Яблука з райського саду (збірка)

Богдан Жолдак

Сторінка 25 з 56

Тому дозволяє лише дозовані експерименти.

В животі знову починалось, що він Леся сплутав з Лесею, ліфт гойднуло, й Анатолій Степанович насилу вдержав кишку, усі троси в ньому натягнулись, проте не луснули. Вона зашарілася, стала вся рудою, бо побачила улюбленого артиста таким, як його було зігнуло на сцені під час монологу Офелії...

Кокетливо встромила ключика в двері. В передпокої він мало не кинувся до санточки, однак прекрасна не­знайомка загородила дорогу:

– Ви ж джентльмен? Спершу дама, – грайливо при­грозила пальчиком і зачинилася там.

Будь він проклят, Хрущов, хто вигадав суміщений туалет із ванною! Зашаруділа вода й Анатолій Степано­вич з люттю збагнув: господиня приймає душ.

– Є час! – вигукнув він.

Хапнувши у сінях газети, джентльмен, затиснувши анус, вскочив до темної кімнати, щедро розстеливши, впустився, все мислиме вивергнув туди, до останньої краплі томату і розбавленої ним води, похапцем підтер­ся, розчинив вікно і гамузом усе пожбурив далеко у скве­рик. Не переводячи подих, скинув піджака і хутко почав вимахувати надвір. Вихопив із кулька і набравши в рот коньяку, швидко порскав, а, подумавши, розсипав кили­мом букета, нюхав, знову брався до піджака.

– Що ви робите? – почувся сміх.

На порозі стояла вона, Офелія, розкішне декольте довершувало пеньюар, пашіла свіжим душем та "Linstant de Guerlain".

– Мухи, – з мукою пояснив він, бо коньяк пекуче стікав по бороді, – комарі.

– Оце джентльмен, – повірила вона, ляснула вимика­чем і стала ще ефектнішою.

Однак тільки на мить.

Бо світло вихопило поруч на застеленій тахті парочку – голу і юну сестру, одягнуту лише в ядучо-зеленого "іро­кеза", та блідого видовженого хлопчика, на якому не було й того, він нітився, бо з нього поволі сповзав презерватив, тобто вони давно завмерли одне на одному, себто затуля­лися одне одним. Повільно і з жахом нарешті впізнаючи відомого артиста, якому з рук так само випадав піджак.


Знято

Я маю право раз на тиждень, але, правду сказати, ко­ристуюся раз на місяць, правда, буває, що й того не буває, просто дуже багато роботи, а це таке діло, що один раз од неї відмовишся, то її стане менше, до такої міри, що вза­галі припиниться, отож доводиться вкалувать, наче сивий огир, бо якщо помалу усі замовлення зникнуть, то тоді, окрім вільного часу – нічого в тебе не буде. Моя колишня щоразу удає, що не хоче цього, коли я приходжу забирати сина погулять, бо колись це в неї був важіль впливу, од­нак швидко збагнула, що вже не діє, тобто всі її подруги тиснули своїми дітьми своїх колишніх мужиків, а зі мною, режисером, цей номер не пройшов, бо було дуже багато роботи, реклама, це така клята стихія, що більшість творчих зусиль одкидається, не доходить до виробництва, наповнюючи так звану скриньку невикористаних ідей, де, до речі, сюжети набагато цікавіші, аніж ті, що йдуть в ефір, і це прокляття для креативної людини, її біда в тому, що що тупіша реклама, то більший продаж пропоновано­го товару, ця закономірність має й страшніше продовжен­ня: весь інший телеефір має бути ще тупішим, аби рек­ламні роліки не виглядали дегенеративними, тому уся інша, краща продукція обзивається фахівцями загадко­вою формулою "не в форматі", таким чином опускаючи глядача, вони збільшують ефективність реклами, а самі про людське око по всіх каналах нарікають на безду­ховність, примітивізм, занепад смаків, тощо.

– Нарешті, – невдоволено сказала вона, коли я з'явив­ся на порозі.

Я вдивлявся в її доволі молоде, тобто добряче пеще­не личко, однак шукав там правди: невже колись я міг та­ке любити?

Коли я забував про це, друзі нагадували, що наша па­ра була колись взірцем закоханості й сімейного щастя, що всі ходили до нас в гості, аби знову й знову перекона­тися, що справжні почуття таки існують. Може так і бу­ло, але які ознаки лишилися?

– Чого вирячився? Заходь, – з цього тону я мав зро­зуміти, що вона, бач, одриває од себе сина з великим зу­силлям, і що їй, бач, геть не потрібен власний вільний час на йогу чи косметичний салон, чи й на побачення.

Якби вона знала, куди я поведу нашого Толюню, то вже б неудавано скривилася. Він почав брати з собою Кена, я одібрав іграшку, хоча помітив, як він засунув його знову під куртку, ну вже нехай, хоча мене весь час драту­вала його звичка таскати при собі безліч іграшок.

Надворі чекав автобус, із навіть електропідстанцією, це щоб не гавити час на пошуки силового кабелю – мобільність, ось головна ідея.

Страх втратити роботу наштовхнув на просту думочку: застосувати скриньку невикористаних ідей навпаки – ловити в камеру сюжети, а вже потім шукати під них за­мовників. Бо коли працюєш за звичним порядком, то до­водиться довго пріти, доки вичавиш з себе путній сюжет.

Я пишався, що моє ноу хау не кожному рекламістові по зубах, однак зміг для з'йомочної групи перетворити такий процес на гру, ба, на розвагу, тому всі були наперед веселі.

Й нам потрібна була місцина, де також повно розслаб­лених персонажів, однак алкогольний дух в салоні вже лякнув мого Толічку, такий, що ним запітнявіли вікна, ад­же я пообіцяв йому сьогодні свіжого повітря, й тому я тро­хи нервував, доки ми доїхали Андріївського Узвозу.

Визирнув, серце щосили прагнуло березня, бо був січень.

Побачивши знову місто, Толя знітився, в нього свіже повітря асоціювалося з Гідропарком, де безліч дитячих майданчиків зі свіжими атракціонами, однак наштовхнув­ся на татову підступну мету – я хотів показати йому свою роботу, хотів, аби заразився цим азартом, ну, принаймні відчув, що тато не ідіот.

Починалася відлига, Узвіз ставав кольору сивини, тобто вкривався конденсатом, на сонці поставала така фактура, що ні за які гроші не купиш.

Атака на дійсність почалася:

– Фужер! – наказав я реквізиторці, і вмить той опи­нився в руках Трохименка, актора, той непідробно зрадів, коли туди хлюпнули.

– З радістю, ну! – кричав я, йому не треба було нака­зувати, він зі щирою насолодою перехилив, оператор ви­хопив іскріння кришталю й напою, також вихопив відблиск і в очах Трохименка, той це чудово умів, бо ще не пропив свого погляда – а сонце заіскрилося, завирува­ло в бокалі і проковтнулося Трохименком.

– Дубль! – наказав я, од чого актор став ще натхненніший. Однак я встиг помітити нерозуміння в Толічки, й тому гукнув редакторці:

– Записуй: "Свіже повітря? Воно стане набагато свіжішим, бо – (вино, горілка чи віскі) такої-то фірми!". Напій переробимо в комп'ютері, залежно від замовника. А зараз дозніміть ще конденсат на кришталі, зніміть потік рідини крізь сонце, навколо сонця, бризки й струмінь в свіжому повітрі, зафарбуємо його потім, в студії!

Й таки помітив подив на личкові сина, він бо знав з телепередач, що знімання реклами – це тривалий, вис­нажливий, напружений процес.

Тут один дядько поковзнувся і впав, ми кинулися до нього, я підвів його на ноги, і запитав:

– Повторити зможете?

– Що? – отетерів той.

– Свій каскадерський трюк, – і прошепотів на вухо суму гонорару.

– Без проблем! – радісно погодився він, а освітлю­вачі вже тягнули кабелі, штативи, прилади, добродій од­разу хотів падати.

– Стоять! По команді! В камеру не дивитись! – зупи­нив я його, а коли оператор націлився і кивнув, що гото­вий, я одпустив дядька, та ще й штовхнув у кадр – той так картинно брязнувся, що всі мало не попадали зо сміху.

– Дублю не треба! Всім спасибі!

Доки адміністратор виписував дядькові угоду й відраховував гроші, я диктував редакторці:

– "Боляче? Боляче падати? А от в наших черевиках (чоботах, буцах, тухлях, чунях, калошах) фірми такої-то, – ніколи не впадеш!" Каскадера перевзуємо вже на комп'ютері, знято!

Й побачив здивовані очі Толі:

– Як це комп'ютер перевзуває?

Усі поблажливо посміхнулись.

– Розумієш, синку, ми візьмемо зображення інших, потрібних нам черевиків і поставимо в картинку, замість отих, що на дяді.

– Навіщо? Хіба в дяді погані?

– Ну ми ж ще не знаємо, хто в нас буде замовник, синку, коли взнаємо, тоді й підберем потрібне взуття, ро­зумієш?

– А-а, – відповів Толя.

Я не хотів пояснювати, що замовника в тисячу разів легше вмовити на сюжет, коли одразу показуєш знятого, а вже потім додати до усього цього титри, тощо, навіть змінити дійсність навколо персонажа – це вже не проб­лема, залежно від побажань. Якщо цей замовник відмо­виться, то легко знайдемо іншого.

Тут все упирається в факт, що всі багаті замовники геть позбавлені просторової уяви й переконувати їх сце­нарієм, писанім на папері, дуже важка справа, а коли во­ни бачать з телеекрану – проблема одпадає.

"Каскадер" радісно дивився на пачку грошей, не йняв віри, кліпав:

– Люди добрі, ну можна – я ще раз впаду?

Всі заіржали – от чим хороша така робота, що вона весела.

– Як хочете собі, то падайте хоч сто раз, – обтрусив я йо­му зі спини сніг, – а ми своє відзняли! Спасибі вам велике!

– Я б отак все життя падав, я вам дам свій телефон, – не вгавав той, – як треба буде щось знять, подзвоніть!

У відповідь – сміх.

Ми потроху просувалися Уpвозом, там десь тривало фольклорне дійство, воно обіцяло нам не так колоритних виконавців, як любителів свят, все це були хороші веселі люди.

Атака на дійсність тривала, от чим вона хороша, що все, чого б навколо не бачили очі, можна прорекламувати, бо кожен товар так чи інак має свого виробника. Знімальний день починався геть некепсько.

Узвіз стояв кольору сивини, сприяв нам усім чим міг в категорії зимових товарів, це факт.

Ми ще не досміялися з каскадера, бо я помітив мо­лодицю з надзвичайною фактурою: білісіньке лице з непідробним рум'янцем, такий червоним, що аж буря­ковим, додати чорне натуральне її волосся навколо бла­китних очей, тобто тут не треба й ніяких сюжетів, над об'єктивом камери ми тримали її гонорар, що нечувано підняло її внутрішній стан, відзняли про шоколад, хрусткі хлібці, майонез, тараньку, потім вирішили дозняти й про товари літнього сезону, тому поставили її на тлі неба, попрохали скинути шубку, а говоривши, не випускати пару з вуст, хмари угорі були кращі за реальні, тобто за натуральні червневі, зфільмували про моркву, соняшникову олію, спаржу; бач, секрет полягає в тому, що коли на холоді жіноче лице непідробно па­шить, світиться, сяє ізсередини, то такого переконливого ефекту не досягнеш ні в якому павільйоні, ні під жод­ним гримом.

– Ви пробачте, що трохи підморозили вас, – попро­сив я пардону у вимученої жінки, подаючи шубку.

– Та да про що ви говорите, люди добрі – та за такі дєньги я вам тут голою станцюю! Голісінькою, бий мене Бог! – несподівано випалила вона, одштовхнувши оде­жу – я зиркнув на вогник камери, він ще світився.

– Зняв це? – стримуючи хвилювання, запитав я.

– А то, – самовдоволено відповів оператор Валік.

– Клас, ми тут звук приберемо...

– А який текст підставимо? – націлила перо редак­торка.

– Який? Та будь-який, під таку бабську щирість ко­жен слоган працює залізно, ти ж бачила, як блиснули її очі? Ніяка актриса так не зробить!

Тут уже я випросив у жіночки телефончика, правда про всяк випадок не сказав, аби її не зіпсувати, що вона, якщо збереже й зафіксує оцей свій стан, то легко стане зіркою реклами, хоч про парфуми, хоч про бульдозери.

Отут на біду я узрів сани з циганами.

22 23 24 25 26 27 28