Читаю я ще кількома, але як доходить до спілкування, то збиваюсь на пінджин. Так що основні – дві.
А що міняються – ну то і я, бува, не одразу перемикаюсь.
Й читання думок, знову ж таки. Кому, як не мені, знати, про що я думаю.
Так що, мабуть, усе-таки шиза, а не потойбіччя.
І шо? А нішо. Сторонні тих голосів не чують, а я нікому про підказчиків не розповідаю. Як старий наркоман, знаєте, ширнеться, йде собі вулицею, а по ньому і не помітише. А чому? А тому що він твердо знає: сіра пляма – будинок, крізь нього не пройдеш; десятилапого крокодила насправді нема, можна йти, а он того, фіолетового краще обійти якнайдалі, бо скоріш за все, то міліціонер.
От і я так.
Користі з підказчиків буває мало, як, наприклад, у нинішньому випадку, але буває й ого-го скільки, бо істина народжується в дискусіях. І що з того, що дискусія в голові? Правильно сформульоване питання, як відомо, це половина відповіді.
Хоча дівчину навпіл не розрубаєш, опинатиметься, та й шкода буде, бо активно використовуються обидві половинки, і верхня, і нижня. Та й звик до неї...
А може, все-таки, нахрін?
Я б може вагався ще довго, але настали важкі часи й питання вирішилось саме по собі.
Часи настали не лише важкі, але ще й холодні, проте це мене найменше засмучувало. Ще б сніжку якнайбільше – то й зовсім було б чудово. А знаєте чому? Бо ми сидимо в окопах, а їм наступати. Через сніг, через кригу, через наші мінні поля, через бліндажі та опорні пункти.
Нам тут погано, особливо тим, хто звик до ванни двічі на день й телевізора з футболом всередині, аде їм встократ поганіше.
Ну й чудово. Бачили, що купували, тепер їжте, хоч повилазе.
Але вилазило тим часом мені, бо доводилось напружувати немолоді мої, охлялі, добряче зіпсовані комп'ютером очі. Та ще й вітер холодний пробивався між прицілом та каптуром, морозив обличчя й нарощував на повіках малесенькі, але все важчі та важчі бурульки.
Він би може й приціл заткав памороззю, але не вдавалось. І не вдасться, поки батарейка не сяде.
Тому я добре бачив, як з того боку вилізло двоє у білому, й де поповзом, а де й перебіжками, рушили у наш бік. Не просто так рушили – а щось потягли. Велике. Важке. З кабелем, що наче хвіст розмотувався позаду. Довгий, тонкий, ще й маскувального кольору – щоб, значить, не помічали.
Я так розумію, що корисну штуку навряд чи маскуватимуть, ще й тягтимуть серед ночі, правда?
Двоє зупинилися, чи то відсапуючись, чи то готуючи свого ящика до використання. Уявлення не маю, до якого саме. Нехай сапери з ним розбираються. Може, воно секретне щось, а може й міна звичайна. А я скажу, де його підбирати.
Та й орієнтири залишаться у вигляді двох негідників.
Я щільніше припав до прицілу.
Залишалось одне питання, кого першим знімати.
— Ну що, — кинув я подумки. – Де ви, торохтуни? Кого першим? Лівого? Правого?
І тут же пошкодував. Зазвичай у таких випадках розпочинається жвава дискусія. З дрібненьких питань – на півгодини, а з істотних – так і на кілька місяців, бувало, затягувалось.
Не чекатимуть вороги кілька місяців.
— Товщого, — долинуло раптом з обох боків одночасно.
Здивований, до краю здивований, я на мить відірвався від окуляру. Істоти вмостилися якраз на стволі. Біч-о-біч, і навіть більш того – якраз церемонно ручкалися.
— А теперь – худого! – так само одночасно скомандували після закінчення церемонії.
Отетерілий по самі вуха, я машинально бахнув раз, і без жодної паузи другий.
— Л-л-я-о-г-ж-а-и-й-с-!-ь! – почулося наступної миті, і я також негайно команду виконав.
Над головою свиснуло. Що ж, цього було слід чекати. Розумні люди сидять з того боку, диверсантів без прикриття не пускають.
Бісеня та янголятко падати на стали, а всілися на грудці й теліпали ногами.
— Ориентир – обгорелое дерево, — сказало одне.
— Ціль ліворуч від нього, чотири тисячних, — додало інше.
"Чого витріщився? Працюй!" – це вже я сам до себе сказав.
І знаєте що? Отак, об'єднавши зусилля, воно значно краще пішло!
ВІДПУСТИТИ НЕ МОЖНА СТРАТИТИ
Мабуть, в держустановах навмисне будують саме такі коридори. З давніх давен, бо куди лише не поткнись, у адмінбудинок хоч вісімнадцятого століття, а хоч двадцять першого – скрізь те саме. Коридор, стіни різного ступеню пошарпаності, двері пообіч. Інколи ослони для відвідувачів, інколи й того нема. Напівморок, бо вікон лише двоє. Одне на початку коридору, інше з протилежного боку.
Наче світло в кінці тунелю. Не того, що крізь гору, а того, що наприкінці життя.
Що ж, для деяких відвідувачів цього закладу мабуть, справді тунель починався саме тут, в коридорі.
Крокуєш, крокуєш, попереду світло, а пообіч двері та двері. Швидше уже дійти, чи що.
Крокувало двоє – один трохи попереду, другий, відповідно, трохи позаду.
Перший – схоже, тільки-но з передової, брудний, запилений, й автомат теліпається на краю плеча: лиш ворухнись, і сам в руку впаде.
Другий – теж в камуфлі, але чистий, охайний, і замість довгої фронтової залізяки – кабур.
Знаєте, як відрізнити штабіста від польовика? За погонами. У перших зірочки заклинені канцелярськими скріпками, а у других сірниками. Якщо звісно є, що закріплювати.
У тих, що понуро крокували довгим коридором — не було. Чисті погони – чиста совість. Ну, майже завжди.
— Ліворуч, — сказав той, хто ступав позаду.
Тільки не сказав, а скомандував.
Передній вояк, не зупинившись ані на мить, повернув.
За дверима виявився кабінет – ну а чому ж там бути, не катівні ж. Не будують зараз спеціалізованих катівень, не та пора. Й інструменту не випускають. Доводиться імпровізувати з батареями, поліетиленовими мішками та протигазами.
В кабінеті, як і годиться, був стіл, стілець, сейф і якийсь тиловий пацюк у цивільному. Мабуть, у них була своя ієрархія, і коли пацюка не було, стіл головував, стільці юрмились в очікуванні вказівок, а сейф виконував роль охоронця.
Також гралися в суддів. Приймали рішення щодо паперів. Кого в рамочку, кого в теку, кого в комору на довічне зберігання, а кого й в шредер. Цікаво, де у них шредер. Для паперів – осьо, в кутку, а для людей? Традиційно, в підвалі, чи вивозять кудись?
— Здайте зброю, — недбало кинув тиловик із-за столу.
На мить солдат завагався, й уважна людина помітила б, як напружилися обоє – власник кабінету та конвоїр з кабуром, як зблиснули очі в обох, як наче солдат підкинув їм рішення – просте й ефективне, й не доведеться морочитися ані з паперами, ані з солдатом.
Не підкинув.
Завагався, але ворухнув плечем. Автомат ковзнув, упав в недбало підставлену руку, і рука слухняно передала залізяку конвоїрові.
— Пістолет також.
Вояк сягнув рукою під пахву, витяг щось чорне-велике, передав за тою ж адресою.
— Другий.
Солдат ковзнув рукою за халяву, витяг ще один пістолет, маленький, віддав.
— Ніж.
Ніж мешкав у другій халяві, пішов туди ж.
— Труси знімати? – не втримався його власник.
— Що? – цивільний підняв очі. На горбочку носа було помітно червоний слідець – мабуть, окуляри носив.
— Там гумка, — пояснив солдат. – Задушити кого-небудь можу.
— А, жартуєте, — без тіні посмішки мовив цивільний. – Це добре, добре...
Тон його був, однак, вкрай несхвальним.
Солдат ляпнув дурницю. Мова йшла не про задушити – а про задушитися. І якщо рішення буде прийнято, то це можна буде зробити й без гумки, самими трусами. І навіть відром із помиями. Були такі випадки, були, топилися люди...
— Сідайте.
Несхвальні інтонації з голосу десь поділись, він став нейтральним та абсолютно безбарвним, як вода після багатократної фільтрації.
Так, мабуть, цьому чоловіку багато чого довелося профільтрувати. Це, звісно, корисна праця, але бруд нікуди не дівається, а застрягає на фільтрі. І хоч витрушуй його після цього, хоч промивай, а все одно рано чи пізно він позабиває будь-який фільтр.
І тоді одне з двох. Або заглухне двигун, або піде врозніс.
Цей пішов врозніс. Їй-богу, краще б заглух.
Солдат дивився у вічі сміливо, провини не відчував, а якщо легку й відчував – то маскував її нахабністю та агресією. Сам від себе маскував, щоб не дай боже, не засумніватись.
Шкода, що не засумнівався.
І слідчий дивився. Не з агресією, не із зверхністю, не з рішучістю, а чомусь із жалем.
Чекав. Дочекався.
— Розповідати? – нарешті, не витримав солдат.
— Ні, — слідчий недбало махнув рукою. — Я бачив відео.
— Тоді що я тут роблю? – знизав плечима вояк. –Думаєте, як покарати? А ви мене на блок-пост призначте, хехе. Чи для чого ви тут?
"Тут" він підкреслив наголосом – мовляв, чому тут, а не там, де належить бути чоловіку з руками, з ногами, з головою на плечах та ще й, мабуть, з умінням тримати в руках правильні залізяки.
— Щоб зрозуміти, — просто сказав слідчий. – Зрозуміти, чому ви це зробили. І як зробити, аби таких випадків більш не траплялося.
Він помовчав й махнув рукою.
— ...хоча все одно буватимуть.
— То я не перший? – солдат відкинувся на спинку стільця.
— Який там перший, — слідчий аж скривився. – Вже навіть статистику порахували. Хто, як, коли та з яких мотивів.
— Он як, — солдат не здивувався. – І що з нами роблять, з недисциплінованими такими?
— А це коли як, — тепер плечима знизав слідчий. – Залежно від, гм, об'єкта. Якщо озброєний терорист – то питань нема, все ясно. Якщо родина з клунками та готівкою – також мотивація зрозуміла, і як боротися – знаємо. Якщо гарна жінка – шо ж, буває й таке. А жінка в лахмітті, побита, страшнюча, та ще й з дитиною – це, я вам скажу, найгірший випадок.
— Чому? – трохи приголомшено запитав солдат. – І що, я не пер... кхе, ну тобто, саме такі випадку бували?
— Аякже! – охоче погодився слідчий. – Ось подивіться.
Він недбало кинув мобілу на стіл. Та ворухнулась, пошукала більщ-менш рівну стіну, знайшла проміжок між сейфом та портретом Шевченка, націлилась.
...і солдат знову опинився на блок-посту.
Чужому. З незнайомими очима, що виблискували у прорізах бойових масок. З трохи інакшим розташуванням перепон, інакшим шляхом, знайомим, але все ж трохи не таким краєвидом.
А чому дивуватись. Блок-пости один від одного недалеко, пейзажі однакові, й обладнання стандартизоване. Та й люди майже однакові.
Крім, звісно, тих, хто пре з того боку.
Перло щось невеличке, скоцюблене, невиразного кольору.
— Стій! – лунко зронило небо. – Зупинитися! Лягти на землю! Руки на потилицю!
"Щось" як наче й не чуло.