Селяни пильно слухали: все до діла писане було — і земля правильно показана по клинах, і план землевпорядження хороший. Одним словом, чого б і краще, та... Тільки махали рукою: хіба ж у них цього можна добитись? Вже пробували! Чи ще фунтів треба кому? Чи... Он уже Тихін добивався ж землі, як-як не видно — піде вже навіки на свою норму... Це все поміж себе стиха, не заважаючи читати Давидові. Далі було про ліси, про кооперацію...
Гнида, як тільки зачув слово "кооператив", аж кинувся й насторожився. А говорилось не про його кооператив, а взагалі за якийсь, що стоїть на майдані, а через вулицю, напроти, приватна крамниця з зеленими дверима. Отут уже Гнида з Губаренком зглянулись. Про оселедці вонючі писалось далі.
У хаті сміх — догадались. Гнида сплигнув як ошпарений з лутки.
— Це що таке за насмішка?! — і підступився до стола. Чумак підвівся.
— Яка ж це насмішка? Як у нашому кооперативі ніколи не було вонючих оселедців, то чого ж і гарячитися? Це, може, десь було. Де правління, може, з крамарем — родичі або покумалися.
По хаті ще дужчий сміх — знати, куди Гордій стріляє: в Губаренка Гнида й кумував оце восени. Спалахнули, як полум'ям, обличчя в кумів. Хотів Яків порвати газету, але Гордій заслонив і одвів його руку. Подався Тягнирядно. Тоді ж з ослона встав і підійшов ближче Кожушний Тихін, хмурний і рішучий, і Півненко біля стіни став, і ще дехто напоготові. А Давид глянув гостро на Гниду й сказав йому:
— Ти заспокойся, Гнидо! Це ще тільки вонючі оселедці. А я ось найду тобі ще краще щось та прочитаю з "Голосу праці". Дай ось тільки стінну газету дочитаємо.
Ці слова на Якова — як холодний душ на голову: він притих одразу й одійшов до вікна.
— Ану, читай,— уже там опанував себе й таки вищирився, хоч і невесело. Потім, як уже Давид читав далі про якихось дівчат, що до баби Упирки ходять виворожувати долю собі та крадуть полотно в матерів — їй носять,— ще це прослухав Яків, а тоді підкликав брата Фильку й щось над вухо йому сказав. Той зараз і поліз у натовпі до дверей, а ззаду тоді голос хриплуватий, як буває після кашлю, жіночий:
— Це безобразіяЇ Я буду жалітися! — Нюрка бабуню свою одстоювала.
— А що, неправда? — хтось.
— На тебе жалітися треба! Чортяка тебе з "Пальмири" притаскав сюди!
Закликав до порядку голова, бо ще не вся ж газета. Ще віршик один був, була й байка — це хтось підслухав, як уночі через вулицю обшарпана школа їхня з церквою балакала. Школа питала сумно: "Чого ти і ледача, і з тебе користі людям ніякої, а пофарбована, а я дітей розуму навчаю, а, бач, обшарпана яка". Не знати потім — чи автор не зміг за церкву відповісти, чи сама церква закопилила губу й не схотіла з обшарпаною сусідкою балакати, а тільки тим і закінчилось: вийшов сторож дід Софрон і бовкнув годину. Церква позіхнула й. стала дрімати. А школа ще довго з сумом дивилась на темні стріхи й думала: "Де ж правда в світі?"
І врешті заклик: "Пишіть усі в стінну газету". На цьому газета й скінчилася. По хаті загомоніли — ділилися враженнями, дітлахи аж на стіл лізли: якийсь малюнок побачили цікавий. Петрик аж головою крутив — ой, мовляв, і намальовано ж фарбами всякими, здорово намальовано! Потім поволі стихати стало в хаті й стихло. Бо знов витяг Давид з кишені аркуш. Яків насторожився, а Давид знов, перше ніж читати, коротенько сказав:
— Це ми своє життя бачили, обухівське: темне, глухе і до безкраю погане. Але не скрізь же таке.— Він прочитає ось, не вибираючи з газети, про життя інших сіл, та й хай подивляться. І це не за горами ж. От у селі Ковалівці, це як на город їхати, сорок верст звідси, провадиться землеустрій і переходять на многопілля. В якійсь Гарбузівці школу одремонтували. В місті Сорочинцях комуна "Маяк" пустила всі три млини водяні на Пслі, що до того стояли. Ну, а це десь, правда, і на їхню Обу-хівку схоже, п'яний голова сільради зайшов на делегатські збори селянок і став матюкати усіх. Ще десь школа забезпечена паливом на зиму й одремонтована.
— А ось і про нас,— сказав Давид,— пишуть у газеті, щоб не ми тільки знали, а всі, хто читає, вся Україна. Він почав читати:
— "Глухе село Обухівка, Щербанівського району..." — але й замовк, бо враз, мов хтось штовхнув із сіней, колихнувся від дверей натовп і в хату влетів Матюха. На ньому шапка кудлата була збита на потилицю, пика червона: ось-ось, здавалося, репне на ній шкура. Всі з острахом одхилялись од нього й давали дорогу. Біля першого ослона став і, побачивши, що в руках Давида не "контрреволюція", а справжня друкована газета, мовчки дививсь, хоч і грізно та спідлоба. Вся постать говорила без слів: "Ану-ну, чим ви тут займаєтесь?" Яків прихилився до нього й почав щось говорити. З ослона Книш глянув на нього й похитав головою. Мотузка пождав, поки затихли всі, і знов почав:
— "Глухе село Обухівка, Щербанівського району. До залізниці двадцять п'ять верстов, до повітового міста — сімдесят. Колись і в Обухівці шуміла революція: одібрали землі панські та в куркулів, усієї до трьох тисяч десятин. Та далеко земля, за десять верстов. Не вхліборобиш на ній, та ще біднякові з шкапиною. Де ближче, ту куркулі захопили собі. Ще з весни на землеустрій зібрались були обухівці, і приговора частина села склала. Та десь приговора того й вісті немає. Є в Обухівці артіль у лапках, мошенством млина парового, що в КНС в оренді був, собі захопили: це — голова сільради Матюха, ще голова КНС Гнида, крамар Губаренко та куркуль Книш. Деруть із селян фунти дорогого мірчука (шість фунтів), тільки стогнуть ті, а вони наживаються, А влада спить в Обухівці. Ба ні, то спить сільрада з замкненими дверима з ранку до ночі. А голова її з ранку до ночі п'є, не вихмеляється, з компанією. Б'є пики селянам, як колись урядник, а його підручним — на все .права й воля. Доки ж це буде?"
— Оце й усе,—сказав Давид і поклав газету. У хаті й досі тиша, і навіть дихання затаїли. Матюха, мов остовпів, стояв, не рухався. Чи це йому сниться? Ворухнув рукою — ворухнулась. Ні, він не спить. А то Давид щось говорить... І враз очуняв Матюха, знов до обличчя прилила кров, і він рвучко подався до стола й крикнув хрипло:
— А! так ти власть підривати! Хто тобі розрішав?! — і грізно насувався на Давида. Той схвильований, але твердо відповів:
— Читати орган губвиконкому та губпарткому — на це дозволу від тебе, Матюхо, мені не питати!
Матюха смикнувся, але щось мов за поли його схватило й не пустило вдарити в першу ж мить. А мить як пролетіла ця, одразу відчув, що за цю мить згубив себе: народ же, чують же, бачать. Треба вдарити, а не зведе руки, страшно. Тоді в гніві тріпнув головою й кулаком грізно посварився:
— Ну, ти ж гляди! Знай! — і швидко одвернувся, а на Гниду та на Тягнирядна теж гнівно:—Ходімо!
Натовп захвилювався і почав і собі виливатись у двері. Найостанні вийшли Давид з товаришами.
XXIII
Хоч селяни й казали Давидові: "Ой, щось буде! Стережися, Давиде!" — але Давид із захопленням і радо дивився на їхні обличчя, що на них в очах крізь забитість та заляканість і щось нове виступало, якась надія. Це ж на їх власних очах Матюха — грім та блискавка на Обухівці, ба на весь Щербанівський район колись, що матері дітей замість вовком та ним лякають: "Цить, он предсідатель іде!" — це ж він сьогодні на людях оторопілий стояв перед Давидом, а вдарити не посмів. І тоді на сході — пригадувалось. Ні, значить, і він то лише для них був "цар і бог". Не наривався ні на кого, а, бач, нарвався... І в газеті здорово пропечатано. Селяни кожен своїми очима дивився, як там написано: "Матюха п'є, гуляє". І за млина парового, й за Гниду. Це ж уся Україна читає. І влада вища знатиме.
Довго не розходились біля хати-читальні й потім ще купами стояли біля воріт допізна. Було сьогодні про що говорити. За землю знов тепер жвавіше, сміливіше, і хто навіть учора махав безнадійно рукою, тепер гарячився:
— Та що ж, справді! Де ми живемо — на планиді якійсь чи в Радянській республіці? Люди он, бач, а ми що ж — не люди?!
Хтось скаже:
— А що ж ти раніш махав рукою?
— Нема що за раніш згадувати! І зараз не пізно! ...Уже сутеніло, як Давид із товаришами йшов до свого двору. Ще й на воротях дядько Гордій застеріг:
— Глядися ж, Давиде! Бо вони такі, що й нальот на хату зроблять.
І вже хай не виходить нікуди пізно. Як треба буде, до нього зайдуть. Бач, списки треба сьогодні переписати, бо на завтра ж у Щербанівку думає Давид. Теж занесуть із Тихоном. Де той Тихін? Його не було в гурті. А хтось сказав, що бачив — на той куток пішов кудись.
Погомоніли ще й за ворітьми трохи. Потім розійшлись.
Давидові чомусь так весело. Трохи й тривожно, але то — пусте. Ну, що вони йому зроблять? На людях не займуть, а підслідити ввечері — теж чорта з два! Про нальот згадав, що Чумак застерігав його, тільки всміхнувся. Ну, а й те подумав: біс їх знає. Тягнирядно і Яків, правда, хлопці "одірви та покинь". Тому, як ішов у хату, взяв вила-трійчатки й поставив у кочергах. А під лавою сокира — хай тільки поткнуться! Батько вже дома був, саме обротьку лагодив біля світла, а бачив, як Давид зайшов.
Спитав стривожено:
— Нащо ти, сину, вила в кочерги ставиш? Давид трохи зам'явся: не хотілось говорити, щоб старих не лякати. Врешті знайшовся і, зовсім мов весело, сказав:
— А ви ж коня привели, будем цього вже з вилами стерегти.
Мати аж руки згорнула — як у благанні:
— Не доведи господи! На цього вже як і трудно стягалися, не дай бог заведуть, тоді хоч у яму лягай.
Батько сказав хмуро:
— Треба запори поробити,— завтра до коваля сходю. А на цю ніч у яслах ляжу.
Так і було: повечеряли, і старий, узявши сіряка, пішов спати в повітку.
Приходив Гордій Чумак із своїми списками. Тихона не було. І на дім до нього заходив Гордій, та хата защеплена знадвору і кілочок застромлено. Ще, знати, не приходив. Ну, як тільки вернеться, повинен би сюди прийти.
Ні, не було Тихона; вже й пізно. Гордій посидів ще трохи, погомоніли з Давидом, а потім пішов. Та ще й знадвору постукав у вікно й сказав Давидові:
— Не сиди отак проти вікна!
Давид сів глибше в куток. Став олівця ножем підстругувати.
В хаті вже поклалися спати. Прибігла з вулиці й Христя, рожева й весела. Потім одломила шматочок хліба й вечеряла — борщу їй не хотілось.