Але щодо дона Себастьяна... Не знаю... Він мені зовсім не сподобався.
— Слава Богу! — пожартувала дона Ізабела. — Добре, що тобі сподобався лишень один, бо, коли б сподобалися юбидва, був би з того великий клопіт...
— О, доно Ізабело, я ж ще нічого не сказала! — вкрай засоромилася панночка і сховала обличчя на грудях сестри.
— Ну, ну, — поцілувала її дона Ізабела, — не маєш чого переді мною соромитися. Я мушу знати все і дуже тішуся, що ти зуміла належно оцінити дона Жібальда. Іди ж переодягнися. Зараз пошлю до тебе Жарі... Ах, правда, я й забула... Не знаю, що з нею зробимо? Я все ж таки не можу повірити, щоб вона була здібна на такий ганебний вчинок.
— Ах, доно Ізабело, моя найдорожча сестро, я задля сьогоднішнього дня готова їй все простити. Може й справді вона не винна. Прошу йти й не турбуватися. Я сама її знайду і спитаю по-доброму. Якщо вона ті сережки й взяла, то віддасть, і більше такого не зробить. Тільки де ж вона поділася? Напевне, дурненька, з переляку десь заховалася і на очі не показується.
Жарі дійсно заховалася, але недалеко: вона весь час сиділа в коридорі за дверима в темному кутику й чула все.
— Слава Богу! — перехрестилася радісно. — Але треба вдавати, що я зовсім не ховалася і щось роблю...
Вичекавши, поки дона Ізабела й Анна-Марія відійшли далі, вона вислизнула зі свого сховку і почала збирати покинутий посуд. Забравши дзбанки, тарілки й кубки на тану, рушила до кухні, але у великій їдальні несподівано наткнулася на Себастьяна, що оглядав портрети на стінах.
— А-а, ти?! — радісно здивувався Себастьян і загородив дівчині дорогу.
Жануарія стала, спустивши вії на очі, де й тепер грали таємничі зайчики. Себастьян більше нічого не говорив, лишень мовчки любувався вродою молодої рабині.
— Шляхетний сеньйор зволить дарувати, — тихо обізвалася Жарі, не підводячи очей, — але я мушу йти.
— Куди ж так поспішаєш?
— О, достойний кавалер кпить собі з бідної рабині, ніби не знаючи, куди вона може спішити...
— Справді так спішиш? — продовжував жартувати Себастьян і далі не давав проходу. — А я просто вмираю зі спраги! Дай мені чогось випити.
Жануарія поспішно поставила тацу на стіл, налляла в кубок вина і з уклоном подала гостеві. Більше, ніж коли, мала вигляд загадковий і привабливий, більше, ніж коли, викликала бажання заглянути у прикриті віями, таємничі очі.
Себастьян пив помалу, відривався за кожним ковтком від кубка й не спускав одверто-захопленого погляду з Жануарії.
— Як тебе звуть, красуне? — спитав.
— Жануарією, або Жарі — як буде завгодно шляхетному сеньйорові, — незмінно тихим і сумним голосом відповіла дівчина, хоч серце її росло й стрибало з незнаної досі втіхи.
Захоплені розмовою, не чули, як до дверей зблизилася Анна-Марія й стала, мов ослупіла*.
— Солодке це вино, — зальотно усміхався Себастьян. — Напевне ти, Жарі, скупала в ньому своє серце...
— Шляхетний сеньйор далі кпить собі з бідної рабині,. — ще сумніше відповіла Жарі, й на цей раз сум її був щирим. — Коли б я справді скупала в цьому вині своє серце — воно стало б найстрашнішою отрутою.
— Ов, то ти така недоброзичлива для мене, дівчино, що хотіла б мене отруїти?!
— Бідна рабиня умерла б з розпуки, коли б з її вини шляхетному сеньйорові спав один волос з голови, а отруту й гіркоту з мого серця я сама ковтаю.
Себастьян відставив недопитий кубок, взяв обидвома руками Жануарію за плечі й потрусив.
— Подобаєшся мені, Жарі! — сказав зі щирим захопленням. — Але, такі солодкі устонька, таке солодке личко, а в серці, кажеш, отрута й гіркота. Можу я знати, чому?
— Рабиня не має права скаржитися на те, що діється в її серці, навіть тоді, коли воно попеліє від сорому й образи, — їдко сказала дівчина, — а залицяння шляхетного кавалера, незалежно від їхньої форми, мусить уважати великою честю для себе...
Немов би відчувши під своїми долонями розпечену грань, Себастьян відсмикнув руки від плечей рабині і змішався страшно.
— Пробач мені, Жарі, — почав перепрошувати, — я не хотів тебе образити. Я висловив лишень щиро те, що почуваю. Кажу тобі, що подобаєшся мені, а після твоїх слів почуваю до тебе ще й глибоку пошану. Пробач!
Анна-Марія, не довіряючи власним очам, стояла, дивилася і тряслася, мов у лихоманці. Що вона бачить, що? Шляхетний кавалер дон Себастьян Педро Лоуренсо Перейра понижується до того, щоб просити пробачення у рабині?! Як він сміє?! Яке має право цей зухвалень з роздертою губою захоплюватися рабинею, коли йому зроблено честь — дозволом шукати прихильности баронівни Анни-Марії фон Барт?! Але він у першій же хвилині зігнорував цілковито цю ласку і свої обов'язки, а натомість звернув увагу на індіанку! Так, на індіянку, дикунку, рабиню, злодійку! А ця дикунка, рабиня й злодійка дозволяє собі поводитися, мов родовита шляхтянка, і говорить мовою, що є виключно привілеєм аристократії!
Побачивши, як Себастьян ухопив Жануарію за плечі, вона мало не закричала, така заздрість її огорнула, і була б зрадила себе, коли б своєчасно не затулила уст рукою. Уявила себе на місці Жарі — і їй стало млосно. Звичайно, це було страшним зухвальством з боку Себастьяна, і він міг на нього собі дозволити лишень супроти рабині. Але... але... яким же нудним і млявим видавався Жібальдо зі своєю шанобливістю, зі своєю витонченістю у поведінці у порівнанні до цього зухвальця!
— Я мушу йти, Жарі, — говорив тим часом Себастьян. — Але я ще зустрінуся з тобою і так довго тебе проситиму, поки не дістану твого прощення.
Баронівна відскочила від дверей і, не тямлячи себе, помчала до хресного батька. По дорозі зустріла отця Жоакіня, але навіть не вклонилася йому, і, мов фурія, увірвалася до кімнати Ґабрієля.
— Чи мій шляхетний падриньо знає, що діється у нашому домі?! — крикнула з порога Анна-Марія, тремтячи всім тілом, а жилки на її скронях здулися батогами.
— Спокійно, моя дитина, спокійно! — обізвався дон Ґабрієль. — Казав мені оце падре Жоакінь, але я не хотів його навіть слухати. Жануарія може мати свої хиби, але на крадіжку вона нездібна, це кажу тобі напевно!
Анна-Марія вже й сама забула про сережки, але в цьому моменті дуже зраділа пригадкою, бо інакше попала б у глупу ситуацію: не признаватись же було справді, що підглядала Себастьяна і Жануарію!
— Так падриньо гадає? — перепитала вона. — А я кажу з певністю, що та підла рабиня вкрала сережки!
— Анно-Маріє, — суворо стягнув брови дон Ґабрієль, — прошу вас не кидати тяжких підозрінь незаслужено. Жануарія, хоч і рабиня, але рабиня чесна!
— Ні, не чесна! — кричала Анна-Марія. — Злодійка вона, злодійка, злодійка!
Надбігла перелякана дона Ізабела.
— Тихо, моя дитино, тихо! — почала вона заспокоювати сестру. — Не випадає робити скандалу тепер. У нас же гості. Дон Себастьян є в домі — і що він подумає?
— Хай думає, що хоче! Хай знає! — ще голосніше кричала Анна-Марія, якій згадка про Себастьяна була сіллю на відкриту рану.
— Доно Ізабело, — не витримав де Лара, — роблю вас відповідальною за цей безглуздий наклеп на Жарі!
— О, доне Ґабрієле, мій достойний мужу, — залебеділа жінка, — я й сама не хочу в це вірити, але Жануарія дуже дивно поводиться...
— Коли так, — розсердився остаточно де Лара й зірвався з місця, — то мусимо цю справу зараз же вияснити! Де вона? Жарі! Гей, Жарі, а ступай но зараз сюди!
Десь з глибини дому виринула Жарі й попростувала на заклик господаря. Вона вже догадалася, чому її кличуть, і знову незрозумілий страх вступив у її серце. Підозріння було таке ганебне, таке образливе, що вона почувала свою повну безсилість проти нього боронитися. Стала перед доном Ґабрієлем з похиленою головою, впертими в землю очима, ніби саме втілення провини й сорому за поповнений вчинок. Її збентеження було таке очевидне, що викликало підозріння навіть у пана.
— Ходи сюди, Жарі! — гострим тоном наказав він. — Ти збирала біжутерію в той день, коли приїхала сеньйоріта?
— Збирала... — хриплим голосом вишептала дівчина.
— І ти тоді не бачила сережок... тих... таких... До чорта! Які то були сережки?! — обернувся він до жінки.
— Та вона знає, — відповіла дона Ізабела, ображена грубіянським вигуком чоловіка. — Шафірові.
— Ага, шафірові! Отже, бачила ти тоді шафірові сережки?
Жануарія корчилася під цим допитом, обливалася холодним потом і намарне силкувалася обернути язиком. Він задеревів і занімів, як заклятий. І дівчина мовчала.
А за дверима вже зібралися цікаві: Барбара, Саломея, куховарки і навіть дворові раби. Це ще більше лякало дівчину, відбираючи у неї решту сили.
— Ну, — виходив зі себе дон Ґабрієль, і голос його почав зриватися, — бачила ти ті прокляті сережки, до сто чортів, чи не бачила?!
Дивно, він уже сам був переконаний, що Жануарія винна, але йому хотілося, щоб вона сказала "ні". Тоді відпустив би її і заборонив би раз на все про ті сережки згадувати. Жаль було йому дівчини, бо по-своєму любив її, цінив за працтьовитість, чесність, відданість. І от — такий сором стягнула на себе, дурна!
— До сто чортів! — лютував він. — Ти будеш відповідати, чи ні?!
Мовчанка...
— Жануаріє, — зійшов на благальний тон Ґабрієль, — відповідай зараз же! Адже, ти їх не брала, ти не могла такого зробити, правда? Признайся!
Почуваючи на собі нап'яті до скрайніх меж численні погляди, Жарі з жахом нотувала, що в її душі зродилася якась чужа, ворожа їй сила, яка паралізує волю й розсудок, змушуючи діяти всупереч правді й здоровому глуздові. І дівчина не могла їй опертися, ані побороти її. Дивуючись сама собі, випростувалася, з ненавистю зиркнула на дона Ґабрієля й цинічно відповіла:
— Чому ж не могла? Змогла! Змогла і вкрала! Вкрала і викинула в море на злість вам усім!
Ці слова прозвучали, як удар в обличчя, і всі сахнулися, відхиливши голови назад.
Хвилину панувала німа мовчанка, а потім розляглася луна вже не уявного, а справжнього поличника: дон Ґабрієль вдарив! Вдарив не за те, що вкрала, а за те, що так безлично призналася, що виставила його на глум, що знехтувала його добрим наміром і підказаним виходом до рятунку.
— Підеш на конюшню, коли так! — не сказав, а плюнув їй в лице. — Там з тобою Маврикій поговорить! Гей, де там Маврикій?! Бити до непритомности!
І, не дивлячись більше ні на кого, лютий, як темна ніч, Ґабрієль вирвався з кімнати...
Вістка блискавкою облетіла всю господу й донеслася у всі закутки: Жануарія обікрала панів! Жануарію битимуть на конюшні!
У дворі зароїлося від цікавих, бо збіглися вже й сусідські слуги, і коли, нарешті, біля чорного входу з'явився урочистий Маврикій, тримаючи в одній руці канчука, а в другій — волосся дівчини — всі завмерли від напруження.
А Жануарія вже більше не була ні цинічно-сміливою, ні самовпевненою.