Сміється й плаче:
— Надечко, дивіться, вона всміхається, вона подивилася на мене і всміхнулася.
Справді, Валюшка витріщила свої сині очиці і всміхалась. Власне, їй час було вже всміхатись, як усім дітям такого віку.
От і настав чудесний квітневий день. До будинку під'їхала машина, звідти вийшли полковник і його дружина з великим чемоданом.
Ой, яке придане привезли вони Валюшці! Тут були: рожева атласна ковдрочка, білосніжні простирадлочка, пелюшки, підгузнички, все вимережене, вишито, з помітками "В. Н." — Валя Навроцька. Мереживна сорочечка, чепчик, плаття, капор.
— Я все сама зробила, — сказала Валентина Дмитрівна. — А що її вдома чекає!
Я уявляю, що її чекає дома!
— Позавтра ми їдемо до Москви. А там уже всі родичі знають, що у мене народилась дочка, і всі чекають нетерпляче, щоб її побачити. А потім ми їдемо до Німеччини. Зараз, Альошо, і ти її побачиш, — сказала вона чоловікові — високому полковнику з сивими вусами.
Коли я одягла Валюшку у її шикарне придане (до чого я люблю одягати їх!), загорнула в атласну ковдрочку з мережаним підодіяльничком, винесла її у кабінет, у полковника затремтіли сиві вуса, але він намагався засміятися.
А дружина, звичайно, заплакала.
Валентина Дмитрівна привезла всім цукерок і мандаринок. Нас усіх вона перецілувала, обіцяла писати з Москви і дякувала всім за Валюшку.
Уже сідаючи в машину, вона раптом дала нам два пакунки. На одному було написано: "Меласі Яремівні від Валющиної мами", а на другому "Надії Петрівні від Валющиної мами". Це були відрізи на плаття. Меласі Яремівні чорна шерсть, а мені фіалковий оксамит. От чудачка!
А Саші вона додому прислала корзину квітів.
І ми дуже всі раділи за Валюшку. З такою мамою їй буде щасливе життя.
Оленка
До чого мені не хотілося віддавати Оленку!
Я завжди, коли чергую вночі, сиджу в якійсь із спалень, а не в кімнаті для чергових.
Мені завжди хочеться, коли дитина раптом прокинеться, щоб вона відчула, що тут хтось є рідний, близький.
А може, воно чогось злякається!
— Ти дурниці верзеш! — каже мені Саша.
Але ж коли Петрусик був малий, його ліжечко завжди стояло біля мого.
Коли я сиджу в спальні, я завжди сама собі щось вигадую про кожну дитину. Я придумую їм їхнє майбутнє, мені хочеться вгадати їхні характери. А що, уже в три-чотири місяці, не кажучи вже про рік-два, кожен мас певний характер.
От Оленка, наприклад. О! Це буде дівка! Вона вся як налите яблуко, за нею тільки дивись! Семи місяців почала ходити і по манежику крокує, як хазяйка. А як їсть! Її годують манною кашкою, а вона схопить ложечку, затисне в кулачок та по блюдечку, по блюдечку ляп-ляп, а сама сміється.
І от уже цілий тиждень до нас ходить одна жінка. Чоловік її працює охоронником у якійсь клініці, а вона швачка. Така худенька, маленька, скромно, але охайно вдягнена. Уже зібрала всі документи — посвідки про здоров'я, про квартиру, дозвіл райради — і хоче обов'язково в цю суботу взяти дитину, обов'язково дівчинку. Хтось без мене вже показав їй Оленку, і вона, по-моєму, на неї накивує.
Їй ще Настуся подобається. Настуся лагідна така, спокійна. Мелася Яремівна розмовляла з нею, каже, що вона славна жінка, а мені чомусь не хочеться віддавати їй Оленку.
У п'ятницю приходить вона знову і каже:
— Так завтра обов'язково ми прийдемо з чоловіком і заберемо дівчинку. Я вже й хату побілила, і завтра гості будуть, хай наче хрестини справляємо. Чоловік завтра вихідний.
У суботу запізнилися, прийшли по обіді, уже дітей ми вкладали спати. Мабуть, поспішали, захекалися обоє. Обоє причепурені, у святкових, видно, вбраннях. Та його, чоловіка, і вишита сорочка, і фетрова шляпа не прикрашують! Ну такий насуплений, мовчазний, ніби на всіх сердиться. Як такому Оленку віддаси!
Мелася Яремівна, мабуть, помітила по моєму обличчю, що я вагаюсь. Але жінка вже бачила Оленку і каже:
— Хочу, щоб і чоловік подивився. Будь ласка, покажіть Оленку! Няня винесла Оленку. А чоловік стоїть позаду і тільки скоса зиркає
і ближче підійти не насмілюється, і ніби байдужий до всього.
Жінка і за нього, і за себе старається, говорить, говорить, метушиться.
— Може, ще й Настусю подивишся? Тут ще Настуся є.
Я швидше Оленку на руки — і в спальню, і в ліжко. А вона ж така у нас привчена, просто години знає. Тільки на подушку, потяглася трохи і — бачу, зараз засне.
Няня Настусю винесла.
Чоловік знову ніби й не дивиться. Та хитрує, мабуть! Жінка його питає:
— Ну, яку, яку ти хочеш?
А чоловік убік дивиться і кидає, ніби байдуже:
— Олену.
Та це, мабуть, було законом для жінки — його бажання.
— Будь ласка, — заметушилася знову жінка, — будь ласка, візьмемо Оленку. Давайте її нам.
Няня пішла знову по Оленку і виходить з порожніми руками.
— Вона вже спить. Треба було бачити їх обох!
— Та ні, та як же!
— Шкода дитину будити, — кажу я, — може, завтра прийдете?
— Що ви, що ви, пані доктор, він же звільнився спеціально, і гості сьогодні, і штруделі напекла. Будь ласка, ми її обережно понесемо!
І сама трохи не плаче і суне вузлик з червоною ковдрою. Чоловік тільки мовчки стоїть, з таким виглядом, ніби кислицю з'їв. Мелася Яремівна мені пошепки каже:
— Що поробиш! Не годиться, а треба Оленку одягти і їм дати.
Ну що ж, я одягла сонну Оленку. Думаю: "Хай я сама піду за тиждень, перевірю, як там Оленці!" Тільки винесла в коридор, як підскочить чоловік до мене, як схопить Оленку та швидше за двері.
Жінка з нами похапцем прощається і за ним поспішає, а він дременув по вулиці, притулюючи до себе Оленку, наче її відняти хтось хоче. І обличчя радісне і таке горде — мовляв, не підступайтеся, не віддам.
Ми глянули з Меласею Яремівною одна на одну і розсміялися.
Кілька днів не могли зібратися до них піти. Коля диспепсією захворів, у Бориса нежить, хіба мине день, щоб усе спокійно?
У суботу йду Ватутінською. Треба було на телеграф, бачу — на бульварі хтось мені киває, якийсь чоловік з дитиною на руках.
Я підходжу — наша Оленка з своїм новим батьком.
Тільки і його, і Оленку я ледве пізнала.
Він сяє, до Оленки всміхається і на всіх гордо поглядає... Куди там! А Оленка в квітчастому платтячку, червоних черевичках, шкарпетках, а на три волосини на голові величезний червоний бант почеплений! Ну що ж, може, їй пощастило, нашій Оленці!
Алик
Звичайно більше беруть ті, у кого дітей нема, чи загинули вони, чи зовсім не було, і тому найчастіше з будинку немовлят. Лікарка з комбінату № 2, де немовлята і дошкільнята, поїхала на два тижні додому, і я за неї чергую кілька днів.
Вчора до нас приїхали гості з Києва, не знаю вже в яких справах до нашого міста, але Саша подзвонила, щоб їм показали комбінат. Завідувачка попросила, щоб я їх поводила, бо вона була дуже зайнята з завгоспом. Два чоловіки і жінка — робітниця одного київського заводу. Пройшли садок, я їм хотіла старших за обідом показати — це ж завжди чудова картина, як ці капшуки сідають, як чергують.
Гості були просто в захопленні, але довго не затримувались, бо кудись поспішали. З їдальні я повела їх у лікарню. Там у маленькій прохідній кімнаті лежить Алик. У нього перелам ніжок, він у гіпсі, і така бідолашна дитинка, усього йому п'ять років. Батько загинув на фронті, а матір фашисти розстріляли, і він ці два роки весь час по лікарнях. Він спав, коли ми приходили, бліденький такий, аж восковий. Раптом заворушився, відкрив очі, подивився на нас і несподівано покликав: "Мамо!"
Жінка підійшла до нього, погладила, приголубила, дала напитися. Потім ми пішли далі, вона розпитала все у мене, звідки, чий, а у нього ж нікого нема, тільки якісь знайомі матері по роботі. Ми ще пішли малюків дивитися, але жінка все смутна була, і коли все оглянула, знову до Алика повернулася попрощатися. А сьогодні вранці приходить і каже:
— Я Алика заберу. Усиновлю. Я вже з чоловіком вночі по телефону домовилася.
Усі були дуже здивовані. Хтось із вихователів каже:
— Якщо у вас дітей нема, може, ви мале візьмете, здоровеньке, він же хворий, Алик!
— Ні, — сказала жінка і похитала головою, — саме тому, що у мене діти є. Двоє. Вже одинадцять років одному і п'ятнадцять другому. Чоловік недавно демобілізувався. Він теж на нашому заводі працює. — І раптом заплакала. — Не можу перенести, як воно прокинулося і маму покликало... Ми його там теж лікуватимемо.
І забрала. Алик на прощання мене поцілував і так радісно каже:
— Тьотю Надю, а я до мами їду, і там уже є сестричка і братик, я видужаю і з ними до школи ходитиму.
Я певна, що він видужає.
Тетянка
Це ще було зимою. Серед дівчаток у нас була одна чудова — Тетянка. Коли я приїхала, вона вже була, і в історії значилося, що у неї є мати, але мати до неї ніколи не навідувалася. І раптом саме в моє чергування приходить жінка і каже, що вона Танющина мати і хоче її забрати, бо її матеріальне становище покращало і вона може сама утримувати дитину. Папірець з Облздороввідділу на дозвіл взяти дитину у неї був, тільки не за підписом Саші, бо Саша виїхала на район, а її заступника по Охматдиту. В таких випадках я не маю права — погоджуватися чи не погоджуватися. Мушу видати, і край, до того ж рідній матері.
Мене тільки здивувало, що коли я винесла Танюшку, мати досить байдуже зустріла її, тільки оглянула, чи здорова, чи нема де висипу, попрощалася спокійно і пішла. А хвилин за п'ять приходить Мелася Яремівна — вона ходила до аптеки — дуже схвильована.
— Що це з вами? — питаю я. — Поспішали? Заморились?
— Ні, я одну жінку зустріла і не можу заспокоїтися.
— Може, ту що Танюшку забрала?
— Яку Танюшку?
— Нашу Танюшку, з середньої групи — це її мати, у неї дозвіл з Облздороввідділу.
— Ой, що ви кажете! — Мелася Яремівна сплеснула руками і так і сіла на канапу. — Як же ви віддали?
— А як би я не віддала, коли у неї відношення з Облздороввідділу.
— Олександра Самійлівна дала?
— Ні, Олександра Самійлівна в командировці на районі. Підгайна підписала.
— Ой, та нічого не знала. Надіє Петрівно, що це буде? Цю дівчинку прийняли, коли я була в відпустці, але Олександра Самійлівна попередила мене, щоб я приглядалася до матері, коли та прийде. Ви ж знаєте, мати ніколи не приходила. Зараз я іду і біля кладовища зустріла жінку з дитинкою. Я й не подумала, що то наша Танюшка, але жінку, жінку я пізнала!
Вона приходила ще в "Дитинку Єзус" до Хопперта, а потім я її бачила з фрау Фогель, там, у Німеччині.