Є одна цікава річ:
Хай ця вістка до Тебе долине
І наш щирий, юнацький привіт,
Що ми гордо ім 'я "українець"
Пронесемо крізь цілий аж світ!
Хай ця вістка з вітрами долине,
Хай злякається лютий наш кат!
Ми зростем, відбудуєм Вкраїну
З Слобожанщини ген до Карпат!
— Незле!
— В цьому щось є! Вже не ми говоримо їм, а вони самі від себе говорять! І подумайте — не знаю, хто написав це: не підписався!
Роман взяв картку в руки.
— Це Рябенко, друже командант!
— "Паталах"?
— Той самий, що склав був коломийки на ватру у дівчат.
— О, пригадую! Я питав його вчора ідеологію! Недурний хлопчина!
— З моєї групи...
— Можна вам ґратулювати! Боринський дістає відзначення за рятунок товариша, а тепер цей...
Роман слухав і рівночасно думав:
— Зараз обід. Треба буде взяти кусок шнура та піти до Тамари. Обід можна буде з'їсти завтра...
Черговий робив якраз збірку на обід, коли до Романа підступив наляканий шатровий "Сугаків".
— Друже бунчужний, я не знаю, що мені робити...
— А що сталося?
— Микола каже, що Данко вкрав йому ножик.
— Фе! "Вкрав"? Цього навіть і говорити не годиться!
— А Микола говорить, і то перед усім шатром...
— А Данко що?
— Дав пластове слово чести, що не вкрав.
— Приведи їх обидвох сюди. Скажи черговому, що я звільнив їх зі збірки.
Один прийшов, запінений від злости; другий ледве приволікся, згорблений.
— Миколо, ти чув, як Данко давав пластове слово чести, що не брав твого ножика?
— Чув, друже бунчужний...
— І все ж таки після цього ти твердиш, що він взяв?
— Так. Я вже прошукав всі свої речі, навіть усе шатро: нема!
— То чому якраз Данко?
— Бо він казав раз, що мій ножик гарний...
(П'ять хвилин проминуло! Тамара жде!)
— А ти знаєш, що якби Данко справді так поступив, як ти кажеш, то не можна йому признати проби?
— Знаю... — відповів той уже не так певно.
— Тоді значить: він дав пластове слово на неправду!
— Я не брав! — розпучливо покликав Данко.
— Добре, але тепер справа Миколи. Отже ти хотів би для товариша такої біди?
— Н...НІ... — процідив той дуже нерадо крізь зуби.
— Отже, біжи зараз до шатра та пошукай ще раз, але так, щоб знайти. Пригадай — може, ти його десь поза шатром
згубив?
— Востаннє я показував його всім у шатрі, тиждень тому.
— Отже мусить бути в шатрі. Пам'ятай — тут ідеться про честь товариша! Бігом — скомандував і вже хотів обернутися і піти, коли нараз побачив Данка, що й досі стояв перед ним, мов наїжене звірятко, що відчуває свою кривду.
— А ти можеш іти на обід...
— Друже бунчужний, я не брав! Я не брав...
— Ні на секунду не припускаю, що ти взяв! Я певний, що справа виясниться; правда мусить вийти на верх! Іди вже...
— Друже бунчужний, я не можу йти! Що мені з обіду?... Як же я повернуся домів без проби? Я обіцяв мамі, що приїду розвідчиком... І мої новаки це знають.
— Твої новаки? Ти вже ведеш новаків? Скільки?
— Чотирьох. Нема кому ними зайнятися, бо в нашому містечку немає більше пластунів...
— І ти сам...
— Мушу... Двоє навіть тут, у новацькому таборі...
— А як даєш раду?
— Мушу! Мама часом щось радить мені. Хоч у мене часу небагато...
— Ходиш у школу?
— Так. А вечорами та в суботу ношу товари в крамниці.
— Скільки тобі років?
— П'ятнадцять.
— Ов, і працюєш?
— А як же інакше? Сестри ще малі, а мама одна, не може, та й хворіє...
— А батько?
— Повісили мадяри в сорок четвертому...
Роман глянув на годинник, тоді поклав руку Данкові на плече.
— Щось Микола довго не повертається; ходім, поможемо йому шукати!
***
Бідна була година Миколи, коли застав його бунчужний, простягненого на сонці перед шатром! Почав гонити його сюди і туди. Викинули зміст кожного наплечника, перекинули кожне ліжко, перерили всю долівку шатра... і найшли ножик, добре втоптаний у землю, таки відразу під Миколиним ліжком.
Данкові стояли в очах сльози радости.
— Друже бунчужний, то я таки матиму пробу?
— Будеш, будеш, а ти, Миколо, зголосишся зараз після обіду в пана команданта. Він говоритиме з тобою.
Надбіг черговий:
— Друже бунчужний, пан командант просить вас на нараду до свого шатра!
— Як, уже після обіду? — злякався Роман.
— Так, команда вже повернулася.
Пішов на нараду, а опісля — на останній таборовий змаг...
***
Слідкував крізь далековид з вершка дерева, як "повстанці" підсувалися під "тюрму".
— Ой, і добре було б, якби емведисти так довго не помічали нас, як ці оферми Славкових хлопців! — старався розрадити себе, але на душі таки муляло. А що, коли Тамара не пройде через нього проби? Тоді не тільки все поміж ними пропало, але це може і її саму знеохотити.
Який із нього лицар, що не поміг слабій дівчині, коли просила? Ну, вже зійшлися! Алеж там закрутанія! Бойова мораль — на висоті! Щоб ще справді не побилися на закінчення табору! Спустився з дерева і погнав стрілою...
***
Чомусь не тішили його ватра (спільна для всіх таборів) і виструнчений прямокутник одностроїв. Казав хлопцям рівняти лави, а рівночасно поглядав у сторону дівчат. Але хіба розпізнаєш обличчя в півтемряві?
— До присяги виступлять:... (довгий список, починаючи з "А"!)... Галина Орішко, Катря Поляницька, Софія Перепелиця...
(ой, невже ніколи не дійде до "Р"?)... Надя Романчук, Уляна Ратай... Тамара Рябенко, — нарешті прочитала кучерява писарка.
Хотів крикнути з усіх сил — хай всі знають, що він таки не винен!
Тепер уже не важко було пізнати Тамару в вінку золотих кіс, таку струнку, таку зосереджену. Вона повторювала:
У пам 'ять давньої предківської слави,
Вкраїні обіти складаю оці...
Випростався, як струна, і беззвучно говорив кожне слово разом із нею...
Тамарі розцвітала на грудях срібна лелія, і тоді він подумав: як дивно відблиск огню зміняє лице людини, залишаючи тільки суттєве і найкраще. Воно знайоме — і таке несподівано нове!
Навіть не мав часу подумати, що в лаві напроти складав присягу Орест. Навіть майже не бачив, як іменували розвідчйків, між ними Всеволода, Данка. Миколи не викликали. А потім командант, після урочистої промови, вручив Оркові відзначення.
При "Ніч вже йде" хотів бути ближче до Тамари і попав поміж команданта новацького табору й інструкторку першої допомоги, звану "тета Гігієна" (треба додати, що перше "гі" часто пропускалося, для спрощення вимови). Міг тільки добачити, як лелійка Тамари то розсвічувалась, то знов гаснула, відбиваючи огонь, коли вона колихалась у такт пісні...
***
Аж після команди: "Розхід!", користаючи з загального замішання, прискочив до Тамари.
— Голубонько, тепер ми обоє однакові! Тепер ти зовсім,
зовсім наша!
Зловіщий привид майнув востаннє в уяві і згас за усмішкою "фасонової" пластунки:
— Ромчику, ти... ти все чув? А я так ждала тебе...
— Тамарочко, я справді не міг... А як же ти дала раду вузлам?
Хоч було темно, але можна було запримітити, що Тамара зарожевілася.
— Та нічого... Я їх знала, тільки дуже хотіла, щоб ти прийшов...
— Чого б то? — спитав якось невдало. Відчував, що ще хвилина — і він сам почервоніє і не знатиме, що йому казати.
—Бо табір кінчався, і все шатро насміхалося з мене. Не хотіли вірити, що мене... сам бунчужний... Що ми кохаємо одне одного... Так я їм хотіла показати!
— Вони, може, не по-злому... У таборі звичайно жартують...
— Та воно вже нічого... А я, скільки тривав табір, думала, як ми повертатимемось додому... Разом... Всю дорогу сидітимемо разом... А тепер ще й місяць світитиме нам. Ми мали вчора алярм, то я знаю, яка тепер чудова повня...
Перший раз за час таборування Славко придався до чогось путнього. Підбіг і гукнув Романові, що командант казав робити якнайшвидше збірку і вести табір спати.
Кинув тільки:
— Міма тобі скаже все ! — а через хвилинку чути було голосне:
— Увага! Табір юнаків — струн-ко! В трилаві збір-ка!
***
І справді, місяць у повні заглядав крізь вікна автобуса, "сірої собаки", що нею їхали вони, як і приїхали: вп'ятьох. Були вже в "цивільних" одягах, а їх думки все ще належали таборові.
Орко та Всеволод не могли наговоритись, але кінець-кінцем поснули; Тамара мріяла про щось, задумано глядячи у вікно, а Христя поклала голову на коліна Міми.
— Сестричко Мімо, а заспіваймо "на добраніч", як ми співали завжди при щоглі! Добре?!
Піяніссимо співали:
Боже, що дав нам в цю днину Сонця, і праці, і гри...
А потім почали перечисляти:
— Оля спить, Рая спить, Нуся спить, Леся спить...
А коли дійшли до сусіднього роя, заснула і Христя.
Тільки Міма не могла. Вона все ще чула море дитячих голосків, бачила погляди соняшних оченят, відчувала доторки шовкових кісок, що з таким довір'ям просилися, щоб їх зачесати. Приловила себе на тому, що навіть глянула на годинник: о третій годині вона обходила всі кімнати і накривала дітей. То прислухалася, чи не чути Ірки, яка завжди плакала вночі і яку треба було втихомирювати, щоб інші не побудилися. Христя ворухнулася.
— Сестричко Мімочко...
— Спи, Христенько, спи...
— Я хочу тобі щось сказати: я знаю, то було дев'ятьнасот девлятьдесять дев'ять новачок у таборі, а я була тисячна. І вони мене шукали...
— Бачиш — і таки найшли! Але тепер ти спи.
— Я хочу в табір! — скривилася нараз Христя.
— Добре, добре, тільки спи вже... А коли пробудишся, приїдемо вже до мамусі. Мамуся жде тебе дуже.
А потім закрила личко Христі своїм легеньким взористим шаличком: нічого дивного, що дитина прокинулася, коли місяць світив їй просто в очі.
***
Поміж двома огорожами виходили з корабля люди з клунками. Роман напружував зір, занепокоєний думкою: що було б, якби таки не пізнав? З кожною новою людиною, що появлялася в дверях, надія оживала, але зараз же гасла: це не був він!
Люди йшли і йшли, і здавалося, що вже мало хто остався на кораблі.
— Може, його задержали в Англії? (Чув, що й таке можливе!). А, може, знов захворів дорогою? Хворих відразу ж відправляють окремим човном у лічницю! Куди йти? Кого питати?
І нараз більше вгадав, ніж пізнав того, що якраз проходив браму. Паперово бліде лице та шрам на ньому. Але йшов струнко, і Роман уже в першу секунду дістав певність, що не помилився.
Чому ці люди ідуть так поволі? Чому він неначе стоїть на місці?
Ще один вийшов з-поміж огорож. Ще один...
— Іване!
Оглянувся! Усміхнувся! Пізналися!
Відтягнув його якнайшвидше вбік, де не було так глітно.
— Друже полковник, зголошую: курінний Довбуш.
— Дякую. Прошу свобідно! Полковник Нечай.
Подали руки.