Тобі принаймні все пишуть по-людськи, словами, а не мовчанням.
— Писати Ларисі я за тебе не збираюся, — відказав я. — Доведеться братись за це самому. Але щоб написано було по-людськи.
— Уявляю, яким будеш нудним, коли станеш батьком, — зітхнув той. — І почалося це в тебе зовсім недавно, на моїх очах.
— Це тільки полегшує нам розмову.
40
Знайомства з людьми подеколи набувають несподіваного, навіть іноді трагічного продовження. Якось вранці, щойно ми стали до роботи, на дільниці з'явився Крижняк. Бліде зіжмакане обличчя його виказувало втому і неспокій.
— Сідай в машину і їдь у Прилиманське до Ізбапіа, — мовив він. — Я побуду тут за тебе.
— Що сталося?
— Вмирає старий. Щойно повернувся з лікарні. Спочатку все було ніби гаразд. А оце всю ніч зовсім погано... Каже: "Нехай навідається. Розмову не закінчили". Ви знайомі з ним?
— Трохи, — розгублено відказав я, бо не вірив, що в такому стані Ізбаш міг згадати про мене.
У нас вже з'явився новий кранівник, і я міг спокійно лишити бригаду на Крижняка. Або й на когось з хлопців. Та тієї миті мене це, власне, й не турбувало.
"Розмову не закінчили..." — пригадалося мені вже в машині. Я здогадувався, що Ізбаш мав на увазі нашу розмову про Бунарку — річку, яка протікала через Прилиманське. Це історія, про яку, напевне, слід було б розповісти окремо. Але я лише перекажу її кількома словами. Стараннями Ізбаша вдалося віднайти кошти і залучити хлопців з "Ду— найводу", щоб прочистили річку, виклали ту її частину, що пролягає центром містечка, бетонними плитами і перегородили водорозділь— ними щитами, як то робиться на каналах, щоб підтримувати рівень води. При всіх тих роботах голова райвиконкому припустився зловживання. Бо, звичайно ж, таких коштів на річку ніхто не виділяв. Він використав гроші, які мали йти на загальне впорядкування містечка. За це його було покарано, проте Ізбаш сказав з цього приводу слова, які знає тепер у містечку кожен: "Догану все одно рано чи пізно знімуть, а зняти плити з берегів уже не наважиться ніхто". Він мусив вдатися до такого зловживання, бо поки дійшла б справа до будівництва міста — а це років десять, не менше, — Бунарка щезла б так само, як щезли у цім степу десятки інших річок. Проте старий не втихомирився й на цьому. За містечком пролягала долина, яка колись була річищем. На думку Ізбапіа, вона була нижче рівнем, ніж Когильник. Вододілом між Когильником і тією щезлою річкою був невеличкий пагорб. Варто було розрити його, щоб Когильник поніс свої води долиною аж до того місця, де змертвіла ріка впадала колись у Бунарку. Таким чином містечко виявилося б на берегах чималенької річки. Щоправда, на все це потрібен був дозвіл відповідних інстанцій і знову ж таки — копии. Але Ізбаш не втрачав надії, що врешті-решт вдасться здійснити і ці плани.
Я не уявляв, як поводитимусь біля вмираючого і про що говоритиму з ним. Але хотілось доїхати якомога швидше.
— Добре, що ти встиг... — мовив Ізбаш по тому, як я хвилин двадцять простояв над його ліжком. Він казав це не розплющуючи очей, так, ніби я йому примарився.
— Значить, усе добре: видужуєте, — невпевнено якось проказав я, не знаходячи інших слів.
Він розплющив очі. Вони зблиснули ледь помітною втіхою. Але той зблиск відразу ж щез. Натомість на лице найшла скорботна маска болю і приреченості.
— Я говорив з хлопцями про наш план. Вони згодні попрацювати у вихідні...
— Якби хтось волів викарбувати на хресті мої муки, — не дослухав він мене, — то написав би, що під ним лежить чоловік, який не мав сина і тому завжди почувався самотнім... Вибач, стара, — ледь торкнувся руки Віри Семенівни, яка сиділа біля ліжка. — Але що вдієш, як правда...
Лікар, одноліток Ізбаша, сидів за столом. Сиву голову підпер долонями, а на очі уже набігла сльоза. Він уже, мабуть, знав, що врятувати Ізбаша не вдасться, випробувано усі засоби, і він не лише безсилий, але й зайвий тут.
— Молодому не годиться бути при вмираючому, — проказав Ізбаш. — Ти вибач мені мою слабість. Ти мені одне скажи: вода скоро піде?
— Через тшвдень, — відчуваю, як горло мені стисло спазмою. "Невже він вмирає? — запитую себе, боячись звести на нього погляд. — Вмирає отак, при повній свідомості, розмовляючи зі мною? Може, він просто заслаб? Адже він старий, а старі часто хворіють".
— Від людини нічого не лишається. Після неї мусить щось залишитись... от у чім річ...
"Чому коло нього лише цей лікар, який вже змирився зі смертю і навіть не сподівається чимось зарадити? Чому він не в лікарні, де під руками ліки й усіляка там апаратура?"
— Вийдіть, — увірвав моїроздуми тихий, але владний голос лікаря.
Аж тепер помічаю, що Ізбаш знову стулив повіки.
Через кілька хвилин лікар вийшов до мене у сіни і тремтячими пальцями видобув з кишені цигарку 3 хати долинув зойк.
— Він усе знав. А я — тим паче... — просто сказав лікар. — Він хотів, щоб усе це сталося вдома, бо лікарня змучила його. Ми з ним виростали разом. І життя прожили...
Він кілька разів затягнувся, викинув цигарку й, кивнувши мені на знак прощання, повернувся до кімнати.
У цей день я втрачав другого товариша, щирого друга. Яке значення має вік, якщо людей тягне одне до одного? Але чомусь і після смерті Федора і зараз у душу мою разом із жалем не закрадається зневіра і я не переживаю хвилини, коли усе раптом видається нікчемним і дріб'язковим. Може, десь у свідомості моїй у цей час міцно вкорінюється розуміння того, що смерть — теж часточка життя.
41
Мабуть, я катастрофічно швидко старію. І старять мене не роки, а вир життя, який я осягаю все проникливітпим зором. Раніше я жив мріями, фантазіями і чеканням. Навколишній світ бачив таким, яким бажав його бачити, а ступінь його привабливості залежав від мого настрою. Я вперто намагався зберігати незворушність і бадьорість за будь-яких обставин і тому сприймав життя у світлих тонах. Я намагався пізнати секрети сприймання життя, а не секрети його творення.
Смерть Ізбаша, його справи раптом примусили мене замислитися, як багато в цьому степу такого, від чого залежить моя доля, і такого, що залежить від мене...
Сьогодні, як завжди, вирушив проводжати Софію. Довгий час йшли мовчки, і я все не наважувався сказати їй про свій намір. Лиш коли ми поминули долину й опинилися десь на півдорозі до хутора, рішуче взяв за руку й звернув зі стежки на путівець, що вів до сусіднього села.
— Куди це ми? — стурбовано запитала Софія.
— До батьків.
— Не піду.
— Знаю, що сама не підеш. Ідемо разом.
Цей аргумент вплинув на неї, бо перестала пручатися і пішла за мною.
— У діда мені краще.
— Я не збираюся лишати тебе там, — відповів я, мовби мав справу з малою дитиною. — Але час поговорити всім разом.
— Вони проженуть нас, і на цьому вся розмова закінчиться. Ти забув, що вони сектанти.
— Вони такі ж люди, як усі ми, спробуємо вирішити з ними усе по-людськи.
Невдовзі ми дійшли до хати Оранчуків. Зайшли, привіталися. Для старих наш візит виявився повного несподіванкою. Кілька хвилин вони стояли перед нами занімілі від подиву і навіть не запросили сісти. Потім першою опам'яталася мати. А старий ще довго не промовив ані слівця. Сидів на лаві, немов задерев'янів.
— Аякже, — мовив по тому, як ми просиділи з півгодини, але не до нас, а так, ніби промовляв до цілого світу. — Пішла!.. У замордований світ пішла...
Ще якесь прикре слово мало вирватися йому з вуст. Проте Оран— чук стамував його, хоч нервові корчі перебігли обличчям і застигли на нім зморшками.
Повернувся на лаві так, аби не бачити старої.
Погляд його упав на сіру стіну й загубився на її просторовиську, мов на прибитій пилом толоці.
— Та й кому що скажеш, як бог не слухає за гріхи, а дитина зраджує на вірі? Кому поскаржишся, до чийого тину притулишся? Грішити все солодше: та й пішла, пішла...
Софія сидить поруч матері. Обняла її за плечі, голову поклала на груди й злякано поглядає то на мене, то на батька: з острахом чекає, чим закінчиться наша зустріч.
Стара зовсім спокійна. Її так заспокоїла ніжність блудної доньки, що мені здалося, ніби ось-ось зійде зі свого місця і засновигає кімнатою, запрошуючи усіх до столу, бо так завжди поводиться моя мати. Незалежно від того, хто і з яким наміром завітає до нашої хати.
Але Ілько замовк, то стара лячно дослухається хатньої тиші. Зітхнула. Але стиха так, аби не порушити сторожкої німоти.
— Не кляни її, Ільку, — мовила по якійсь хвилі. — Чого маєш клясти рідну дитину? Як ти собі віруєш, то віруй. А вона вже нехай так, як усі...
— То ради кого я молюся?! — визвірився на неї Ілько. — Ради свого спасіння?! Я на війні про тих святих не чув! Всю перейшов від початку до кінця! Нікого й нічого не боявся. І тепер не боюся. Ні людей, ні бога! То я за неї, за її долю!..
Від Софії я уже знав, що кривдить стару рідко. То ладна визбирувати по краплині лагідності у вуркотливому басі Ілька, у незграбних руках, коли поправляв на ній теплу хустку, аби не змерзла, як ітимуть до Прилиманського на молитву Навіть у крижаному його погляді.
Лиш мовчання його боялася завжди.
— То ви мене за смітюха у хаті маєте, га?! За тремтливу бабу? Пекла боюся? Мук? Чорт-т-а-а!!! Плювати я хотів на ваші молитви! Плювати! Нехай під вами земля розверзнеться і ви западетеся у неї разом з усіма молитвами, гріхами і праведностями! Не вірую і не молюся йому більше! Не молюся, о!..
Гримнув дверима, аж дрібно затремтіли шибки, а від причілка відвалився кусок глини, упав на підлогу.
Я вийшов услід за ним, бо знав, що тільки тепер, коли він лютий на самого себе, можна розпочати справжню розмову.
Власне, я вже все сказав йому. Що хочемо побратися. Що так вирішили і так буде, тільки прикро, що батько-мати лишаються осторонь нашого свята. А він нічого не відповів. І стара теж промовчала, чекала на перше слово господаря.
— Цей степ одвіку був таким! Бо таким мав бути! За гріхи, за нескінченні війни, що точилися на нім, за кров людську випалило його і виссало з нього останню живицю. А вони поз'їжджалися з усього світу і гадають, що принесли йомурятунок! Зневір'я несете, безбожництво! Таке, як принесли мені. І вона, моя донька, пішла межи них! Щоб ти не діждалася тієї води, як ти осоромила мене на все село! Аби напилася її і спухнула!..
Мені хотілося вдарити цього чоловіка межи палаючі очі.