Про те, що я знайома з його братом Віленом і що самого його звуть Ігорем — мовчу. А раптом виявиться, що я знову щось наплутала. Що вони не брати. Та й взагалі, багато честі говорити з ним на цю тему зараз у такій ситуації.
— ...А потім чую: кричиш. Ну, я по швидше заводити мотор...
— Неправда, ти нічого не чув.
— Як це: не чув?
— Бо не міг чути, — якомога твердіше кажу я. — Тому що тут ніхто не кричав. Просто я співала. І можеш гнати своє корито назад.
А сама думаю собі: "Хоча б він справді не помчав геть, залишивши мене туг. І так на перший урок запізнюся. А ще ж треба вигадати якусь правдиву історію. Може, навіть дві: одну для класного керівника, другу — для мами".
— Краще б не зазнавалася, а трималася поближче до берега, — знову сміється рибалка і розглядає мене, наче папуас інопланетянина. — А взагалі, характер у тебе залізний. Мені це подобається. Давай пошвидше в човен, досить дрижаки продавати.
— Ну, гаразд, — нарешті змилостивилась я. — Якщо вже ти пригнав сюди цю стару калошу, то підкинь до Рибальського, там у мене одяг.
До самого острівця ми ідемо мовчки. І тільки коли я висадилася на берег, парубійко (він таки назвав себе Ігорем, отже, все сходиться!) запитав:
— Ти що, справді хотіла переплисти лиман? Навіщо це тобі знадобилося?
— Все одно не зрозумієш. Почекав би стільки корабля, як я... Ви ніхто не здатні зрозуміти мене.
— Ні, ти таки справді пришелепкувате, — зітхає Ігор, і чомусь намагається погладити мене по мокрому волоссю, ніби втішає дитинча.
— Це тільки ти так вважаєш! — відкидаю його руку і, схопивши в оберемок свій одяг, біжу до рибальської хатини. — А мене твоя думка не цікавить.
— Слухай, а це не ти передавала мені вітання? — несподівано запитує Ігор, постаючи в дверях хатини.
— Більше ти нічого не вигадаєш? — зачиняю двері перед самим його носом. — Стороннім вхід заборонено. Прийом з особистих питань після дванадцятої!
— Ні, ти таки справді... — долинає знадвору. — А брат казав, що ти підходила, передавала вітання. Тільки ти, більше нікому було.
— З дівчатами, які передають тобі вітання, розбирайся сам. — Якщо вже в мене вселився дух заперечення, то вигнати його звідти не здатна навіть я сама.
— Краще скажи, в якій школі ти навчаєшся?
— Мене вже давно виключили. За геніальність. І не наважуйся називати мене тим ідіотським слівцем, яким ти мене називаєш.
Ігор надовго замовк, і я вже навіть вирішила, що він махнув на мене рукою і сів у свого човна. "Шкода, — подумала. — Треба було б дізнатися в нього номер телефону. Щоб подзвонити Віленові. Наобіцяв усілякі там виїзди на природу у вихідні — і зник. Теж мені вожатий!"
Хлопець справді сидів у човні. Але відпливати не поспішав.
— А цей твій брат, він що, працює на суднобудівному?
— Звичайно. Бригадиром. Ну от, нарешті зізналася.
— Ні в чому я не зізналася. Ні в чому! Просто запитала. Як йому зателефонувати?
Ігор назвав номер. Я по думки кілька разів повторила. Перша — "п'ятірка", всі інші — "трійки". Здається, запам'ятала.
— Скажи, що я йому зателефоную. І нагадай, що експеримент триває.
— Що-що? Експеримент?
— Передай, що тобі велять. І нікому ні слова про експеримент. Ні-ко-му! Він у нас секретний. Все, правнуку Магеллана, ви вільні. Морські катастрофи на сьогодні відміняються. Човна спаліть на тому березі. До речі, чим ви займаєтеся? Крім того, що вдаєте, ніби тями— теся на рибальстві?
— Учуся в профтехучилищі. В кораблебудівному.
— І хто це наважиться довірити вам будівництво корабля? — стенаю плечима. — Яка легковажність!
* * *
Мами вдома я вже не застала. Зате на столі на мене чекала записка, в якій вона обіцяла поговорити зі мною ввечері "на теми, які становлять інтерес для обох Високих Сторін". Отже, знову виховна бесіда! Ну що ж, тепер цілий день можна прожити в чеканні цієї розмови.
Шкода, що я не визначила час, який пробула у воді. А раптом, якщо я не застудилася, це можна вважати рекордом "добровільного перебування за бортом". Адже такі рекорди фіксуються!
На перший урок я, звичайно, не встигла. Потрапила якраз на перерву. І першим, кого побачила у дворі, був Вадик. Він стояв біля воріт, ніби когось виглядав.
— Ну і що, спокійно тобі спалося сьогодні на світанку? — в'їдливо запитала я, не даючи йому й рота розкрити.
— Мені завжди спокійно спиться, — розгублено промимрив він, не розуміючи, до чого йдеться.
— Я так і знала. Ех ти!
— А що? — нашорошується він. — Щось сталося?
— З тобою нічого не могло статися. З людиною, в якої нема ні краплинки передчуття, нічого не може статися! Ех ти!
5
У п'ятницю ввечері мені зателефонувала Леся. Вона була страшенно засмучена.
— Женько, знай, я ніколи більше не піду до цього художника, — повідомила вона таким трагічним голосом, ніби щойно поклялася в цьому на розпеченому залізі.
— Невже вигнав з майстерні?
— Ні, в майстерні могла бути скільки завгодно. Але допомагати собі заборонив. Сказав, що ніякої допомоги не потребує.
— Ну й добре! — легковажно вигукнула я. — Отже, не потребує. Допомагатимемо трьом. І там роботи вистачить на всіх.
— У тім-то й річ, що все не так просто, як тобі здається, — зітхнула Леся. — Кому-кому, а йому справді треба допомагати. Більше, ніж Залізничникові, Медсестрі чи Матросові (ми так і називали їх за професіями). Він же не хто-небудь, а Художник. — Леся проказала це так, ніби завершувала монолог на сцені. — І живе один. Ти ж знаєш: творчі люди — вони геть непристосовані до життя. Взяти хоча б мого батька...
— Про твого батька я вже давно все знаю, — досить неввічливо перебиваю Лесю. А знала я те, що працював він економістом об'єднання "Плодовочпром". Як кому, але мені ніколи й на думку не спало б називати економіста "творчим працівником", а тим паче — "творчою особистістю". Одначе Леся впевнена, що він більш творчий, ніж будь-хто інший, бо працює над розробкою якоїсь "нової системи економічних зв'язків між міськими торговельними базами й овочевими радгоспами". Можна подумати, що коли цю систему нарешті буде впроваджено, то місто завалять овочами!
— Я знаю, ти ставишся до його ідеї скептично, — занепала духом Леся.
— Навпаки! — вигукнула я, не бажаючи, однак, розшифровувати оце своє "навпаки". — А щодо твого художника, то завтра навідаюся до нього. Разом із Вадиком. Адже в художника я ще не була. До речі, про війнути його не розпитувала? А раптом він може розповісти щось дуже цікаве?
— Про війну не наважилася. А що художник може знати про неї?
— Все одно поговоримо.
— Тоді і я з вами.
— Але ж тобі не хочеться йти до нього ще раз, правда?
— І не пішла б. Одначе в нього стільки картин! Віриш, досі мені ще не доводилось бувати в майстерні художника. Там справжній Лувр!
Як на те, нашу розмову почула мама. Взагалі-то я намагаюся залагоджувати справи, обходячись без батьків. Але нічого не вдієш: вони — всюдисущі.
— А тебе, Женько, не бентежить, що ви вриваєтеся в чуже життя? — запитала вона, з'являючись на порозі з розібраною м'ясорубкою в руках. — Та ще й творче.
— Ні, — крутнула я головою. — Ти ж сама казала, що всі ми, люди, повинні допомагати одне одному. А як допомагатимеш, не знаючи: потребує людина твоєї допомоги чи ні?
— Оце ж вона і є, — "повчально" всміхнулася мати, — найделі— катніша частина справи. Допомагати слід тоді, коли тебе просять про це.
— Але художник ніколи не прийде до мене просити допомоги, — твердо відказала я. — 3 делікатності не прийде. Ось і розберися: хто гора, а хто Магомет.
Мати ошелешено глянула на мене і пригнічено якось похитала головою.
— Ти дорослішаєш, Женько! Ти... занадто дорослішаєш. І це мене збиває з пантелику.
— Ну от, нарешті і в моєму характері з'явилася хоч якось вада, — продекламувала я, підстрибцем вибігаючи з кімнати.
III. Вадик Вірич
Зима цього року видалася надзвичайно теплою, ніби й не було її зовсім — такий собі кримський бархатний сезон. Може, тому й весна надійшла рано і непомітно, без ожеледиці, без крижаних вітрів з моря та обложних степових дощів. Навіть зграї лелек, які щороку пролітали над околицею міста, повертаючись з ірію, цього року з'явилися якось несподівано і довго кружляли над міськими кварталами, ніби не вірилося їм, що так швидко й легко долетіли до рідної землі, або вагалися: летіти далі на північ, а чи краще дочекатися тепла тут, на берегах лиману?
З усіх птахів, які прилітають до наших країв восени і навесні, найбільше зацікавили мене саме лелеки. Восени вони злітаються сюди з усієї України та з Білорусії. Тут, на правобережжі, у плавнях та на острівцях, птахи відпочивають, збиваються у ще більші зграї, підучують молодь і далі летять уже не прямо на південь, а понад берегом, до Дунаю, щоб уже звідти, через Румунію, Болгарію, Грецію, Турцію добутися аж до Африки. А зацікавився я цими птахами випадково. Якось до нас, на міську станцію юних техніків, завітав старенький сивоголовий чоловік. Зайшов до тієї кімнати, де працював наш космо— конструкторський, як ми його називали, гурток, уважно оглянув моделі літальних апаратів, більшість із яких за такої конструкції, мабуть, так і не змогла б злетіти, і сказав: "Ні, хлопці, не з того ви починаєте. Вчитися треба в лелеки. Ото придивіться до літаків — справжнісінькі подоби лелек та орлів".
І видобув із старого потрісканого портфелика невеличкий сувій креслень.
— Ось, — сказав. — Оце вона і є, лелечина трагіметрія. Ви хлопці тямущі, з вас великі конструктори вийдуть, ось і подивіться.
Ми ще тоді розсміялися: "Трагіметрія!" Це ж треба вигадати таку науку! Хтось виправив: "Не трагіметрія, діду, а геометрія". Проте старий ухильно зауважив: "Та це як кому". І далі наполягав: придивіться до креслень, гляньте, яка "трагіметрія" крила.
— Що це? — нагодився наш керівник.
Старий пояснив йому і, щоб переконати в ґрунтовності своєї праці, додав: "Ви не сумнівайтеся. Сам робив. Старанно, акуратно. А креслити допоміг син, він у мене інженер-будівельник. Хто ще викреслив би для вас такі крила?"
— Ну і що? — не зрозумів наш керівник. — Що ви пропонуєте? Сконструювати механічного лелеку? Або електронне крило?
— А то вже ви самі помізкуйте. Нехай це малювання залишиться у вас. На стіну повісьте і дивіться на нього, щодня дивіться. А вже вона, ця лелечина трагіметрія, сама підкаже, що робити, що з неї може вийти.