Дорогенькі мої, милі, любі, вижміть зі своїх кволих м'язів усе, що маєте, я ж вас за це леліятиму, цілуватиму і годуватиму найдорожчою і найсмачнішою соляркою, а не цим непотребом, яким ми вас напуваємо. Ви тепер володарі часу, бо можете його пришвидшувати і навіть зупиняти. 180 конячок проти десяти хвилин часу. Хто кого? Мені здалося, що обидва моїх божества, до яких я молився в ці миті, таки почули мене. Бо "Газелька" різко пригальмувала і вильнула вбік, об'їжджаючи велику вирву на шляху, а конячки заіржали весело і радісно, ніби почули вогнище рідного дому. Ми вже давно обігнали Нардепа — пробач, друзяко, навіть секундна зупинка в цій ситуації зіграє на користь ворога. Але все одно катастрофічно відставали, ще кількасот метрів — і автофургон щезне за лісосмугою, а там уже — ворожа територія, яка може зустріти вогняним дощем. Іще була одна інстанція, до якої я не наважувався звернутися, бо вважав себе негідним грішником: до церкви не ходив, не молився, не хрестився, заповіді Божі ігнорував. Вона була найвищою, наймогутнішою. Я перехрестився, поцілував іконку, приклеєну до торпеди автомобіля, і попросив Творця, щоб зробив так, аби на шляху бандитів раптом опинилася розвідувальна група Василя Крамаренка, котра вже тиждень гуляла тилами ворога. Зв'язатися з нею я не міг, бо не мав на те права. Тому й послав запит у небесну канцелярію. Ось так Пастир небесний додав до своєї отари ще одну вівцю. Правду кажуть — не було б щастя, так нещастя допомогло. Ще одна думка не давала мені спокою: навіть якщо вдасться наздогнати і зупинити втікачів, може створитися патова ситуація: незважаючи на чисельну перевагу, будемо сплутані по руках і ногах, бо в руках сепарів заручники. У кривавій каші можуть загинути всі.
З "газелькою" за якихось кілька метрів до лісосмуги сталося щось дивне: було враження, що вона впала на передні колеса, причому так, що аж задок фургона задерся, а потім опустивсь. Із "зеленки" вийшло четверо волохатих зелених чудовиськ із автоматами, націленими на фургон. Це були розвідники Крамаренка. Стало зрозуміло, що вони продірявили передні колеса, водія і пасажирів, що сиділи поруч. Подумки я відзначив, що вийшли не всі, двоє снайперів залишилися в кущах прикривати товаришів. Хитра лисиця Крамаренко, завжди тримає козир у рукаві. Ми загальмували праворуч, екіпаж "Ніссана" — ліворуч, висипали з машин, оточили втікачів. Тихо. Ні звуку. Перезирнулися. Що робити?
— Виходьте по одному, піднявши руки, — кричить Крамаренко і підморгує мені, мовляв, усе буде "окей".
А Борман... Ви бачили б, що зробив цей довгий і волохатий удав, гроза і каратель сепаратистських мишей! Вистрибнув із кузова — і ну намотувати кола навколо "газельки", шукаючи шпаринку, аби потрапити всередину до своєї господині. І як тільки двері фургона прочинилися, притьмом шмигнув до салону. На пересохле осіннє поле, вкрите ще торішньою кукурудзяною мульчею, вийшла Галина Василівна, партнерка Віри у волонтерській справі, до спини якої тісно притискався сепар, тримаючи пістолет біля її скроні. Цей гад, вочевидь, добре розумів, що найменша щілинка між ним і заручницею може коштувати йому життя. Затим з'явилася Віра, її теж міцно обіймав іззаду бойовик, котрий волочив за собою ногу, в яку зубами й кігтями вчепився лютий український "фашист" Борман. Бандит намагався його струсити — марна справа, той скаженів ще більше.
— Ну-ка, атвалите, долбаные укры, а то завалим ваших телок! — верещав істерично той, що вів Віру, притискаючи ножа до її шиї.
Ах ти ж, дятле недороблений, та цю шию цілувати треба, а не штрикати ножем! У мене очах потемніло, бачу, що й хлопці трохи розгубилися, бо ситуація потребувала якогось нестандартного рішення чи чийогось вищого втручання.
Втрутився Нардеп. Отак би вони, нардепи, завжди втручалися, допомагаючи людям у біді. Він таки добіг і зробив свій найдовший і найважливіший у своєму житті стрибок. Могутнім тілом звалив обидві пари на землю. Блиснув ніж. Наче людським голосом зойкнув мій вірний товариш.
— Ах ти ж, суко! — з усієї сили гачу прикладом по голові сепара.
Навряд, щоб він після нього вижив, але сам винен, не треба було викаблучуватися. Хлопці вже поруч, скручують іншого бандюгу. А що роблю я? Гадаєте, кинувся до Віри і став її обіймати та цілувати? Ні, цю процедуру я покладаю на Бормана. В нашій родині існує чіткий розподіл обов'язків. А я схиляюся над Нардепом. "Братику мій, куди ж тебе..." — заливаю я його гарячими сльозами, а він у відповідь лише жалібно скімлить.
Тепер гонитва у зворотному напрямку, бо треба врятувати рядового Нардепа. Хоча я йому за його подвиг присвоїв би звання генерала. Нарешті ми всі знову разом, я тримаю пораненого на руках, Віра притискається щокою до моєї щоки, Борманішка пхає свого носа у її вухо. Найвища мить родинної близькості.
Ми його врятували і виходили. Але коли виходили з Дебальцевого, мене тяжко поранило. Після тривалого лікування я демобілізувавсь і поселився разом із Борманом і Нардепом в старій батьківській хаті у селі над Дніпром. Бджоли, сад, рибалка — ми насолоджувалися життям і чекали її. Кіт увесь час сидів на паркані й дивився в далину вулиці, я теж, працюючи на городі, раз по раз позирав на хвіртку, а Нардеп бігав на розвідку аж на великий шлях.
І ось одного я побачив, що кіт крутиться млинком на стовпчику, повідомляючи своїм: "Іу-іу", — про наближення якоїсь надзвичайної події, за мить із радісним гавкотом примчав Нардеп, а ще за дві хвилини навпроти нашої хати зупинився мікроавтобус. Вона вийшла і потрапила в наші обійми.
— Я приїхала, — сказала тихо, — назавжди.
P.S.
Навесні, у травні, у нас народилася чарівна доня. Назвали Оксанкою. Борман із Нардепом із цікавістю подивилися на маленький білий згорточок на руках у Віри, а потім кудись зникли. За півгодини ми побачили чудасію. Іде Борман разом із рябенькою кішечкою, сплівшись хвостами, а за ними — четверо гарнюсіньких кошеняток. Ще за якийсь час привів свою подругу з двома цуциками Нардеп. Одного з них — найгладкішого — я одразу охрестив Мажором. Бо в нардепів діти зазвичай стають мажорами. Ми розсміялись і розцілували всіх наших хвостатих родичів.
— Проходьте, дорогенькі, будемо святкувати, — церемонно вклонився.
А вишні ж так нестямно цвітуть, розхлюпуючи навколо п'янкий дурман, а бджоли радісно гудуть, вихваляючи весну. Життя прекрасне. Хіба не так?
Листопад 2016-го.
Іван-гора
Фортеця над Дніпром
Орій нерухомо сидів у довбанці, пильно вдивляючись у бурштинову глибінь Дніпра, однією рукою тримався за кущ лози, аби перебороти течію, іншою держав загострену палицю острогу. Чатував на здобич. Ось на сонячну галявинку на дні, виокремлену снопом проміння, що пробивалося крізь віття прибережних дерев, вигулькнув табунець переляканих мальків і на якусь мить розгублено зупинився. Раптом чорним батогом вдарила по ньому велетенська щука, котра в шаленому виверті намагалася захопити в пащу якнайбільше здобичі. "На тобі, подавись!" — після хвилинного очікування нарешті видихнув хлопець, блискавично ввігнавши вістря у тлусту спину хижачки та кидаючи її на дно човна. Але зубата потвора не змирилася зі своєю поразкою і боляче шмагонула рибалку хвостом по ногах. "Ах ти, гадино!", — визвірився хлопець, ламаючи їй хребта об коліно. "Е-е, та тут вечеря для всієї нашої ватаги", — подумав задоволено, оглядаючи свою здобич, котра була завдовжки, як дві його руки, і товстелезна, як колода. Кілька помахів веслом — і він на піщаному острові, порослому верболозом. Кинув рибину на пісок і заходився її чистити. За спиною почулося: "Ш-ш-ух, ш-ш-ух, ш-шух". Це виповзли на пологий берег човни його друзів — Ждана, Костриці і Серги. Юнаки були на диво схожі один на одного, ніби брати — біляві, синьоокі, невисокі, але жилаві, кремезні, спритні й швидкі, як ота щука, справжні дніпровики — особливе плем'я, яке населяло обидва береги Славутича. Якщо їхні сусіди— поляни любили ходити коло землі, вирощуючи жито та просо, то ці люди народжувалися, жили і вмирали на воді, яка давала їм їжу, одяг, була їхнім Богом. Влітку перебиралися на острови, де жили в куренях із лози, взимку повертались у свої дерев'яні хижі, сховані в нетрях прибережних гаїв, а в разі небезпеки ховались у глибокі печери, видовбані у глиняному березі. Їх і досі не схилили до християнства, жодному князю не вдавалося залучити їх до своєї дружини, це були духи, тіні й хранителі великого Дніпра. Їх іще називали водяниками, а їхніх дружин і наречених — русалками.Всі спроби приручити цих дітей води закінчувалися нічим. Дружинники, котрих посилали нишпорити по лозах та печерах, безслідно зникали. Мабуть, вони або гинули, або теж ставали водяниками. Якось один київський тисяцький, який володів цими землями до Івана Вишатича, наказав підпалити ліси вздовж дніпровського берега, аби викурити з них оте непокірне плем'я, але лив такий густий дощ, що вогонь так і не розгорівся. Дніпровики були ще й чаклунами: закликали собі на допомогу воду, вітер, звірів та рибу.
Вже кільканадцять днів ватага Орія перебувала у мандрах. Хіба для цього багато треба? Поклали до своїх довбанок луки й тули зі стрілами, остроги, потерті ведмежі та оленячі шкури, відштовхнулися від берега — і вже несе тебе швидка течія Борисфена у незвідану далечінь. Лежиш собі на дні човна, підклавши руки під голову, стежиш за летом білокрилих чайок, а вночі милуєшся зорями. Хіба що треба час від часу підводити голову й опускати весло у воду, аби ухилитися від корча, коси, куща чи вписатись у круту річкову звивину.
Хтозна, де вони зараз і чи ще довго плисти до того великого озера без кінця й краю із солоною водою, про яке розповідали їхні старійшини? Місця були незнайомі, так далеко вони ще ніколи не запливали. Вже спливло три дні, як вони минули Чу— чин — княжу твердиню на правому березі. Пристали до берега. Розклали вогнище. "Може, доста, хлопці, давайте, вертатись, а то ще потрапимо до лап якихось берендеїв..." — виявляв неспокій наймолодший із ватаги Ждан. Орій із-під лоба зиркнув на хлопців, вони опустили очі. Мабуть, і справді треба повертатися. Ці відважні соколи не боялися навіть ведмедя — якось узимку забили гуртом величезного самця, проте їх гнітила невідомість, відірваність од рідних місць.