В тій цілі розпочав був навіть переговори з найбільшим потентатом теребовельським паном Корніцьким у справі подружжя Юрка з дочкою Корніцького Малгожаткою.
Сей згодився з огляду на чимале майно пана Угерницького. При тім, одначе, застеріг собі, що діти мають бути католицької віри. І тоді зрозумів пан Угерницький, чому всі його заходи були досі безуспішні. Він був православний, отже, був одною зі скал, о які розбивалися хвилі єзуїтсько-польського моря, що плило на схід. Його віра рівняла благородну кров із ликами та хамами, а його заслуги – з панщиною.
І тут опинився пан Угерницький перед непоборною перешкодою: він не міг виректися віри предків! Хоч як оляшів, усе-таки сього останнього добра прадідів не міг потоптати, бо вони за се прокляли би його. У сій думці кріпив його також отець Андрей, великий учений і аскет, який пробував часто в його дворі, а постійно мешкав у Іванівці. Андрей, або, як його звичайно називали, отець Андрей, бував на Афонській горі, знався з Іваном Вишенським, і завдяки йому чимало шляхетських родин на Поділлі осталося при грецькій вірі батьків.
Старий Угерницький приказав синові готувати в свати до панни Малгожати, але син відповів відразу, що він лиш із Попелівною побереться, більш із ніким. Угерницький попав у розпуку, наробив чимало крику у Лошневі та Іванівці і післав сина до єзуїтів. Але тиждень опісля вернув Дрогомирецький із двома пішими гайдуками та приніс вістку, що Юрко втік.
Пан Угерницький, зовсім зломаний, пересиджував тепер сам-один у кімнаті і не мішався до ніякої роботи, ні господарки. Пані Марта журилася сим дуже і воліла би була навіть, щоби чоловік її запивався зі шляхтою, як давніше, ніж сидів одинцем, мов окаянний, у темній кімнаті та думав, похнюплений, над своїми невдачами.
Бо й справді, старий дуже піддався, і хоч було йому щойно п'ятдесят літ, на висках видніло чимало сивого волосся, а риси загострилися, мов у сімдесятилітнього діда.
Ось червень добігав уже кінця, а пан Угерницький сидів одної днини при столі над останками обіду, який йому подала жінка. Вона сама була на гумні, дочка – у кухні, а наймолодша донечка – в замку у Дрогомирецького, який найкраще з усіх умів забавляти її.
Крізь отвори у зачинених віконницях падали тонкі струї сонячного світла і наповняли кімнату півсвітлом. По раз сотий, може, переживав пан Угерницький свій біль. Перед його очима стали пересуватися деякі картини війн, пожеж, мордів, грабежів, і сі простори без кінця, завіяні снігом, з-під якого тілько тут і там виступали чорні п'ятна-пожарища. Йому згадувалися труди, небезпеки, брак поживи, напитку, холод, вогкість, спека, терпіння від ран…
– І все те, все те ні на що! – зітхав.
Але він, мов сліпий, ішов далі, не глядів ні на хату, ні на сина. Тому й дитина його не могла мати до нього такого поважання, як належить, бо ж майже не знала батька!
– Бог простить! – оправдував себе старий Угерницький. – Се все для Юрка… За кресцитиву… Се не для мене… Не для мене! – Спер голову на руку. – А тепер Корніцький кинув мені в очі православ'ям. Що ж се значить? Чи християнське віроісповідання може бути злочином або хибою? Га! Видко, така воля Божа! І я, і мій син повмираємо шляхцюрами!..
В сій хвилі появилася на порозі худа, висока стать мужа. Довгий сірий кафтан обіймав її тісно, та ще виразніше виступали під ним сухі рамена і плечі. Жовте, безкровне лице виглядало так, мов витяте з давніх візантійських картин, а біла, як молоко, борода спливала на впалі груди. В одній руці держав довгий сукатий костур, у другій – велику книгу.
– Слава Богу! – сказав, уходячи.
– Во віки віков! – відповів старий Угерницький, не встаючи.
Отець Андрей був, властиво, причиною, чому Юрко не послухав батька, і хто знає, чи пан Угерницький не був би накинувся на нього, коли б не розпука, в якій знаходився. При тім він поважав о. Андрея як священика і тому мовчав.
– Мир дому сему! – заговорив о. Андрей, сідаючи при вікні.
Промінь світла падав якраз на його неземне лице аскета, та остро виступали на ньому виразисті риси і густі білі брови над сірими очима. Угерницький мовчав.
– Чую, – сказав о. Андрей, – що ти, брат мій во Христі, смущаєшся задля всяческої суєти мира сего та умертвляєш своє тіло з гніву та безбожної скорбі! Чи се правда?
– Правда! – відповів глухо Угерницький.
– Так, отже, я, колись твій друг і товариш, приходжу до тебе, як колись приходив учитися до дяка, тямиш?
– Тямлю! – відповів Угерницький, а голос його задрожав.
– Бачиш, приходжу дізнатися, чого жаждет душа твоя, до ність для неї мира на всі дні. Бо се, що твориш, се великий гріх! Благо сему, хто труп свій умерщвляє святим постом або карою на славу Божію, але тричі горе сьому, хто мирських благ ради забуває на сію славу і на се, до чого создав його Сотворитель. Ти-бо єси рабом невірним, що закопав талант свій місто ужити його в общую пользу. Як він осужден бисть, тако і ти осужден будеш, якщо не відложиш гордості своєя і не отвориш серця свого Богу і сим, що тебе люблять по закону Всевишнього.
Старий Угерницький глянув просто в лице другові і чув, як розпливається поволі лід на душі його та отвирається серце.
– Чому ти, Андрію, не був тоді, коли я висилав Юрка до Ярослава? – спитав жалібним голосом. – Багато різних нещасть не було б сталося.
– Не було б гріха, коли б Бог не сотворив був світа, – відповів Андрей. – Не було би тепла, коли б не захотіло світити сонце. Спитай сонця, чому воно в'ялить одну траву, а родить другу? Непостижимі є шляхи Премудрості.
– Ти научив мого сина непослуху, і він утік по дорозі до колегії!
– Коби так прародичі втікли були від змія, не прекратило б ся було блаженне житіє в раю. Я був лише знарядом у руці Всевишнього. Слухай його, корися і молися: да будет воля Твоя, яко на небесіх, так і на земли. Але поговорім на розум: що ти хотів почати з Юрком?
– Ти питаєш іще? – усміхнувся гірко Угерницький. – Адже знаєш, що я, не жалуючи крові, ні майна, служив Річі Посполитій не за наживу, лише щоби звеличити честь і значіння моєї родини обивательським урядом. Але за свій труд, за свою кров одержав я лише якусь пустиню, де над звірами хіба буду старостою. А все тому, що я православний і не вживаю ляцької латини, до костьолу не ходжу та не держуся польського права проти підданих. Тож я бажав, щоб хоч син мій Юрко добув се, чого мені не вдалося добути, то єсть добути значіння, уряд, популярність…
– А згубити душу! – докінчив за нього Андрей поважним, строгим тоном.
Угерницький замовк.
– То ти сам, брате Василю, не хочеш губити душі, бо боїшся горіющого ада, сатани і ангелів єго. Боїшся покинути единоспасаєму грецькую церков, а свого сина насильно пхаєш у латинську єресь, між папежників, щоб він попапежився, вирікся віри і погиб навіки віков во нідрах диявола. Василю, ти не чоловік, ти сатана! Ба, і сей, може, не запропастив би своїх чортенят. Вовк у степу, лев на пустині за свої молоді життям заступається, птиця пернатая до очей скаче хлопцеві, що з її гнізда вириває птенцов, а ти власну дитину – на погибіль? Чи ти бачиш, може, спасіння у римській церкві?
Старий Угерницький був страшенно збентежений.
Уперше старий Андрей поставив йому так ясно перед очі всю погань його діл. Він ослонив лице руками, щоби укрити сором.
– Я, – звинювався, – я вже старий і не можу…
– А я не питаю, чи можеш, чи ні, я питаю тебе во ім'я єдиния апостольськія церкви: єствує спасення поза нею чи ні?
– Ні!.. Але мій син…
– Твій син, дурний хлопчисько, має більше олії в голові, ніж ти. Ти старий, імієши возраст і знаєш, що поза благочестивою вірою єствує лише єресь! Правда?
– Так!
– Ну, а тим часом виправляєш свого сина до проклятих Богом визувітів, щоби вони опоганили його душу єрессю та щоби ти відтак на Страшному Суді чув його голос, взиваючий з геєнни: "Будь проклятий, отче, що віддав єси сина своєго во власть сатани, ідіже вічний плач і скрежет зубов!" Горе тобі!
Старий Угерницький перебув через весь час неприсутності Юрка страшні душевні муки, але, будучи сам-один, не мав з ким розговоритися. Тепер, при першій виміні гадок, вибухнув весь жаль із силою, якої старий не міг опанувати.
Він зірвався і впав на коліна перед Андреєм.
– Прости, Андрію! Очі мої отворилися. Не стану я вже на дорозі сина мого!
– Не я тобі прощатиму, але Господь Бог, іже на небесіх.
Угерницький став бити себе в груди.
– Боже милостив, буди мені, грішному!
Коли встав і успокоївся, стали з його очей спливати сльози – невидана річ у так загартованого в боях вояка. Хлипав хвилю під час, коли Андрій стояв, молячися. Вкінці почав Угерницький:
– Я согрішив тяжко і знаю добре, що довго прийдеться мені покутувати за грішні мої помишленія, але хіба лишень як за невольноє прогрішеніє наложать на мене кару там… – тут Угерницький показав на небо. – Бо я не хотів зла, хоч зло творив…
Але Андрей відтяв суворо:
– Ти, брате Василю, торгів не твори з Господом Богом твоїм, аки фарисей, но яко митар і розбойник молися: пом'яни мя, Господи, та буди мені милостив! Там горі ніхто не питатиме за суєту всяческую, тілько за віру та добрії діла, а творяй зло, той і осужден будет! Тому кайся і віруй!
Угерницький похнюпився.
– Правда твоя, Андрію. Зараз завтра поїду до Теребовлі до попа та висповідаюся, а й ти молися, щоб повернув син мій, якого за кару відняв мені Бог. Молися, Андрію, бо на тобі є благодать Господня, нехай твоя просьба пірве і мою з собою та занесе під покров Пресвятої Богородиці!
– То ти добре рішився! – сказав Андрей.
– Але, бачиш, я хотів би також, щоби ти, як людина, що знає світ, осудив мене по правді. З року на рік слабне наша віра, наша шляхта, наш люд…
– Люд не слабне, і віра не слабне, – перервав Андрей, а кам'яне його лице оживилося, – лише ви, шляхетськії сладострастні чревоугодники, слабнете.
– Ну, нехай і так! Сини батька Острозького стали ляхами, за ним пішла мало не вся волинська шляхта. У Перемишлі осталася лише жменя шляхти та худопахолків. У сих, що прийняли латинство, всі привілеї, свободи, добро, ласки, гонори, просвіта, а в нас що? Дурний русин і квита. Попи ситі і п'яні, а темні, мов у розі табака, без прав та значіння. Де ж у нас тепер без латини проживеш? У трибуналі – латина, в сеймі – латина, на рочках – латина, навіть при бесіді в компанії латиною всі цвенькають, а ти, хаме, сиди зі своїми слов'яно-церковними мудрощами та жди, коли інші тебе обідруть, використають або і визують з ойцовізни.