Тільки одного не любив Віктор Семенович – програвати своїм підлеглим у "пірамідку". Цього разу Віктор Семенович зустрічався з Кандибкіним.
– Що ж, Кандибкін, промазав?! Воно й зрозуміло, Грати у більярд – це тобі не чуні клеїти. Дивись, як треба. Ех ти, зоре більярдна.
– Я тільки вам, Вікторе Семеновичу, програю, а...
– А в інших виграєш?
– Виграю, Вікторе Семеновичу!
– Уявляю собі твоїх супротивників. Ніколи не думав, що на світі є більші слабаки, ніж ти. Цікаво, з якого кінця вони кий тримають? Нормально, кажеш? А б'ють? Здорово! А бити ось так треба, Кандибкін. Це називається, Кандибкін, ювелірною роботою. Ось так приміряємося і... Ти що, Кандибкін, пальці підставляєш?
– Я навіть не доторкнувся до лузи, Вікторе Семеновичу!..
– Ти мені, Кандибкін, кинь зуби замовляти.
– Не подумав, Вікторе Семеновичу. Ви б кийок крейдою. Не тут, Вікторе Семеновичу. Ось дайте я вам змащу. А тепер, будь ласка, Вікторе Семеновичу, бийте. Тільки кийок трішки від себе. Отак.
– Від себе, кажеш? Побачимо. Шістьорка в праву лузу. В ліву, кажеш? Можна і в ліву на "свояка". Не "свояка", а "чужого"?! Тримай, Кандибкін, "чужого". Що, знову нема?! Не може бути! Відійди, Кандибкін, від більярда. Хто тебе просить простягати руки? Упаде – сам вийму. Теж порадник мені знайшовся. Хотів же "свояком", так ні – пускайте "чужого". А "чужий" тепер в лузу ноги опустив. Ну, що ж ти, Кандибкін, не б'єш? Бий, бий! Мені поблажок не треба. Виграємо і без поблажок. Валяй! Все одно не буде, хоч і на землю проситься. Бачу, як ти кий тримаєш. А я що казав?
– Ви як у воду дивилися, Вікторе Семеновичу.
– А ти думав!.. Я, брат, на більярдові зуби з'їв. А щодо Івана Дубограя, я тобі, Кандибкін, так скажу: звільнимо. Ненадійний товариш. Може в будь-яку хвилину свиню підкласти. Замість моїх директив, кажеш, художню літературу читає? Поможемо, Кандибкін. Почекаємо тільки моменту. Чотирнадцятий у праву лузу. Отак, Кандибкін. Бачив? Учись. Скільки там у мене?
– Все, Вікторе Семеновичу.
– Все? Чудесно. А ти так нічого і не вибив? Слабенько, Кандибкін, у пірамідку граєш. Зовсім слабенько. Соромно за тебе, Кандибкін. Тренуватись треба, а тоді грати. Ну, ще одну, Кандибкін? Тільки давай зразу домовимось – забий хоч одну кульку для азарту. Повір, нецікаво так грати – червоніти за тебе, Кандибкін, доводиться. З ким я працюю? Де мої кадри, Кандибкін? Розбивай.
– Ви розбиваєте, Вікторе Семеновичу. Перемога ж ваша – вам і кий у руки.
– Можна і мені. Отак, Кандибкін. Що там? Шістьорка?
– Ви не оголошува...
– Не чую, Кандибкін, голосніше.
– Шістьорку, кажу, Вікторе Семеновичу, забили.
– Порядочок. А за Дубограя ти, Кандибкін, не думай. Краще грай. Сказав, що звільню? І звільню! У мене слово – криця. Вважай, що ти вже прочитав наказ. Хай він копає під мене, Кандибкін, – не страшно. Не такі куль.. горішки перекушували. Оцими, власними, невставленими зубами. Були вже і до нього. А де вони? Дехто в люди вибився, а тут не помічали... Ти на це, Кандибкін, не звертай уваги. Не це головне, не в цьому секрет... Знаємо, як вибивалися. Думаєш, чесним шляхом?.. П'ятірка в ліву лузу... Ти, Кандибкін, вигадай причину, а я наказ завтра ж напишу... Тримай...
– Вікторе Семеновичу, краще дванадцятий дуплетом на себе. Ось цим від борта, класичний удар, Вікторе Семеновичу.
– Класичний? Можна й класичний. Дуплет – моя стихія.
– Вилетів через борт, Вікторе Семеновичу.
– Через борт?! Значить, цих дванадцять очок тобі приписується? Спеціально, Кандибкін, такі поради даєш. Ще й сам п'ятнадцятий вибив? Обдурюєш, Кандибкін?
– Винуватий, Вікторе Семеновичу...
– Прикидаєшся, що не вмієш грати? Даєш мені фору тридцять очок – і після цього виграєш. А потім вір тобі на слово. І на роботі так, а я...
– Через борт же, Вікторе Семеновичу. Ви ж самі...
– Що самі? А хто інформував? Ти, Кандибкін!..
– Винуватий, Вікторе Сем...
– Винуватий. А хто відповідати за тебе буде? Я. Кому розплачуватись? Знову мені...
– Вікторе Семеновичу...
– Виправдовуєшся, Кандибкін. Граєш на моїй м'якосердечності, сам радиш бити на себе дуплетом, а куля через борт вилітає на твою користь. Дивись, Кандибкін, щоб ти у мене завтра дуплетом, через борт не...
– Цих очок, Вікторе Семеновичу, можна мені не приписувати.
– Ти що, Кандибкін, подачки мені підносиш? У вигляді, так би мовити, дрібного хабара? Тобі мало того, що ти переміг? Ти от що, Кандибкін, я й забув. Не думай, що я безпринципний. У нас скорочення штатів. Є така думка: тебе, Кандибкін... Я тобі міг би й завтра про це сказати, але... сам розумієш. Ну, ти, Кандибкін, не падай духом. Я тобі формуліровочку поставлю – пальчики оближеш... А щодо пірамідки – забудь. Не здумай вихвалятись. Цієї гри не було. Це міраж. Фата моргана. Зрозумів? Ти – слабак.
…. "Формуліровочка" була така: "Звільнено за власним бажанням... Дубограя". Кандибкін грав контрову.
Печатка
За стіною кабінету голови сільської Ради Омелька Віслюченка хлопці з колгоспного духового оркестру репетирували польку. А Омелько в такт музиці дмухав на печатку і штампував довідки, які так спритно підсував йому секретар сільради Левко Завірюха.
– Сьогодні знову з самогоном Панька Мусія в районі зловили, – промовив Левко.
– Не покаявся?
– І не покається, поки ви, Омеляне Софроновичу, не візьметесь за самогонників. Через таких двох-трьох мусіїв усе село самогоноваркою називають.
– Левку, перестань!
– Не перестану. В колгоспі Мусій не працює, дістав довідку, що хворий, а сам бурячиху варить.
– Ну, що я йому зроблю? Не зловив – не кажи злодій.
– Та ж зловили тоді з горілкою, а ви… В хату зайшли, подивились – куба немає. І повірили йому, що самогонку хтось "у грілках" підсунув у кошик. А куб на горищі був. Сам Панько казав.
– Слухай, не псуй мені хоч сьогодні настрою! Нема в нього куба.
– Немає?! Чекайте, я вам допоможу пересвідчитись. Бо цей дармоїд підведе вас під сліпого хату, і печатку відберуть.
– А печатка тут причому? Яка печатка? – витріщився Омелько на Левка, не дивлячись на довідку, яку скріплював печаткою.
– Ось ця, що ви ставите на документах, які підписуєте, ніколи не читаючи.
– Ти мені облиш. Омелян Софронович бачить, що підписує і на що печатку ставить. У мене, голубе, око, як фотоапарат. Раз глянув, і вже, як на плівці, – все записано. А ти мені розказуєш! Ще й лякаєш. Зелений ти, щоб мені капості робити.
– Зроблю, Омеляне Софроновичу, бо мені, як комсомольцеві, серце болить. Он Маркові якусь довідку підписали, то він тепер з нею по селу носиться і кожному під ніс тикає та вигукує: "Сам Омелян Софронович підписав, а вам що до цього?!"
– Невже?
– От вам і "невже". І я так зроблю. Тільки, щоб потім не дорікали.
– Може, закладемось на відро горілки? Га-а?
– Я не п'ю.
– А ти й пити не будеш – все одно ж програєш.
– Для формальності можна, – відповів Левко.
– Параско, перебивай!
Посильна Параска, посміхаючись, перебила руку. З того дня Омелько Віслюченко уважно перечитував усі папери, які йому підсував Левко, обережно ставив підписи, печатки. Тільки не перевіряв ніколи тих, що підносила посильна Параска. Тут Омелько забував про заклад і працював, як казав Левко, наче голова-автомат. Коротше, Омелько довіряв усім, крім свого секретаря.
Після чергового штампування купи документів Левко взяв з рук баби Параски довідки і, як ніколи вдоволений, вибіг з кабінету.
Обідати не пішов, а завернув до хати Панька.
– Слухай, Мусію, що мені буде, коли?.. – Левко притягнув Панька ближче до себе і про щось довго шепотів йому на вухо.
– Невже?! – Панько відскочив від Левка і, задоволено посміхаючись, подивився на нього, наче перед ним стояв не Левко, а його бабуся, що повернулася з того світу. – Кажеш, не всім, а тільки хворим, як виняток? Та у мене довідка є, що я недужий. То дістанеш? Коли принесеш? Завтра?
– Навіть сьогодні, – відповів Левко.
– Давай після обіду, бо я завтра...
Раптом загарчав пес, і Левко останніх слів не розібрав.
Мусій прожив лише тридцять років і мав добре здоров'я та з усіх його мрій і прагнень перемагало одне: щоб піде не працювати, щоб гроші самі в кишеню сипались. І от сьогодні – початок здійснення його мрії...
Левко не підвів Мусія. Він приніс те, що обіцяв. Радощам не було краю. Мусій виліз на горище, зняв звідти куба, яким давно не гонив бурячиху, і заходився вичищати його від бруду та сміття.
Наступного дня після розмови з Паньком, Левко повернувся з обіду, ввійшов до кабінету Омеляна Софроновича і тихо промовив:
– Знову самогон варить Мусій Панько
– Що-о?! Я йому покажу самогон! Це точно?
– Сам тільки що був у нього.
– Я йому покажу самогоноваріння! – Омелько зняв телефонну трубку і крикнув: – Начальника райвідділу міліції Грицюка. Алло! Петро Іванович? Добрий день! Віслюченко турбує. Панько Мусій знову самогон варить. Не покаявся. Присилайте, а то я більше не витримаю. Ні, не помогло. Нема, кажете, кого прислати? Що? Я сам? Та ви знаєте... Га-а? Не чую! Самі прийдете?! Ну, що ж, приїжджайте, тим краще.
Двері Панькової хати були прочинені. З них, наче з казана, клубочив дим. Грицюк з Омельком Віслюченком переступили поріг, увійшли в хату, Мусій спокійно сидів біля куба, підкладав трісочки і сам до себе посміхався.
– Прийшли, – промовив він, – а я вас давно чекаю. Захотілося первачку? Дивіться – чистий, як сльоза.
Начальник міліції здивовано глянув на Панька, потім на Омелька, але той знизав плечима і нічого не відповів.
– Ну, чого ж ви, хлопці, стоїте? Беріть стільці, сідайте. Будьте, як дома. Не соромтесь. Оцей бутлик, як накапає, то можна й до випивки приступати. А чому Левко не прийшов? Ви, Омеляне Софроновичу, потримайте лійку, я перваку наллю.
– Хто тобі дозволив серед білого дня гнати? – не витримав Омелько.
– А що, хіба вночі треба? Там не сказано.
– Гасіть негайно ж! – втрутився Грицюк.
– А ви не кричіть. Звідки я знав, що вдень не можна? Сказали б, я б гнав уночі. З сьогоднішнього дня так і робитиму: вдень спати, а вночі гнати.
– З сьогоднішнього дня ви будете спати в тій кімнаті, яка давно за вами скучає.
– А це чому? А це як? – Мусій видобув з кишені якийсь папірець і подав Грицюку.
Начальник міліції взяв у руки документ, перш за все глянув на дату, підпис, печатку і вголос прочитав:
"Довідка.