Якби ж таки такої монетки не мав музей отців Василіан, що саме почав закладатись на Чернечій горі, в одному з найстаріших наших монастирів під Мукачевом? Дійсно, оо. Василіани на моє повідомлення попросили мене ту монетку купити.
Було це в початку листопаду. Ще зима не почалась. Віяв попутний вітер, а барометр не йшов на дощ чи сніг, хоча й небо було захмарене. "Но я, гляди на сеє, — собі на умі!" — як каже Возний у "Наталці", мовляв Куприянове "якось то буде", проскочу. І вискочив на ровер та й гайда до Праги. Та ж у перелеті, де одно селище — найдальше від другого, а при дорозі нема дерев і дорога ступає вгору, вдарила на мене така злива, що мені промокла спина й від паса додолу — ноги. З туристичних черевиків я навіть мусів був як дощ перестав, виливати воду, як із горнят.
Переривати подорож — не було як: бо ж я вже був в останній третині дороги. Поки доїхав до Праги, — трохи продряг, а що їхав швидко, — не змерз.
Але ж у Празі мене ще кілька разів промочило. Я швидко поробив, що мав, купив того цінного "Василіянського" динарія й чимдужче поспішив додому.
Але по дорозі заскочив до костьолу й попрохав помочі у св. Василя.
Коли я виїхав із Праги на гостинець, зійшло сонце. Але ж дуже похолоділо й проти мене почав дути чималий вітер. Від нього я охолоджувався й висихав спереду, але ззаду був перегрітий від намагання й залитий потом.
Вже на півдорозі почало мені покручувати в щоці й трохи в ногах. Згадав я й про те місце в боці, де в мене був тричі "Тамбовський" плеврит, що повторився ще й потім в Україні. І дуже мені неспокійно стало на серці: виглядало так, що я — майже шістдесятилітній дід заплачу за ту монетку дорожче, як сподівався. А певне! Бо ж ось знову впала злива.
Цього разу була студена й витривала. То ж, коли я під'їздив до дому, ані в кишенях у мене не було сухого місця. І тут я згадав страшну річ: по обіді дружина конче мусіла йти до знайомих, що жили далеко за містом, я ж не взяв із собою ключа від хати! Тобто муситиму тепер від дому їхати по ключ у дружини. В хаті буде студено. Поки зварю собі чай, — буду цілком готовий до подорожі на цвинтар! Щоб швидше, хотів був навіть не спинятись біля своїх дверей, а їхати повз них далі. Та ж коли доїхав до своєї хати, — вихідні двері враз відчинились, а в них дружина:
— Ну, слава ж Богу, що ти — вже дома! Я чекала на тебе біля вікна, бо ж неначе хтось не пускав мене з дому. Біжи швидше: в хаті напалено, ліжко й суха білизна приправлені, мерщій лягай: в цій хвилині принесу гарячого чаю…
Я ще раз подякував св. Василеві.
Вранці встав цілком дужий.
***
Та ж згодом поміч св. Василя Великого була далеко більшою й тривала довший час перманентно. Тому й оповідання про це буде довше.
Лукава річ — еміграція.
Вигнанець чи втікач, що опинився поза небезпекою, в чужому краю на початку нового життя має повну свідомість свого становища: він щиро вірить сам собі, навіть узнаючи за справедливе, що до повороту домів чи й до самої смерті в чужині, він проживе деградований. Ніби ж натурально: за життя, що буде збережене, варт заплатити маєтком, громадським поставленням, амбіцією і т. д., коротко — всім. Та ж ясно кожному: "ліпше бути живим псом, як мертвим левом".
У дійсності ж, це перший симптом грізної немочі, — яку назвім — "тімор віте" — тобто страх життя.
Минають помалу смутні дні вигнанця в чужому і — при всіх умовинах — студеному оточенні. Але вигнанець помалу вправляється в ті нові умови чужого життя. Повільно, хоч і без юридично обґрунтованого підкладу, стає й у чужім оточенню, коли й не "свій", то все ж таки не такий чужий, як на початку, бодай "добре знайомий". Робить, працює, не сахається жодної чесної праці (доктор — із лопатою на гостинці, інженер — нічний вартівець на фабриці, — дома генерал, тут камелот[36] і т. д.). Одначе, як не намагається натиснути на всі свої чесноти, констатує, що довкола життя всім аборигенам більш чи менш усміхається, а на нього все дивиться вовком, дарма, що він, помимо своїх принесених із дому чеснот, тут із необхідності вигадливіший, рухливіший і сміливіший за багатьох аборигенів. Це пече, особливо, коли в безсонні ночі згадує, чим був і чим став чи стає. Нарешті приходить день перших конфліктів із чужою владою. Вже сама різниця в характері національної ментальності є причиною, що такий конфлікт неминуче мусить прийти, і тоді емігрант збагне, що хоч він, цілком однаково, як усі довколишні аборигени несе повністю, або й із надвишкою, всі обов'язки, — в дійсності має далеко менше прав. Ба, ні: власне не має прав жодних. Його ж існування, всі дрібні, мозільною працею досягнені здобутки, базуються майже виключно на самій беневоленції тубільців. І те, що вчора йому було надано, як його право, сьогодні без жодних підстав і попереджень відбирається. Лишаються оті окрушини жебракові Лазареві, що падають зі стола багача. Загалом же емігрант розуміє, що він ні за що, ні про що є людиною "меншевартою", менше, як "пів-громадянин", підлюдина.
Тоді приходить другий пароксизм грізної недуги: перед свідомістю емігранта встає на ввесь зріст підсунене дияволом питання:
— Та ж за що? (В дійсності мало б бути друге: Чому?).
— За що мене — людину чесну, працьовиту, невибагливу, патріотичну, долею пригнічену от так принижують? Та ще й ті, кого я вважаю нижчим за себе!
У серці накипає чорна злість і закриває, як те шумовиння в киплячому горшку все те добре, що вариться під піною: первісні безмежні почуття радощів (від уникнення смертельної небезпеки) та первісної безмежної вдячності (за дозвіл зберегти тут життя).
Коли ж виникли такі почування, автоматично зникає приязнь довкілля. Доброчинець рад би чути безнастанні й прогресивні вирази вдячності, а попечена емігрантська психе починає творити субстрат для вирощування нижчих людських почувань. Це — смуток, безсила злість, заздрість і помалу — ненависть. Все це наростає спершу в відношенні до чужих, що до них спочатку серце було переповнене прихильністю й вдячністю. Та ж, що більшає прикрощів і невдач, що більше в буденних відносинах виявляється різниця ментальності поміж тубільцями й приходьками, то більш отрута дужче й дужче загніжджується в тому попеченому серці й серце помалу заростає богилою. Тоді злі почування переносяться й на своїх. Спочатку на тих земляків, яким "повезло", потім і на всіх інших товаришів у нещасті, бо ж у них серце стало шорстке, а страх життя витворив гострий егоїзм.
У засміченій душі, як у неполотому огороді, виростають усе нові й нові полови. І може найстрашнішим поміж ними будяком еміграційної психи стає резиґнація. Переважно вона формулюється як дуже злісне переконання: Коли вдома були ми "славні бубни", а тут стали тільки звичайною "собачою шкурою", — то й нехай! Коли мене, людину, таку достойну, тут уважають за щось меншевартісне, нижче, здібне до всіх чинів злих, — так і чорт же їх всіх бери! — не маю чого оглядатись на всякі засади та приписи етики. Відтепер — моя віра — дарвіністична: свідомий зоологічний егоїзм, що знає тільки боротьбу за існування. Зубами й нігтями мушу пробивати собі дорогу й виборювати собі життя (справніше б сказати: прожиток!) за всяку ціну. За всяку ціну!..
І це є те місце, з якого емігрант "пускається берега". На цій точці, коли він до неї приходить, фактично його життя закінчується. Потім уже маєте труп живої ще людини, яка, — коли залишиться на вигнанні аж до смерті, вже ніколи не повернеться до товариства людей, яких у нас у некрологах часто звуть "криштальними". Ні, такий емігрант уже на все лишиться — "лисом підшитий та псом підбитий". Бо ж той, хто дійшов до такої популярної філософії, той має "все дозволене". А тоді вже не тяжко дійти до того артизму, що "хоч і з стоячого підошву випоре".
З цієї стадії формування емігрантської душі для багатьох вигнанців починається на еміграції доба економічного розцвіту, що в наших матеріалістичних часах, приносить одночасно і пошану загалу, компліменти, дифірамби й п'єдестал. На цій підставі здибаємо в емігрантській пресі гучні "ювілейні" похвали патентованим злодіям і шахраям.
Але ж це ті, яких у польській еміграції (по 1863-му році) шарахався Міцкевіч ("пльвайом на себе і жром єдні друґіх"…). Це такі типи, як "авґустєйшій" вуйко царя Миколи — московський архикнязь Олександр Михайлович, що продав американським жидівським часописам за добрі гроші скандальні спогади про життя царя та його родини. До цієї ж групи — на мій особисто превеликий жаль, — належить і наш, такий талановитий письменник, перший прем'єр-міністр і перший державний директор відродженої України, В. Винниченко.
Та інші "сватки", яким довелося б складати предовгий синодик, що в ньому опинилися б і деякі заслужені імена. Бо ж саме з цих мотивів виходячи, якось один із наших визначних діячів, умучений чужими, ображений своїми, в розпуці сказав мені по приятельському, від серця:
— Ні, вже годі бути мені дурним! Всі довкола живуть шахрайством і брехнею, — тож цілком свідомо ступаю і я на цей шлях. Бо ж все одно ніхто з туземців мене на еміграції за порядну людину не поважатиме, лише — за "нержада" (то є — сволоч!).— І вступив…
Тож чи диво, що майже кожен із нас чував від чужинців про того чи іншого нашого земляка, або ж — певніше — і про того, і про іншого такі слова:
— Знаєте, хоч він і емігрант, але ж досить "слушна людина".— Чисто так, як в Україні говорилось:
— "Хоч він і жид — як це не дивно — не "жулік!"
Що ж сказане не вигадка й не теорія, незвичайно яскраво говорить такий факт, якому є свідки.
В березні 1941-го р. помер у с. Черновчику наш предобрий чоловік, доктор Микола Малінський-Ціпцюра. Коли я з нашим панотцем і дружиною під'їздили до села, що стоїть на горбку, буквально по всіх радіальних доріжках у полі було повно чеських людей, що спішили на похорон. А шофер-чех сказав:
— Нема й дива, такого доброго доктора ніколи не було і не буде в цілім цім краю.
Одначе, коли ми йшли за труною в проводі, ми на власні вуха двічі чули ту саму фразу: — "Був він знаєте, дуже добрий чоловік, дарма що емігрант". І по-друге: — "Був це предобрий доктор, дарма що був українець".
Отже саме поставлення емігранта в чуже-національній і чуже-державній стихії має вести природно до існування без прав, без надії на завтрашній день, на переважно животіння з ласки й "милості" (з мене особисто було тричі перебрано очевидно неправством перебрані з мене податі, але ж при повороті по довгій волокиті, підкреслювалось урядово, що робиться те "з милості!").