Гуділи бджоли.
– Їх не можна ховати, правдорізе! – гірко продовжував Мирон. – Їх треба повернути рідним! А клятий транспорт усе не йде й не йде, бо дорогу, як і нашу позицію невтомно обстрілюють капосники з Самсонівської, й ти по сотні разів на день і на ніч пірнаєш у шанець – прямісінько на голови тих, хто пірнув раніше, а на твою голову падає той, що затримався; й ви сидите там і чуєте запах багна й пилу, немитих ніг і свіжого пороху, паленого м'яса й паленого заліза, розпеченого повітря й степових бур'янів, але над усе, правдорізе, ти чуєш той запах! Вони ось – у двадцяти-тридцяти кроках від укриття: Ботанік з Одеси й Черпак з Немирова, Дід з Полтавщини й Студент з Києва, вони вже не бояться обстрілів – накриті драним брезентом лежать рядочком під бронею спаленої бехи й час від часу їх засипає землею від вибухів. Але їх не можна ховати, правдорізе – вони лежать і чекають транспорт із Титана[69] чи лихий його знає звідки, а ти сидиш скоцюрбившись у окопі й розумієш, що вони кращі за тебе, адже смерть забирає кращих; навіть якщо один з них полюбляв випити, а другий знайшов собі в селі спраглу за коханням "сєпаршу" – це коли ще стояли під Ізюмом. Від цього солодкавого смороду вивертає шлунок, від нього паморочиться в голові й темніє в очах, він залишається з тобою на всю решту життя і тобі хочеться, до сказу хочеться, по самісінькі вуха втовкмачити в нього того, хто розпочав цю війну!
Якийсь штабний стратег вкрай невдало вибрав місце для нашої позиції, про це зразу ж попередили айдарівці, які зачищали ці галявини від донських "кізяків", але "стратеги" на те не зважили. Ото й вийшло, що ми опинилися перед москалями як на долоні, пристрілявшись, ті засипали нас усім, що літає – від гаубичних снарядів до градів, позиція наскрізь прострілювалась есведешками[70], а ми лише сиділи по шанцях та нудно викликали свою, прохану як незаймана дівчина, арту!
Врешті, вирішили перейти на вигідніше місце в балці, десь за кілометр від пристріляної сєпарами мішені. Принаймні, там нас не діставали б снайпери, а поки москальня зметикує куди поділися укри, ми неквапно й ґрунтовно вкопаємося в матінку землицю. Природно, передислокацію робили вночі, з вимкненими фарами, а для дезорієнтації ворога на попередньому місці залишили підбиту техніку, обновили на щоглі синьо-жовтий прапор, підпалили якийсь мотлох. Вранці ми вже були в балці, готувалися добре відпочити та братися за земляні роботи, аж тут нас накрив такий немилосердний вогонь, що попередні обстріли здалися просто безневинним феєрверком.
Вони випалили балку дотла. На наші голови падали стодвадцяти— та стоп'ятдесятидвоміліметрові "поросята", сипались міни всіх існуючих і неіснуючих калібрів, гради шелестіли над позицією цілими зграями. Наші металися в цьому пеклі як загнані зайці, адже жодного шанця ще не було викопано, з підрозділу в п'ятдесят бійців живими залишилось вісімнадцять. Я вцілів лише тому, що встиг пірнути під броню розкуроченого Т-64, ось – тільки пальці на руці не вберіг. Загинули мої кращі бойові побратими: Осавул, Баритон, Бригадир, Робінгуд… Давай-но пом'янемо їхню світлу пам'ять, правдорізе!
Закусивши чарку гіркою зеленою пір'їною, Мирон продовжив:
Між нами був один… Соколик. Мобілізували його десь з Житомирщини. Воював так собі – галасливо, але неефективно. Через те й позивний дали не Сокіл, як він хотів, а Соколик, добре що не Півник. Цей Півник-Соколик не приховував, що жив якийсь час у Луганську, була там у нього діваха, іноді вояка розмовляв з нею по телефону, після чого нарікав, що давня подруга цілком і повністю купилася на путінську пропаганду, та хвалився, як ловко вичитав капосницю. Коли почалася бійня, житомирянина в розташуванні не було – згодом ті, що вціліли, згадали, як на світанку Соколик зголосився мотнутися на Титан по акумулятори для рацій, як похапливо сідав у Ниву та рвав з місця. Раніше такого ентузіазму за пустомолотом не спостерігалося. Зрозуміло, виникли підозри. Перевірили телефон – ані напередодні, ні того ранку Соколик до Луганська не телефонував, не було й зустрічних дзвінків, хоча дзвінки можна просто видалити з реєстру. Природно, підозрюваний галасливо божився, що жодної зради за ним немає, що тут таки готовий покласти за товаришів життя й подібне… Словом, доказів не знайшли, але, як кажуть, осад залишився…
Мирон замовк. Спрямував погляд кудись над лісисте пасмо за видолинком, почухав Гільзу.
– І що? – не витримав мовчанки Лука.
– Нічого! – втомлено здвигнув плечима ветеран. – Після шпиталю я повернувся до мирного життя!
– А Соколик?
Невиразний погляд Мирона знову набув ясності. І вп'явся він у вічі співрозмовника. Ознаки сп'яніння з обличчя ветерана зникли.
– Я телефонував до Бурлаки – товариша з Лубен, його теж розстрілювали в тій пекельній балці. Бурлака рознюхав, що Соколик у рідному Романкові видатним атовцем став – перед підростаючим поколінням виступає, патріотичний гурток замутив! Луко, ми маємо поїхати до нього й спитати!
– Спитати що? – пасічник відчув, що якби не був синім, то його обличчя зблідло б.
– Того ранку загинуло тридцять два моїх побратими! Маємо спитати: зрадив Соколик, чи ні. Це буде просто – адже ти правдовидець!
Бурлака прикотив темним і довгим, наче труна, універсалом, марки якого Лука так і не розгледів. Зовні схожий на Мирона лубенський гість виявився мовчкуватим розсудливим дядьком років сорока з гаком, він невпинно курив і часто зволожував горло водичкою з пластикової пляшки. Власне, від поташського ветерана Бурлаку відрізняла хіба що небалакучість.
Мирон дожидав гостя в Луки. Готуючись у експедицію, ветеран вдягнувся в потерті джинси, сорочку з заяложеним коміром і линялу вітрівку, Луці приніс темний реглан з рокерським малюнком на грудях і великим каптуром, який мав затулити правдознаєві добру половину обличчя:
– Бери – натягнеш, щоб менше своїм баклажаном світив!
Збуджена тривожними передчуттями поруч крутилася Гільза.
– Що, і її з собою береш? – спитав Лука.
– Гільза дуже розумна! – переконливо відповів ветеран.
Те ж питання, стосовно вівчарки, задав, приїхавши й Бурлака. Мирон запевнив, що собака стане їм у пригоді. Гість стенув плечима:
– Ледве знайшов ваш хутір – двічі повз проїжджав! – синявість Луки його, схоже, зовсім не вразила.
– Це тобі не на Лутугіно мотатися! – відреагував Мирон. – Щось перекусиш? – у нас є!
– Перекус дорогою! – махнув рукою лубенець. – Гайда, поки вітер без сучків – краще там почекаємо!
Поки Бурлака розминав ноги, Лука з Мироном набрали з криниці ще дві пляшки води, всі розташувалися в автівці й рушили.
Їхали через села й містечка, минали оксамитові темно-зелені поля сої, смарагдові лани густої кукурудзи та малахітові – ячменю й пшениці. Коли зрідка траплялася гречка, що ось-ось мала зашумувати білопінням, Лука совався на задньому сидінні: ех, бджілок би сюди!
Мирон з Гільзою сиділи біля Бурлаки, побратими лінькувато перемовлялися – Лука не дуже до того прислухався, вловив тільки, що на війні його односельця знали під позивним Пота́ш – з наголосом на останньому складі. Розмишляв своє. Клавдійович застерігав Луку від правдознавчої практики, але Миронові, який так доречно поміг Луці з автовикрадачами, синій відмовити не міг. Та й фронтові спогади ветерана Луку вражали. Це тобі не Майдан! – думав з повагою. А ще подумав, що коли він здатний викрити зрадника, який зробив свою чорну справу десять років тому, то чому б не прицвяхувати до ганебного стовпа Оксану – найбрехливішу з усіх зрадниць, які тільки й зустрічалися на його гіркому життєвому шляху? Скинути перед нею цього натягнутого на очі каптура й спитати: ну що, й тепер дивитимешся на мене своїми заплаканими, широко розплющеними очима, щиро присягаючись, що не зраджувала? Було б добре, якби цієї миті поруч стояв Борислав. Уже дорослий… Це була б жирна крапка – переконлива риска під минулим, яка давала б таку-сяку перспективу на майбутнє. Ну, якщо й не перспективу, то спокій…
Коли помпезна стела обіч шляху сповістила, що вони в'їжджають у житомирську область, почали говорити про справу.
– Зателефонував до Романківського Будинку культури, — поділився деталями Бурлака, – як місцевий. Спитав, коли працює гурток "Козацька зміна", мовляв – хочу малого записати. Якраз сьогодні працює, після уроків – з сімнадцятої до дев'ятнадцятої. Там нашого Соколика за пір'я й схопимо!
В містечко в'їхали вже надвечір – щоб дурно не манячити перед очима аборигенів, дві години просиділи в придорожньому шинку "Калиновий кущ" за Бердичевом. Гільза ганяла по навколишніх смітниках дворняг, Мирон з Бурлакою довго й ретельно пережовували відверто недосмажену курку, в Луки апетиту не було – низько нахиливши голову він ліниво хрумтів чіпсами.
Сонний райцентр потопав у зелені садків, середмістям з адміністративними будівлями та скромним кварталом п'ятиповерхівок слався витончений аромат квітучої липи. Лука зауважив, що тут вона зацвітає раніше, ніж у Поташі. Близько шостої Бурлака поставив труну-універсал неподалік від місцевого вогнища культури так, щоб бачити вхід. Лінькуватою ходою роззяви власник автівки профланірував до громіздкої сірої споруди, погуторив про щось із чоловіком, який вийшов на широкий ґанок покурити.
– Соколик тут! – доповів повернувшись.
– Вивалить – рушимо за ним! – хтиво проказав Мирон.
– Чом би зразу не підійти й не поговорити? – наївно спитав Лука.
– Що б не відбувалося – не втручайся! – ніби згадавши про його присутність, повернувся до Луки односелець. – Ти – наш непідкупний прокурор. Ти безцінний! Ти суддя!
– Ось він! – вигукнув Мирон, коли в товаристві кількох підлітків з дверей Будинку культури вийшов енергійний, вбраний у новенький військовий камуфляж, чоловік у розквіті сил і здоров'я. Пояснюючи щось хлопчакам, Соколик активно жестикулював.
– Наче й не постарів! – підхопив Бурлака, заводячи автівку. – Дідько – вони пішли гуртом!
– Байдуже! – сказав Мирон.
Час від часу пригальмовуючи, універсал тихо котив за провідником козацької зміни. Той прямцював спершу доволі людною центральною вулицею з багатоповерхівками, потім звернув на забудовану виключно хатами бічну, де перехожих уже майже не було.