету, як вона вже легко й блискавично мчала поверхнею моря, гострим носом ріжучи хвилі. Швидкість її зменшувалась дуже повільно, і я пильнував, щоб не наскочити на якийсь острівець чи скелю. Водночас я вперто, але поступово, сантиметр за сантиметром, випускав щит Цера. Нарешті чотирикутний сталевий щит закрив увесь ніс ракети. Це було могутнє гальмо. Швидкість зменшувалась з хвилини на хвилину. Буруни тепер чинили завзятий опір, стіною виростаючи перед щитом. Ще півгодини… Ще година… Ура! Ракета зупинилась! Вона тепер плавно хиталась на хвилях — ця металева сигара, міжзоряний корабель, чудесний витвір соціалістичної техніки!
Вкрай знеможений, я не знайшов у собі, сили, щоб підвестися, і тут же, в спокійному кріслі, міцно заснув. Я спав, мабуть, дуже довго. Мене розбудив якийсь стукіт і шкрябання об металеву поверхню ракети. Схопившись, я кинувся до ілюмінатора. Ракета й досі спокійно коливалась на хвилях. Як і раніше, був день. Може, це вже був новий день — я не знаю. Я встиг помітити легенький плюскіт за кілька кроків від ілюмінатора. Вдалині майорів берег. Я сів за важіль. Голова в мене була ясна, я почував себе чудово. Натиснув кнопку і почув легенький вибух. Ракета плавно і швидко попливла вперед.
Біля берега я загальмував з допомогою щита Цера і почав готуватися до виходу на повітря. Повітря! Воно тут розріджене, і я заздалегідь одягнув скафандр із спеціальної тканини абецеї. За півгодини я відгвинтив покришку і до пояса висунувся з ракети. І знову я помітив в кількох кроках легенький плюскіт. Було таке враження, наче якісь істоти блискавично гулькнули в воду, ховаючись від моїх очей.
Берег був високий, глинястий і непривітний. Недалеко росли якісь незнайомі мені дерева з червонуватими стовбурами і вузьким, стрілчастим листям. За кіло-метр-два я побачив озеро. Воно було дуже довге, воно перетинало руду рівнину і тяглося аж до обрію. Я вирішив зробити невеличку подорож до цього озера. Кисневий апарат збоку скафандра працював чудово, і я йшов легко й хутко.
Я не можу розповісти про ті почування, які охопили всю мою істоту. Я був першою людиною, яка відвідала Марс! Правда, двадцять шість років тому з Землі знявся в ракеті славетний Бруно Ціоні з своїм учнем Демидом Семиряжком. Але й досі невідомо, що з ними сталося. Чи досягнув їхній міжзоряний корабель Марса? Найбільш імовірно, що обидва аргонавти стали жертвою якоїсь невідомої катастрофи.
Я стояв на березі озера. Скраю, на мілині, ледь коливались червоні водорості, а далі темніла глибочінь. Ніде не видно було ніяких живих істот. Чи існують вони на Марсі?
Мороз пробіг у мене по спині. Я згадав про свою ракету, кинуту напризволяще біля берега. Правда, я спустив надійний якір, але чи знаю я, що може трапитись під час моєї відсутності з міжзоряним кораблем?
Я стрімголов кинувся бігти. І тут уперше мене охопило те неприємне почуття, коли всією істотою відчуваєш, що за тобою невпинно стежать чиїсь невидимі пильні очі.