А ті бачать, чого на світі не буває.
— Зараз пошлю лікаря. А ти не відходь від неї. Як тільки тебе повідомлю — негайно вези її до Рима. Дівчину конче треба зберегти. Може, вона щось висвітлить.
Аврелій встав. Підвівся й Стробус. Вже на порозі його мозок прорізала блискавична думка.
— Сенаторе! — повернувся він.— Не гнівайся, коли скажу не до речі...
— Кажи, не бійся.
— Пріск — уже в Гадесі. Антіной, сам знаєш, ким був. Чи такі люди у такий час самі собі відбирають життя? Чи, маючи такі рамена, не міг би Антіной виплисти на берег?
— Що ти знаєш? — хрипло запитав Аврелій.
— Я сказав: я нічого не знаю. А те, що говорю,— говорить не Стробус, а логіка.
Аврелій цілком потемнів. Затис зуби і з силою жбурнув срібну кульку у срібну миску.
В дверях з'явився Мастор. Його кремезна постать враз постаріла на десять літ, очі запухли, хода непевна.
— Варту! — кинув, не оглянувшись, Аврелій. Голос його був різкий, як звук бронзової кульки. Очі не відривались від Стробуса.
Філософ змішався. Але враз заспокоївся.
"Жоден бог, філософе, не обіцяв тобі несмертельності,— подумав він.— Не повтори ж того, що було вночі. Ти ж таки римлянин і муж". Аврелій труснув головою, коли в дверях брязнув меч центуріона.
— Людей і лектику! — вже цілком спокійно наказував сенатор.
— Піти до сенатора Татіана. Нема часу на лист. Переказати, що прошу ласкаво прибути негайно.
Стробусові знову справно застукотіло серце.
— Масторе! Повіз для лікаря Гермогена! Негайно поїде з філософом до Мареотіса. Філософе! Яке слово вона чула?
— Беза. Не наймення єгипетського бога танцюристок "Безу", а "Беза".
— Масторе! Попитай всіх, хто є в палаці, чи хто чув таке слово? І що воно може означати?
Мастор зник. Аврелій зняв з пальця перстень-сигнет і подав Стробусові.
— Покажеш лікареві. Хай огляне хвору як особу з цезарської родини. До речі: як звати того патриція, що напав тоді, вночі на Ізі. — Записав і продовжував говорити: Як Гермоген визнає за можливе, ще сьогодні рушайте до Рима, Але доглядай! І всіма способами приховай від неї смерть Антіноя. Я сам чуєш? —тільки я сам повідомлю її про це. Сигнет хай буде при тобі. Показуй, коли треба буде щось чинити з мого наказу!
Тим часом Мастор легенько підштовхнув до Аврелія стару єгиптянку;
— Говори, Снефру!
— Світлий пане, Беза — це моє рідне село... недалеко... На Нілі. Колись це було гарне, велике місто. Тепер там жменька мешканців. Як плисти з Гермонтіса до Дельти. При самому березі... річка там дуже широка.
Аврелій взяв новий диптихон.
— Іди, стара. До побачення, філософе, в Римі! Пильнуй дівчину!
Стробус міркував: "Як же переживе Ізі своє нещастя?"
Але відчував сам безмірну тугу за Антіноєм, бо несвідомо переніс і на нього частину своєї ніжності до Ізі.
Виходячи, зауважив, як тепер розступаються перед ним урядовці, що перед хвилиною не зважали на нього. Глянув на перстень на своїй руці й посміхнувся.
Оглянувся по вестибюлі, шукаючи очима лікаря, і помітив, що всі світла горіли, мов уночі.
"Сум темніший на ніч. А нещастя заступає людині світло дим", подумав Стробус. Лампи й смолоскипи чаділи, неначе й їхнім вогням не вистачало повітря для вільного дихання на світанку смутного ранку.
Подія, видимо, вже набрала розголосу. Схвильовані александрійці стояли на вулицях. Крамниці зачинялись. На кількох домах, на знак жалоби, були вже виставлені кипарисові вінки й віти. Стробус знову затурбувався: як же він забарився на Лохіасі! Що, коли вже хтось встиг повідомити Ізі? Але тривога була безпідставна. При Ізі сиділа тільки Афра, а дівчина, як і раніше, лежала без пам'яті. Часом тільки підводилась і шукала очима статуетку Афродіти, повторюючи:
— Богиня покинула мене, а мій бог відлетів до зір.
Посланий по Татіана центуріон сповістив, що сенатор ще з подорожі до Тебів не повернувся.
Тоді Аврелій покликав ветерана Квіріна, відданого Адріанові, як сам Аврелій.
— Тобі, Квіріне, звіряю свої думки. Пошли вірних людей до Рима й до Паннонії. Встанови стежі за всіма, хто в будь-яких стосунках з Люцієм Вером. Хто б не прибув до нього з Єгипту, затримай, але без розголосу.
— Станеться так, доміне.
— Розумієш, що за виконання наказу відповідатимеш ти.
— Моє життя належить цезареві.
— Постав стежу за августою, Бальбілою і близькими до жіночих палат. Незмінна "почесна варта" біля покоїв августи!
—Станеться так, пане.
— Пильнувати сенатора Татіана та його приятеля Антістоса. Мудро й непомітно стежити за кожним їхнім кроком.
— Станеться так, пане.
— Все довідатись про Лізія і про все повідомляти мене негайно, чи вдень, чи вночі, входячи до моїх покоїв при першій потребі, без огляду на присутніх. Іди, Квіріне.
Аврелій лишився сам. Стиснув голову руками. Легке шелестіння заслони збудило його з важких дум. Оглянувся: на порозі стояв Мастор. Аврелій хотів щось сказати. Нараз затулив обличчя обома руками.
Біла з позолотою трирема була готова відплисти, але ще коливалась на хвилях, мов дрімаючий велетенський лебідь.
Ізі вже була на кораблі. Лікар Гермоген укладав хвору. Йому помагала Афра. Піднесено сходні. М’яко, мов долоні, ляснули по воді весла, підносячи з води разки сяючих аквамаринів. Стробус дивився на Александрію — гарну, як мрія в злото-пурпурному апофеозі вечірнього сонця. На облавок ще долітали пахощі садів. До вуха вкочувались приглушені акорди міського гамору.
Сонце вже до половини пірнуло в море. Утворило на небі браму, до якої пливла трирема.
Йдучи до призначеної йому каюти, філософ заглянув до Ізі: лежала, мов мертва. Над нею сидів задуманий лікар.
Стробус пристояв, і знову його опекло те слово — Беза.
Тепер Стробус вже знав, що Антіной дійсно загинув під самою Безою. Коло Ізі не побачив Афри. Спитав Гермогена, де вона. Лікар відіслав її відпочити, щоб могла потім із донькою змінити його біля немічної.