– Ми розшукуємо небезпечну втікачку. Я лише хотів спитати, чи не бачили ви, або ваш чоловік когось підозрілого?
– Ні, не бачили! – твердо відповів жіночий голос.
– Дозвольте мені глянути на вашого чоловіка. Просто, щоб переконатись… Я тихенько.
– Ну, якщо тихенько… прошу. Він у нас тут!
Воля почула, як рипнули, відчиняючись, двері. Це сталося так несподівано, що вона не встигла навіть натягнути на голову ковдру. Дівчина зіщулилась… але з'ясувалося, що це відчинялися двері до іншої кімнати. Певно, оглядом господаря будинку незнайомець залишився задоволений.
– Чи хтось іще живе в цьому селі?
– Наскільки мені відомо – ні. Жителі покинули його, коли в тутешніх колодязях зникла вода.
– Порожні хати – гарне місце для схованки… Добре, якщо помітите когось підозрілого, повідомте, будь ласка, ось за цим номером.
– Так, повідомимо неодмінно. Власне, ми вже будемо їхати – чоловік потребує стаціонарного лікування.
– Будьте обережними в дорозі й не беріть незнайомих пасажирів!
– Дякую!
"У них мусить бути глоб!" – подумала Воля.
Цього разу відчинилися двері саме до її кімнати, спершу дівчина побачила молоду вагітну жінку, за нею ввійшов невисокий повнотілий чоловічок із заклопотаним обличчям.
– Я дезінфікував і перев'язав вашу рану, – сказав лічець, вимірюючи показники Волиного організму. – Зробив необхідні ін'єкції, але без хірурга вам не обійтись – перерізано сухожилля!
– Мені не можна до хірурга! – тихо сказала дівчина. – Я… мене…
– Ми здогадалися! – сказала вагітна.
– Дайте мені глоб, будь ласка! По мене приїдуть!
– Так, звісно, – продовжила господиня будинку. – Ми повеземо чоловіка до лікарні – в нього стиснута грудна клітина, і якби не ви з Генрі… Я вам дуже вдячна! Генрі – це наш собака, такий розумник! В хаті є чайфань і вода – можете залишатися тут, поки по вас не приїдуть. Але якщо… ви ж розумієте… якщо вас затримають, ми скажемо, що ви потрапили в цю хату без дозволу…
– Дайте, будь ласка, глоб!
– Ось! Ви поки що розмовляйте, а ми підемо готувати чоловіка до переїзду.
– Як називається ваше село?
– Мощун.
Воля набрала необхідний номер:
– Тату, забери мене додому! Я в селі Мощун, це неподалік Києва! І… якщо можна… візьми з собою лічицю – Світлу.
Коли трійця виводила врятованого Волею чоловіка з будинку, дівчина чула уривки їхньої розмови:
– Її розшукують… Я чув – її розшукують!
– Мовчіть, вам шкідливо зараз розмовляти – ваша грудна клітина…
– Я державний службовець і зобов'язаний доповісти…
– Дівчина врятувала тобі життя!
– …присягу держслужбовця… а раптом це колись випливе!
– Скажеш, що я тобі не дозволила. Мовчи!
– Я мушу…
– Ні, присягаюся своєю майбутньою дитиною – я тобі не дозволю!
Лічець залишив пацієнтці цілу пригорщу різноколірних пігулок. Воля вибрала снодійне й запила його великим ковтком води з пластикової пляшки – це було єдине, на що в дівчини залишалося сил…
Соловій
Вирячкуватий Крепс неабияк запікся ідеєю пересуватися в Куряві найприроднішим у її умовах транспортним засобом – верблюдом. Вже назавтра після розмови гравця з Соловієм Флешка заявив, що кидає роботу в майстерні й переходить у компаньйони до Крепса – будуть мандрувати пустелею на верблюдах і обігравати простаків-хуторян усіма можливими, але поза сумнівом – виключно благородними способами. Батько Бедуїн, щоправда, добряче розгнівався на шепелявого, що гравець зманює в нього так необхідні нині на хуторі робочі руки, й зажадав, щоб той якнайскоріше залишив Сахару. Отож уже за день Флешка з Крепсом виїздять на пошуки пригод у пустелю – залишається лише підготувати караван. "Ой чиє ж то жито, чиї то кокоси…" – виказуючи грандіозні плани новоявленого боса, "компаньйон" збуджено потирав руки й наспівував.
На плоди цієї підготовки варто було глянути – навіть заглиблений у тугу за Волею Соловій усміхнувся. За добу Флешка спорудив на спинах двох приручених до верхової їзди верблюдів дивовижні паланкіни, завиті в яскраві шовкові шати та щедро облямовані строкатими оторочками, китицями й гірляндами. Відповідно до вимог субординації паланкін Крепса виглядав значно розкішнішим. Сам вдягнутий у новеньку сніжно-білу джалабею гравець удавав казкового падишаха, напівлежачи в паланкіні й велично прощаючись із мешканцями Сахари рукою, наче то справді були його безгомінні підданці. Більшість "підданців" утім виряджала дивакуватого гравця реготом і глузами. Слідом за першими двома хаптагаями з верхівцями слід у слід крокувала в Куряву ціла валка верблюдів, нав'ючених шапінню, фуражем і домашнім скарбом подорожан.
А ще за два дні, і то нагально, мусив зніматися в мимовільну "мандрівку" й увесь хутір Сахара. Курява наче вмить вибухнула переляком, слізьми, болем, ненавистю й жагою відплати. Новини посипались на голови приголомшених поселенців, як грім. Хутір Полумисок Батька Пригорщі спалено, а всіх його мешканців забрано до концтабору на Материзні. Хутір Ніжинський Батька Десни знищено разом із поселенцями – вони зважились на опір. Хутір Піраміди Батька Фараона знищено. Частина поселенців з хутора Галичина Батька Чолового, переважно жінки й діти, встигла виїхати, чоловіки під проводом самого Чолового, які прикривали їхній відхід, полягли. Верблюжий Діл Батька Шерифа, Добрий Декамерона, Порохи Вівчаря та деякі інші хутори спішно знімаються й утікають на південь. Телегукнув Батько Сміх:
– На Фірманів не повертайся – його немає, відходьте поки що з Бедуїном. Це війна!
Спішно вантажили на качі людей – для скарбу місця не залишалося. Одомашнених верблюдів та іншу худобу випускали з хлівів та обор, знали – вона вся загине, але не було на те ніякої ради. Перелякані хаптагаї купчились у віддаленому куті хутора – біля клунь із запасами пахучого сіна, страуси гасали між хуторян, збивали дітей і потрапляли під повози. Плача Батько Бедуїн призначив фірманом переобладнаного на бойовий бот сявчі. Соловій розмістив у своєму повозі родину з п'яти мешканців Сахари і влився до розмаїтої, складеної з найрізноманітніших транспортних засобів, валки, що назавжди покидала хутір і поспішно вирушала в пустельну безвість. Перед Соловієм їхав набитий людьми тентований ваговоз, позаду натужно гудів повоз-водовоз, ущерть завантажений найціннішою в Куряві рідиною.
Швидко їхати не виходило: кабіни й салони охолоджувались кондиціонерами, під тентами ж товарняків хуторяни непритомніли від спеки – мусіли зупинятися й міняти людей місцями. У дітей боліли животики, старі раз-у-раз потребували допомоги хутірського лічця Епікриза, раз-у-раз вишиковувалась черга до цистерни з водою. Під час чергової зупинки Соловій побачив, як гайнули в ар'єргард валки чоловіки, як нервово поправив пасок скоростріла знайомий хуторянин Межиріч. Хлопець пішов було за чоловіками й собі, та його спинив Батько Бедуїн:
– Ти там не потрібен – вивозь людей!
– А що власне…
– Нас доганяють! Тож їдьте, не зупиняючись, а ми вже станемо тримати супостатів… лихий його знає як! Ой, чують мої криві ноги – нині в пустелі стане ще гарячіше!
Валка рушила. Тривожачись за тих, що залишились, Соловій навіть забув на якийсь час думати про Волю. Адже якщо Батько Бедуїн не зупинить рух урядового війська, всіх хуторян буде просто знищено. А якщо зупинить… то лише ціною життів бійців.
Дитя, яке їхало з ними в повозі, почало плакати, його мама дарма намагалася забавити чадо іграшковим поліційним ботом з блимавкою на даху.
Несподівано навкруги похмурніло, чорний порох на гребенях стрічних кучугур закурився дужче. Соловій глянув на сонце – посірілим небом плив лише бляклий диск, на який легко було дивитися без затемнених окулярів. Пустельники добре знали ці прикмети.
– Пилова буря! – сказав хлопець.
Повози зупинялись, розвертаючись "спинами" до вітру, що робився все тужавішим. Хуторяни квапились поповнити баклаги з водою, на ваговозах щільно зашнуровували тенти. Маму з вередливим дитям перевели з п'ятимісного Соловієвого сявчі до єдиного у валці ґончі, натомість хлопець розмістив у своєму літню хуторянку, від котрої неприємно пахло. Залишалося щільно позачиняти на повозах вікна і двері й чекати – пилова буря тривала зазвичай шість-вісім годин, а іноді траплялося, що й довше. Сидячи тихо, добре було чути, як шурхотить пил, поліруючи металеве облицювання повоза.
Крепс
– Стій! Стій!
– Що?
Флешка невміло зістрибнув з паланкіна, підбіг до Крепса:
– Злазь – насувається пилова буря!
– Буря? А якого дідька робити?
– Лягати!
З лайками та криками Флешка вкладав на землю неквапливих верблюдів, діставав з клунків якесь ганчір'я:
– На! Лягай під боком у хаптагая та вкривайся з головою ковдрою!
– У хаптагая? Він мене задавить!
– Не задавить – лягай! І баклажку з водою прихопи – лежати доведеться довго! До речі, компанію тобі може скласти скорпіон, то ти не бійся, цей рачок загалом доброзичливий, з ним головне – не робити різких рухів!
– Скорпіон? Тут є скорпіони?
– В пустелі повно скорпіонів. Просто на хуторах ми відлякуємо їх репелентом.
Довкола курилося все дужче. Невагомий порох наполегливо забивав ніздрі, всіював поверхню окулярів, пхався до рота. Відчутно поночіло.
– От лихо! А нас не замете?
– Я тебе відкопаю, не лякайся!
"Втішив! – лаявся про себе Крепс, умощуючись під теплим боком верблюда та старанно споруджуючи довкола голови якусь подобу невеличкого куреня. – К бісу цю непередбачувану Куряву з її божевільними пиловими бурями, доброзичливими скорпіонами, смердючими верблюжими боками й ризиком бути застреленим вояками власної ж держави! Повернутися б на милу серцю Материзну, до милих серцю притонів з таким збудливим мерехтінням запущеної рулетки! Чорт, у клятій пустелі я зовсім втрачу навички гри, славнозвісну "чуйку", без якої пристойному гравцю нічого й наближатися до казино! Чекай, а як же пустельне казино посеред розкішних володінь могутнього українського шейха Абу ібн Вегаса Крепса Першого? Але який би Лас Вегас я не спорудив – раніше або пізніше прийдуть криваві посланці Називного й усе зруйнують! Тоді на кого я в біса працюю?"
Щойно Крепс згадав Називного, той одразу матеріалізувався наполегливим викликом глоба.
– Що в тебе? Доповідай!
– М-м-м… З метою подальшого збору відомостей переїжджаю на інший хутір.
– То ти зараз у дорозі й не маєш ніяких новин?
– Босе! Взагалі-то я зараз у кількох міліметрах від величезного верблюжого гузна, а вдвох із ним (себто з гузном, хоча – і з верблюдом теж) ми з головою засипані пустельною порохнею та з нетерпінням чекаємо, поки до нас приєднається третій – у особі доброзичливого скорпіона!
– Яке гузно, який скорпіон, що там у тебе відбувається?
– Пилова буря в мене відбувається! Так – дрібничка!
– Слухай уважно: маєш відшукати в пустелі такого собі Енея, чи Батька Енея – вже не знаю.