о вже в двері та тихесенько так. III, думаю, це не фашист і не Сичук, ті б не соромилися гпа мт зняти.
* 'почила я з ліжка та до дверей, ще спитати не встигла, хто тим, як чую шепіт:
Килинко! Пошта прийшла!
Я діифі швидше відчиняю і бачу — стоїть дід Трохим та її смїсться. То я, мабуть, уперше за ту зиму побачила, що КЇШІ. Із наших сміється.
— Килинко! Пошта прийшла! Біжи рознось! — каже "І" удруге.
Дідусю, що ви, схаменіться! Іїасвіти каганця,— наказує дід. • — Мс можна, що ви, діду! — злякалася мама.
Нічого, у запічку присвіти. Газети наші прийшли! }|, гама не своя, каганця запалила. І справді, газета наши *3н Радянську Україну" переді мною лежала.
Розгладив її дід, капелюх свій зняв, перехрестився і по-цінунли, а я до неї щокою притулилася, очей відірвати !і" можу,— радянська, наша, українською мовою газета. Л мима заплакала та й годі.
— Дідусю, як же вона до вас потрапила? Де ви її знайшли?
— Е,— мовив дід поважно,— знали, кому посилати! Кому ж тепер, як не мені, в селі передати? Знають, що я одни з Радянської влади тут лишився. Самі знаєте, поштар иж на чотири колгоспи!
Мама всміхнулася, зі мною переглянулася.
— А як її тепер на всі чотири колгоспи рознести? — питаю я.— Один наш, Шевченківський, скільки дворів.
— Ну, то ти вже, Килинко, організовуй і мені свій план: доповідай,— важно каже дід.— А раз нам пошта прийшла, треба її доставити.
— Та як же вона прийшла?
— То вже моє діло,— знову насупив брови дід.— Потім колись скажу.
Усю ніч сиділа я на печі, і вікно кожухом затулила, і піч рядном завісила, бо не дозволяли фашисти вогню палити, і останню краплинку олії, що на юшку берегли, запалила, і при каганці від рядочка до рядочка прочитала газету мамі й дідові Трохимові. Цілу ніч ми читали і плакали і вже знали, що наші десь зовсім близько,, визволяють вже села. Писалось там, щоб не корилися ми, не робили на катів своїх, не виходили землю засівати, не давали б їм нічого. Газета зверталась до бійців Червоної Армії, до партизанів і партизанок, до всіх радянських громадян — і до тих щасливих, що вільні, і до таких, як ми, що тимчасово в неволі живуть.
Скінчили ми читати, а я все промовляла рядки з вірша, що були там:
Ніколи, ніколи не буде Вкраїна Рабою фашистських катів!
І хіба не мені тато, боєць Червоної Армії, наказав бути поштарем в наших колгоспах "Ленінський шлях", "Дружба", "Жовтень", імені Тараса Шевченка, і ото щоб я та не доставила всім радянським людям цих колгоспів нашу жадану пошту, нашу газету "За Радянську Україну"! Дарма, що вона одна-однісінька була на всіх.
* * *
Найкоротші шляхи я знала від хати до хати, від колгоспу до колгоспу, і ніколи мої ноги так легко, так швидко мене не носили. Стукну в двері, покажу, прочитаю і біжу далі. Бігла я степом до "Жовтня" і ніби вперше помітила, що сніг уже розтанув, і земля чорна, і перші тендітні світло-зелені гострі паросточки витикаються з землі, і розкривають проліски сині очиці свої, небо вже весняне, блакитне, а на вербі, що над річкою, на всіх гілочках пухнасті котики побігли.
Вгорі гуси ґелґотали — додому вертали.
Зупинилася я посеред степу.
— Гуси-гуси-гусоньки! — кажу їм.— Ви вже додому вертаєте! Вже весну на крилах несете. Почекайте ще трохи! Не летіть! Хай не буде весни, поки ворогів не проженемо, вже близько наші соколи!
— Земленько рідна, не розкривайся з-під снігу, не вийдуть чесні люди тебе орати, засівати, почекай ще трохи, вже близько наші соколи! Тоді як на свято вийдемо працювати.
Раптом чую — не гуси ґелґотять — шумлять мотори вгорі. Я на сухий торішній бур'янець упала,— звикла вже так робити.
"Ну, що ж,— думаю,— хоч і розірве, а вже і в Шевченківському, і в "Дружбі", і в "Ленінському шляху" про газету знають. От тільки в "Жовтень" не встигла — та їм передадуть!"
Заплющила я очі, а потім думаю — хай гляну востаннє, хоч пролісок на прощання побачу! Так трошки розплющила одне око і побачила не павучі хрести на крилах, а рідні наші червоні зорі. Скочила я, забулася про все, руками махаю, стрибаю, і здаться мені, що літак крилами помахав. А може, то вже здалося?
Аж тут як застрекочуть фашистські автоматники. Я знову упала на землю. Оце вже, думаю, справді кінець. Нам же заборонено з села виходити, і, мабуть, бачили, як я стрибала, і подумали, що знаки подавала.
І лаю я себе — треба ж було витримати, я ж газету мушу доставити, і радію — хай знають наші, що чекаємо ми їх. Думаю — може, доповзу як-небудь. У "Жовтні" крайня хата вдовиці Докії, хоч би побачили. А якщо швидко побігти? Так застрелять. І поповзла я. Уся чорна від вогкої землі та все за пазухою мацаю. Шарудить там газета. Щоб не загубити ще. І кожен крок мені, як кілометр. На дорозі мені струмочок біжить, як кіска дівчача тонесенька з води заплетена, дзюрчить собі, поспішає, і йому нічого. Вмочила в нього руки, вимила, та за хвилину вони знову чорні, а від того струмочка я вся мокра. Коло розбитого фашистського танка пролізла, він, як привид, усю зиму стирчав. Хоч би, думаю, до тієї верби старої розлогої доповзти, там би перепочила і попід кущами, левадою, швидко б до хат дісталася.
А автоматники стрекочуть, і коло мене одна куля зад-зижчала. Прицілились. Дивлюсь на ту вербицю, як на матінку рідну, от ще трошки, трошки. І раптом щось як ужалить мене в ногу. Зупинилася я. А хата Докії вже близько; рукою подати, вже бачу — діти коло хати стоять, та вже не доповзти мені, бо в нозі такий пекучий біль.
Я швидше руку за пазуху, зім'яла газетку і кричу дітям Докійчиним:
— Сашко, мати вам солі передала!
Сашко підбіг, я йому жмутом газету в руки і швидко:
— Читайте та ховайте. Наша газета "За Радянську Україну", і тікай від мене швидко,— умру, думаю.
А сама до верби, присіла під нею, притулилася, так нога болить...
Нічого я не розуміла, як у тумані була, коли до мене гітлерівці підійшли і потягли назад до пошти.
Мені руки назад скрутили. Люди наші стріваються, жахаються, і всіх я тих зустріла, що вже газету їм заносила. Привели мене на пошту. Не була я там з того часу, як ворог у село зайшов. Глянула я і похолола — за тим столом, що Михайло Петрович сидів, сидить есесівський офіцер, а перед ним зв'язаний наш дід Трохим, а Сичук і фриц з батіжками коло нього. Вже тече кров по дідових щоках, і правий вус у нього не сивий, а червоний.
— Ти, діду, голови не мороч! — кричить Сичук.— Ти тут учора був і газету вкрав. Де ти її дів? Однаково живим тебе не випустимо.
Покосився дід на мене, насупив брови, а потім випнув груди та й каже:
— Не крав я, то ти, злодію, її вкрав, своїм панам, собако, віддав, а я її у вас забрав, бо на нашій пошті вона лежала, а я поштар, і моє діло газети приймати!
Стулив вуста і одвернуся. Мовляв, нічого більше не скажу.
Почав Сичук фашистам пояснювати, і зрозуміла я тоді нашого діда. Вчора його до їхнього правління викликали, а він побачив на столі газету нашу, узяв її та й пішов. Не чекала я такого від нашого діда. І як згадала я, як він учора хвалився, що йому особисто надіслали, так шкода його стало, що й слів нема.
Закричав щось старший фашист.
— Повісити цього старого чорта, щоб другим наука була,— переклав Сичук.
Потягли його з хати, а мене наперед виштовхнули, і почав їхній фриц щось пояснювати. Мене не питали нічого, махнув рукою офіцер, і зрозуміла я, що й мене за дідом слідом. І кинули мене таки справді в холодну комору, що на дворі пошти. Там же дід Трохим лежав, вуста стулив і не стогнав.
— Діду, це я, діду, Килинка поштарева! А дід мимо мене на стіну дивиться.
— Вкрав, каже катюга, чи воно не нам написано, щоб я у них крав!
А я думаю — близько наші, в газеті ж написано, близько, а люди не знають. І як же це так — умру? Там, на степу, не боялася — а тут, у коморі холодній, темній, все страшніше і так же умирати не хочеться, і думати про це боюся. І чи ж знає мама моя, де її Килинка-одиначка?
А потім сама собі кажу, щоб заспокоїти: — Ми не раби, ніж отак жити під Гітлером та Сичуком, краще вмерти.
Все-таки я до діда притулилася й заснула, і всю ніч
мені здавалося, що стріляють, кричать, і не розібрала я, чи сниться, чи що. Коли чую — гупає щось у комору.
— Оце за нами,— схопилась я.
Аж двері відчиняються, і стоїть моя матінка, а в руках у неї сокира.
— Килинко, ти жива ще, донечко? А сама, як п'яна, хитається.
— Я Сичука,— каже,— сокирою зарубала.
— Ой мамо, що ж воно буде? І вас з нами повісять! — гукнула я.
— Ні, доню, їх вже духу нема,— почула я знайомий голос.
Підвела голову — Михайло Петрович коло мене стоїть.
— Ну, поштарики мої, живі? — питає.
— Та що ж воно таке? — плачу я, за матусю вчепилася і не розберу, чи сниться, чи справді.
— Виходьте, виходьте на світ ясний, на світ радянський, а ми ще хати пообшукуємо, чи не поховалися де. А ти, Ярино,— каже він мамі,— сідай та отямся трохи. Килинка твоя жива, чого тобі ще треба? Це твоя мама,— каже він мені,— з Докією та іншими жінками за нами у ліс хлопчиків послали вас рятувати, а ми вже з Червоною Армією під селом були. Фашисти із сходу окопувалися, а ми із заходу підійшли!
— Коли б не газета,— мовила Докія, підходячи,— терпіли б ще, не знали, що близько ви, а то вже вирішили: кінець катам та й годі.
— Так що газету вам на правильну адресу мої хлопці доставали,— всміхнувся Михайло Петрович,— казали, що під саму пошту підкинули.
Ну, а далі ви знате, як було. Назустріч вам усі бігли, з землі все заховане викопували, щоб вас пригостити.
А шибениця готова коло пошти стояла, аж глянути страшно, та під шибеницею зарубані Сичук і фашисти лежали.
Дід Трохим, проходячи, сплюнув і каже Михайлові Петровичу: 11
— Казав, падлюка, що украв я газету. Ніби не я тут головним поштарем лишався і не мені пошту прислали!
1943
ПОДАРУНОК
Тепер мама вже не схоплювалася з стільця і не бігла в коридор, коли стукали в парадні двері. Серьожка все-таки казав їй:
— Мамо, там поштар прийшов, я у вікно бачив.
Але мама, не відриваючи очей від роботи, відповідала байдуже:
— Нічого, то не до нас.
Звичайно, їй зовсім не було байдуже. Серьожа знав, що це вона для нього так говорить. Він і сам теж намагався бути байдужим. Удень, по правді, не треба було й намагатися. Він катався з хлопцями на санках, гуляв у сніжки, без кінця всі грали у війну. Він н