В Шахівці від нас церква близенько, щоб було в чому з двору вийти і зайти в божий храм.— Сказав так та й поклав наборку на коліна бабі Марті.
Стара Венгериха, що вік звікувала в мануфактурному магазині, зналася на тканинах і знала смаки своїх селянських клієнток. А Савка ще й подобався їй за його уважність до матері, до жінки, до сестри Варвари, до баби Харитини Захожаїхи. І вона відміряла Савці справжньої тканини. Сама Венгериха, хоч була й немолода, любила яскраві кольори — червоне, жовтогаряче, біле-біле, як біль, але заразом з тим знала, що сільські літні жінки любили притамовані барви, і відрізала для баби Марти на святкове плаття темно-синього ситцю в дрібну-дрібну блідо-голубу квіточку з химерною ряснотою листочків. Темне тло про літа говорило, а дрібні-дрібні блідо-голубі квіточки з химерним плетивом листочків потішали серце людське, що й для нього дорога блакить неба і неосяжна краса білого світу. На щоденну спідницю Венгериха відрізала темно-коричневого ситцю в густий жовтенький горошок — звичайна робоча тканина. Чи руки витре, чи з сковорідки капне, як біля печі порається, не дуже й помітне. Та й онуки вже увесь час біля колін труться, світле своїми ручатками враз закецькали б, а це хай спробують.
Одним поглядом баба Марта все це зважила, серце охопила незбагненна радість, увесь світ по-святковому затанцював у очах. А Савка передав бабі Марті наборку, схилився і віддав чолом— поцілував руку її. Такий здоровань, півхати захарастив своїми плечима, головою здоровою, як відро! І бабине гаряче плетиво думок, що це ж нечистий піддобрюється, щоб краще за горлянку вхопити, застряло у горлі, застряло в серці, в душі. Нові чоботи з доброї юхти, нова наборка на святкове плаття і на щоденну спідницю лежали на колінах у неї, і на руці ятрився гарячий слід від Савчиного поцілунку. Хай і чорт, але який чорт! Бабу Марту затоплювали незбагненні почуття, крила душі її поривались у весняну блакить неба, але в блакить цю втиналася гостра, як вила, думка: "А що коли це справді лихий?. Нечиста сила?" Зібравшися з силою і міцно притримуючи рукою подарунки, вона зашепотіла про себе: "Да воскреснет бог" — отруйну для всякої нечисті молитву, вірячи в те, що в образі цього Савки перед нею стоїть сам безп'ятий Гриць, і надіючись водночас, що це не так, що Савка таки шахівський чоловік і чоботи, які він подарував їй, і наборка на вбрання — справжні, людські, земні. Вона прочитала всю молитву з початку і до кінця, потім вдруге і втретє. І ніякої. познаки на Савці це не відзначило. Він ще кілька разів підходив до свого кошика. Раз сказав: "А це ж тобі, моя жінко, на кохту й спідницю, а це —на наволочки й простині, а це тобі м'які черевички, щоб ніг не набила, по хаті топтавшися, а це нашим діткам — Василькові й Катрі на сорочечки, штанці, платтячко". ї все це, вибираючи з кошика, складав на столі біля Параски.
Цілу гірку наскладав. Далі поглянув на Параску, посміхнувся й сказав:
— І це ще не все. В сімї чоловік і жінка ділять все пополам — радість і горе. Чоловік заробляє, а жінка кубла глядить, чоловік гроші додому приносить, а жінка лад їм дає. Як люди живуть, так і ми жити будемо. Оце ось, Параско, назбирав я трохи грошей. Що ми з ними робити будемо, пізніше порадимося, а поки що на, сховай їх, як і годиться хазяйці.
Савка витяг з кишені гаманець, передав Парасці. Параска одкинулась на стіну, провела рукою по лобі. Все, що діялось, їй сном здавалося. І тому, провівши рукою по лобі, вона водночас махнула над очима рукавом, щоб зігнати, коли це сон.
Ні, це не сон був. Це дійсність була. Переможена, збентежена, розхвильована, вона ледве зібралася з силою, насилу сказала:
— Так ми ж, Савко, ще не вінчані. Як же ж ти довіряєш?
— Як же ж я тобі довіряти не буду, коли ти жінка моя! Зараз нас бог благословить, а ввечері обвінчає і благословить отець Кузьма.
Параска ще більше збентежилася.
— Савко,—сказала по паузі Параска,—мені недобре, в очах мерехтить, серце так б'ється. Дай я хоч води вип'ю.— Вона поклала край столу гроші, пройшла до діжки з водою, що, як і у всіх у ті часи, в сінях на лаві стояла, набрала кухлик, випила.
— Ну от і добре,—сказав Савка.— Це все ми про діло говорили, а тепер радіти давайте.
Він узяв кошик у руки, підняв його над столом, перекинув отвором униз, розвів дужки. На стіл посипались сонце, блиски, квіти, хату оповив ніжний дух карамелі, помадки, подушечок з усякою начинкою.
— Ой мамочко!..— побачивши купу такого багатства, скрикнула Катря. У Василька очі палали солодким сяйвом. Він теж скрикнув:
— А ото он, бабо, подушечка з варенням!
Баба тим часом все ще вичитувала "Да воскреснет". Ні! Молитва не мала над Савкою сили! Савка таки справді був ша-хівським чоловіком, що мав хату, садибу, п'ятнадцять сажків землі, пару коней, бричку і щодня їздив на тих конях у млин возити на гору борошно, а з гори, із станції, пшеницю — у важких п'ятипудових чувалах.
І це ж, видно, від цих чувалів у Савки плечі перекосилися, праве, на якому доводилось тиряти оті лантухи, стало нижче, ніж ліве.
— Сідайте, діти, до столу,— сказав Савка,— їжте, що кому до вподоби. І ти, жінко, покуштуй, і ви, мамо. Свіженьке все. Іван Максимович — у Шахівці є такий чоловік — тільки вчора наготував. Як брав ввечері, то ще теплі були. І я теж покуштую,— казав він далі.— Люблю я найбільше дюшес Це м'ятні канфети, гарно так в роті холодять.— Він взяв цукерку в зеленій сорочечці, розгорнув ту сорочечку, підніс пахучу зелену качалочку до рота. Слідом за ним руку простягла й Параска.— Мамо, а ви ж? — знову нагадав Савка.— При-зволяйтеся, у нас-бо свято! — Він узяв бабу Марту під руку, допоміг їй встати з лави і пересадив до столу, ближче до цукерок.— Ви ось попробуйте оцю. Це — помадка, м'яка, пахуча, добра...
— Боже мій, боже мій! — ледь промовила баба Марта.— І який же ти? І хто ж ти? І де ти взявся такий? І яка тебе мати такого на світ породила?! — Баба Марта раптом схлипнула і приклала до очей кінчик кофтини.
їй треба було виплакатися, і Савка повернувся до Параски.
— Незабаром з Шахівки приїдуть Андріян Якович, Трохим Кодацький, Архип Юрко, Андрій Сєнченко, щоб усе добро наше за одним разом забрати. То треба людей пригостити. Там, на бричці у мене, всякий припас...— Кажучи це, Савка взяв жменю цукерок, засунув Василькові за пазуху.— Ходімо хазяйнувати. А щоб веселіше було, клади за зуба оцю ось подушечку...
Обоє вийшли і незабаром повернулися. Савка з чималим клунком, напханим припасами, а Василько з меншим. З цього клунка визирали паляниці, фірми отієї Опарихи, з Низу, що була славна на весь червоноградський базар своїм білим тістом. Шкуратиха славилася житнім хлібом, а ця пшеничними паляницями. І слава ця небезпідставна була — виклав Василько балабушки з торби, і хату заполонив хмільний запах ніжного тіста...
.У кого б не покотилася слинка! Клунок свій Савка біля обох жінок поклав на столі: розберіть, приготуйте, що там треба. Дядьки будуть здорові, щоб не закинули ндм: скупердяги!
— Ну, що ви скажете, мамо? — спитала Параска, коли Савка й Василько знову вийшли.— Таке усе це несподіване! А що ж, мамо, буде з хатою, з наділом?
Баба; Марта підвела на Параску свої палаючі очі, відповіла:
— Савка скаже, що робити. Він — знає.— Вона підвелася, почала розбирати клунок. У клунку знайшла три кварти горілки, чотири кільця ковбаси, четвертину товстого сала, кульок грудкового цукру і торбину з борошном. Зазирнула в торбинку: борошно аж світилося. Такого борошна баба Марта не бачила в себе навіть на великдеиь, коли пекла паски. Де ж було їй знати, що це тринолька, ота сама, яку Савка вивозив з млина на станцію, а звідти вона йшла через Лібаву 51 в німецьку землю, а коли й далі.
— Оце вже пора й заходжуватися,— вела своє баба Марта, визирнувши у вікно,— вже час, треба, поки приїдуть, упоратися.
По Параску з бабою і дітьми приїхали Архип Юрко, Трохим Кодацький, Андрій Сєнченко і Андріян Якович — чотири брички, з Савчиною — п'ять.
Забирали все жужмом. Вигребли все з комори, з горища, з погреба, з повітки, поскладали на вози. Як упорались, а впорались швидко, сіли пообідати.
Ніколи Парасчина хата не бачила стільки людей — і яких! Сам Савка половину хати займав! Професія підбирає собі людей. З хлипким здоров'ям лантухів не наносишся. Ось син діда Юрка, отого, що баса веде у шахівській троїстій музиці, Архип, теж Юрко, й біля нього Андріян Якович, біля того Трохим Кодацький. Це зовсім нова порода шахів-ських людей. Архип Юрко був такий завширшки, як і заввишки, і був точною подобою Андрія Сенченка, свого сусіди через дорогу,— а той низький, широкоплечий, налитий потугою, недаремно ж Андрія товариші Пузирем прозвали! А що сказати про Андріяна Яковича і Трохима Кодацького?
Вони йшли назустріч своїй хурщицькій долі, і хурщицька доля приголубила їх, сказала: "Будете, хлоп'ята, тиряти лантухи — і зносу вам вовіки не буде!"
Ось які люди засіли в хатині у Параски. Згодом придибала баба Локощенчиха. У неї в дворі бігало чотири зозулясті курки гарного заводу: як день — так і яєчко! Параска ж, сусіда дорога,— кидала Добреньку і виїжджала за Савкою у Шахівку, з бабою, з дітьми, з усім зуздром. Локощенчиха заманила своїх зозулястих в присінки, і одну одлучила від подружок, і оце принесла Парасці, щоб, від'їжджаючи, пам'ять црбру завезла про Добреньку в Шахівку. Курку під рукою держить, а сама схлипує: "Коли ж це тепер я тебе, Парасю, побачу!"
Віддала баба Локощемчиха Парасці свою зозулясту, сльозу змахнула з очей, присіла край столу. А за столом гуде, люди по чарці випивають. Посеред столу чотири глибокі полумиски: в одному повно борщу, в другому нарізані огірки, густо змащені соняшниковою олією, в третьому теж добре присмачена квашена капуста, в четвертому порізана на частки та ковбаса, що Савка привіз з собою з Низу, від Кирпатого. У хлібниці паляниця, що її пекла сама Опариха, а біля цієї хлібниці, складена на сухих капустяних листках, купа пирогів з картоплею; пироги білі, біліших і бути не може, спечено їх з того борошна "три колі", яке Савка привіз з фірменого млинового магазину, де за продавця працював тоді Василь Іванович Височин, який так працівником прилавка й залишився і вже набагато пізніше, за Радянської влади, одміряв колгоспним селянам сатин і ситці в магазині районного кооперативного товариства.
За одне життя такий стрибок!
Отож Добренька прощається з Параскою.