Гірше. Сьогодні стоматологи почали геть переробляти мої зуби.
– Навіщо?
– За гітлеровим взірцем.
– Що це значить? – запитала вона, хоча та ж сама здогадка тривожила і її, лише не набула поки конкретної форми.
Річ у тім, що вона таки набачила на власні очі оту льотчицю‑випробовувачку. Еге, нічогенька, лише от біда – кап‑у‑кап схожа на саму Єву Браун.
Коханці мовчки перезирнулися, бо та правда, яка була постала, не потребувала слів.
Запанувала така тиша між ними, що навіть сюди, у підземелля, долинуло гудіння далеких фронтів.
Отож, дочекавшись, коли Адік наїсться венегетаріанського вінегрету і знову подасться в "майстерню", Єва заходилася нишпорити по кутках. І що? Під килимом надибала конверта з дивовижним на перший погляд акварельним малюнком: зображенням розвинутого атлета, на якому було незграбно накреслено сферу з кубом посередині, куди вмальовано в центрі ще й піраміду.
– То ось воно що, – вуста імперської анаконди помертвіли, – так ось воно що: кубатура сфери з пірамідальністю, – просичала вона.
І тут бункерами прокотилася новина: фюрер наказав затопити метрополітен разом із його невинними мешканцями...
Отож миттєво вдалися до дій: вона грайливо заманювала до схорону фюрерових двійників, а коханець спритно катрупив їх ціанідом і браунінгом, складуючи в тумбочки; кожному перевіряли зуби і виявлялося, що вони відповідно підпиляні. Так тривало, аж доки не надибали непиляного, тобто вгоцали справжнього вождя.
Тут саме з криком: "Адюсіку, де ти? Все вже готове! Чому ти не сідаєш у мій літак? Він уже на старті, тікаймо в Аргентину, любий!" – заскочила юна пілотеса і тут же заробила з браунінга – ще ніколи імперській валькірії Єві Браун не було так приємно вистрілити, а особливо – запхати щось у тумбочку.
На вождя ж задля вірогідності нап'яли цупкі церовані панчохи, у кишені віднайшли таємні ключі од "майстерні" і вже було рушили туди, як Єва раптово спинилася:
– Ні, не так. Ще дещо слід зробити, довго ж я терпіла, і ось терпець урвався.
Було викликано Бормана з Мюллером і державцями урочисто складено акт сатисфакції, за яким Єву Браун й Адольфа Гітлера офіційно проголошено чоловіком і дружиною, випито шампанського й розбито фужери, після чого всіх попрощано, а потім переконано, що у коридорах все дременуто, мов щурями з тонучого корабля, рушено до "майстерні", де на них сподівалося бути чекано чим завгодно, лише не цим:
...клепаним із лискучої платини механізмом, дивним, бо у формі велетенської літаючої макітри, тобто перекинутої догори Чаші Грааля, себто досконалим техно‑магічним апаратом. Доки вони отетеріло намагалися збагнуть осягнуте, як горішній люк відкрився, й звідтам виткнувся чоловік у пілотському шоломі та товстих авіаційних окулярах:
– Адольфе, швидше, бо ще мить і запізно, де тебе чорт носить?
– Що таке? – хотів образитися подвійник, бо з ним на "ти".
– Що таке – гівно м'яке, – була гнівна відповідь. – Вода вже підступилася, ану, швидше мені в кабіну!
Пілот явно нервувався, бо чи не вигадав Гітлер чогось іще, ніж лише впустити ріку під землю? Затьмарений ще здавна газом‑зарином, він, наприклад, вирішив був перетруїти ним усіх євреїв, бо не міг з'ясувати конкретно "які з них розв'язали Першу світову війну, а які Другу". А чого чекати од єфрейтора, котрий збудував Третій Райх лише задля того, щоб сконструювати платинову літайку, а потім того Райха знищив, щоби вберегти його таємницю?
І кинулися вудвох, і встигли, і шлюзи одкрилися, і була вода, й і були доокола мертві люди‑метрополітенці, й плин уздовж тунелів із перонами, й жах просування, аж доки їх не прийняли до себе чисті води річки Шпреє.
Над пляжами Маямі лунав безжурний реп, ситі мажори лінькувато з ночі тусувалися стрип‑барами, тим‑то ніхто й не помітив, як ген із океану, де пробивався день, виткнулося й двоє нурців. Це була бомбезна фрау з непоказним кавалером. Він був геть без вусиків і тому нікому не впадав в око.
Вони розташувалися на пісочку, іноді цілувались, іноді купували морозиво, аж доки спортивна мадам помітила папугу і придбавши її в бармена, але не птаха, якого урочисто випустили в небо під оплески присутніх, а клітку, знову лягла позасмагати. Потім для розривки позакидали прокатні вудочки.
Коли колишня папужа клітка наповнилася макрелями, жінка хитнула вічномолодим своїм тілом, зиркнула на годинник і нервово показала чоловікові. Той неквапно взяв вилов і рушив на глибину. Там обоє вчепилися руками, риба сильними хвостами тягнула їх уперед разом із кліткою, щасливий папуга ще довго летів над ними слідом, дякуючи крильми за звільнення, аж доки клітка брязнула об щось платинове.
Люк одкинувся.
– Чого так довго? – запитав пілот.
– Та ось, – засміялася відповідь, – наловили тобі свіжої рибки.
Клітку затягнуто досередини, куди й влізено двійкою пляжників.
Посеред затишної, бо зробленої у вигляді полтавської світлиці, кают‑кампанії повзано млосними пахощами смаженої макрелі.
Пілот вичекав ще деякий час, а вже потім одчинив кришку барбекю. Од задоволення товсті пілотні окуляри полізли на лоба. Тож упізнати його стало неважко, бо виглядав так само, як і в далекому 1918‑му українському році.
Так‑так, це був омолоджений Юрій Шагрей‑Кондратюк.
Мовчали, бо що краще за слова? Печена макреля. "Не все ж пінгвінів смажити?" – подумав кожен.
Обсмоктавши останні хребці, весело перезирнулися.
– Ну, що? – колупнула реберцем у зубі Єва Браун (а це була вона). – Двинемо назад, у фіорди Антарктиди?
– Е, ні, – заперечив Юрій, і чоловіки по‑змовницькому перезирнулися.
– А куди б то ще? – запашіла од передочікуваного сюрпризу красуня.
– Сьогодні який день? – запитав питанням на питання давно безвусий чоловік.
Єва почала думати, але не здолала пригадати, особливо після того, як винахідливий Кондратюк застосував іще вписаного в еліпс тетраедра координат, збагнути часово‑просторові пересування було несила.
– А поїдемо ми, – почула змовницьке, – на сімдесят років назад, у Москву.
– Отакої, знову в Москву, скільки ж можна?
Чоловіки пересміхнулися.
– Можна, я здатен безліч разів дивитися, – промовив Кондратюк. – Це ж таки Парад Перемоги на Красній Площі!
Літаюча макітра‑грааль, блиснувши платиною, поринула в небо, одкидаючи бризки та ретельно обгризені рибні кісточки.
Секрети таємниць
Йому, яко молодшому офіцерові, єфрейторові, запропонували оселитися в центрі Полтави, одначе він категорично запрагнув околиць, наче яка сила вела його до річечки Псел у просту мазанку, бо він був художником, він, Адольф Гітлер.
– Був художником, – скривився гірко, бо на очах мав непроникну пов'язку, як і всі сліпці, які втратили зір від газових атак, там, на далекій французькій річці Соммі.
Кривився він гірко, коли мова заходила про передову німецьку медицину. Одного такого разу почув розмову бійців‑побратимів з рідної Австро‑Угорщини, русинів, котрі вихваляли якусь незнану Україну, її невимовні пейзажі, вихваляли так барвисто, що він, яко живописець, зронив сльозу:
– В Україну, – прошепотів.
Як і всім героям Верденської м'ясорубки, йому не було відмовлено, бо бачити, як плачуть сліпі очі, медкомісія не витримала, і скориставшись із Брестського миру, надіслала його туди на лікування.
Ще дивовижніша інша правда, що перед Берестейським миром сюди прибув поранений царський єфрейтор
Георгій Жуков, ще тоді не уславлений, а простий георгіївський вояк, який ковтнув трохи газів, і от доки він тут, у Полтаві лікувався, влада змінилася, й Жукова мобілізували до військ УНР, де він успішно провоював півроку. Півроку, а потім усе життя приховував цей факт, інакше б не дослужився до сталінського маршала.
Знав би Гітлер, що він отут послідовник свого майбутнього знищителя... А ліки які? Тиха похила хижка, тиха дівчина Зінька, ще скромніша, ніж тихіша, він часто любив розпитувати про навколишні краєвиди, аж доки в уяві довідався, що таке рай. Особливо його бентежила картина на дверях мазанки, де на тлі того раю сидів козак Мамай.
– Який бо він? – допитувався поранений єфрейтор, а дівчина не хтіла йому казати, що схожий на її тата, бо той десь вештався, віддаючи борг Батьківщині в махновських формуваннях.
– Такий як ти, – мовила, й спалахнула, помітивши, що подібність до цього дивакуватого австріяка таки є: довгі крислаті вуса та клиноподібний чуб на лобі.
Але не це вабило дівчину, а ота непідробна стражденна мука, що затаїлася в незрячих зіницях Адольфа, і нікого не було поруч застерегти од неї нерозважну доньку.
Одного разу, прибираючи за ним, вона безмовно нахилилася, намагаючись прозирнути в його сліпоту, й несподівано їй здалося, що він зрить її, хоча насправді знала, що то уявний внутрішній зір, але не стрималася й припала вустоньками до його спраглих губ; сила цілунку пронизала все його єство, і враз темрява розкололася, і перше, що він побачив, – це нечувано світлоока й небачено русява полтавка.
– Зінонько, – прошепотів він австро‑угорською рідною мовою.
– Адіку, – не стрималася та, і вони знову припали губами й сльозами.
Між ними раптом щось зблиснуло, й удруге, і майже втретє, так, що він з подивом з'ясував: здоров'я повернулося. Так вдало, що Зінька забула й колишнього свого Жукова.
...Потім уже він вдоволено підійшов до дзеркала й несподівано гірка гримаса скривила йому лице, Зінька помітила той стогін, кинулася, мов горличка, бо він тримав під самісіньким горлом своїм гостру бритву "Золінген".
– Не ріж! – зойкнула вона.
– Любонько, не бануй, – нарешті всміхнувся він. – Просто я бим хтів зголити ці вуса.
– Не роби цього, вони тобі так до лиця, ти такий. рідний в них.
– Я?
– Схожий на козака.
– Гай‑гай, люба, коли були козаки, то не було іприту. Коли почалася ота клята газова атака і всі наділи протигази.
– .а ти не надів? – зойкнула.
– Та в тім то й річ, що надів. Але ж чому він не допоміг? Оце лише аж зараз я збагнув, що сталося. А тоді не втямив: довгі ці вуса не дали йому притиснутись щільно до лиця, отож іпритові гази просоталися ними довгими всередину і просто мені в очі.
– Не край! – кричала вона на весь край України.
– Гаразд, серденько, залишу отут трохи під носом, щоб ти ними бавилась, добре, люба?
І втяв.
Однак, незважаючи на це, Брестський мир закінчився, а поставав Версальський мир, тому фатерлянд терміново відкликав його на батьківщину, навколо руйнувалися імперії й людські долі, однак він якимось чудом іще встиг отримати від Зіньки поштівку, де вона описувала їхнього світлоокого русявенького ще ненародженого синочка.
– Син, – шепотів він, цілуючи незрозумілі слов'янські літери, – буде син...
Тим‑то він не брав шлюбу з Євою Браун, хоча всі партайгеноссе дорікали йому.
"Син", – шепотів він і подумки линув у той тихий рай на березі Псла, уява огортала його і він непідробно радів, що нащадок назовні удався арійським.