Улякка, бідуючи, сяк-так засіяла дві десятини. Була конячка, теличка, плужок і борона. Була в обох невтолима жадоба до роботи.
Демид пішов до свого колишнього хазяїна Власа Вариводи, багатого козака, що трьох сиків спорядив у військо, краще й не треба. Двоє полягли десь у боях, а середульший повернувся хазяйнувати. Короп брав у Вариводи землю з третьої частини й заробляв з Улянкою, на його ланах, на себе й на дітей. Жив із ним ладно. Хазяйновитому, статечному Вариводі припав до вподоби працьовитий спокійний Короп.
Проте Варивода зустрів тепер Демида якось насторожено.
— А, вернувся вояка? Ну, здоров, здоров... Навоювали?
— Еге ж, еге ж, Уласе Сидоровичу... Навоювали... От, бачте, тепер у нас радянська влада.
— Так, так — радянська влада... Іменно, що навоювали !
— А що? Хіба ке до мислі?
— Ні, я нічого, я не проти... Порядкуйте на здоров'ячко!
— А ви ж як? Руки — в боки, пику — набік? Аджеж це для всіх — народня власть.
— Де вже там?!. Куди вже там, нашому братові — козакові ! Поганяйте вже ви... Ви билися, вам і віжки до рук. Наша хата — скраю.
Очі вороже відводив убік. Короп нахмурився.
— Ну, про це ще буде час побалакати; це — діло десяте. Еге ж, еге ж... А я зайшов до вас про землю погомоніти. Щоб ёуло в нас по-хорошому.
— Про яку землю?
— Та от... Сіяв я у вас щороку шість десятин. Вони вам були ні до чого. Еге ж, еге ж... Вони й тепер у вас гуляють. Дак от я хочу з вами по-сусідському. Мені, поки що, багато не треба. А ці вже шість буду й далі орати.
Варивода незвичайно для своєї вдачі заметушився.
— Та воно, бачте, Демиде Омеляновичу... Я, звісно, цієї землі не робив. Але тепер ось син повернувся, почнемо хазяйнувати. Дак ви. б собі пошукали деінде земельки. Хіба її в нас мало? Запасного клину який шмат!
— Що бо ви кажете, Власе Сидоровичу. У вас же наділу того — 46 десятин! Еге ж, еге ж... Однаково не впораєтеся.
— Ну що ж? Під травичку пущу, худобу заведу. Ні, ні, ви вже, Демиде, того... по-сусідському. Не налізайте дуже на мене.
Короп не пізнавав свого хазяїна. Революція глибше, чітг кіше провела між обома борозну й підкреслила найхарактерніші властивості. Підвівся й твердо відповів Вариводі:
— Ні, Власе Сидоровичу, мені нема охоти десь інде шукати. Еге ж, еге ж... Вашу робив 20 років, вашу й далі робитиму. До переділу.
Варивода почервонів, але стримав себе і байдужим тоном кинув:
— Ваша влада, ваша й воля!.. Грабуйте!.. З тим і розійшлися.
Таке ж ставлення зустрів Короп і в громаді, на зборах. Козаки, крім найбідніших, трималися вороже — насторожено й чогось вичікували. Городовики, виключаючи глитайню, гаряче бралися до нового діла, але не мали ще потрібного досвіду. Помалу перекраювали старе життя, влаштовували безземельну бідноту, тягли її з закутків до громадського керма.
Короп із головою закопався в роботу біля свого двору й поля. Косив, майстрював, лагодив, крутився так, що й збоку завидки брали. Потроху дірки бідняцького двору затуляла хазяйновита рука.
З Вариводою Короп більше не балакав. Але іноді стикався з молодим Левком.
— Ну що, Семене,— так воно й далі буде ?
— Ти це про що?
— Та от... Ми, козаки, двісті років за цю землю кров проливали, а городовики прийшли та на готове сіли.
— Еге ж, еге ж... Так і далі буде. . Бо й нашої ж крови за двісті років не мало лилося.
Левко загадково всміхався й одходив:
— Поживемо — побачимо. Я так, по — товариському, тобі закинув. Ти чув про Торгову?
В кінці червня покотилися по Кубані чутки про Денікіна. Щодалі вони ширшали, як повінь, перепліталися з вигадками, хвилювали й тривожили. Денікін узяв Торгову, Білу Глину, Тихоріцьку, Кавказьку. У Денікіна 50 тисяч війська й сотні гармат. До нього звідусіль пливуть козацькі загони.
Козаки збиралися й шепотіли. Городовики записувалися до червоних полків, що діяли на Чорномор'ї: Слав'янського, Полтавського, Чорноморського, Настасівського, Кубано — Чорноморського.
Уляна плакала. Короп хмурився.
— Ти — того... Ти не плач. Я більше воювати не піду. Еге ж, еге ж... Будемо хазяйнувати й край. Денікік не страшний. Побили Корнілова, поб'ють і Денікіна. Червоної сили хватить. Еге ж, еге ж... Там самі сорокінці — орли, а не вояки.
7 серпня Денікін розбив армію Сорокіна до цурки. Вона безладною хмарою покотилася за Кубань. 16 серпня денікін ці вступили в Катеринодар. По всьому Чорномор'ю зірвалася біла завірюха. Це був момент, коли гору взяли козацькі заможні верстви, що, крім бідноти, відкопували приховану зброю, сідали на коня й виступали в похід. Гуртувалися до більших загонів і починали розправу з городовиками та з своєю біднотою. Ставили по станицях шибениці, як гойдалки на Великдень. Вішали, рубали, христили шомполами, топили в річках. Тисячами рушили городовики й незаможне козацтво з жінками, дітьми й деяким майном до Слав'янської та Варениківської, під крило червоних загонів. А за ними, з усього Чорномор'я, спішили туди ж контрреволюційні полки, тісніше й тісніше оточуючи білою хмарою червоні частини.
По станицях навколо Мишастовської теж загомоніли про розправу. Ночами рипіли вози, люди тікали світ заочі. Уляна плакала й приставала до Демида:
— Може б таки й ми виїхали?.. Коли б чого не було...
— Куди? На вічне блукання? Сиди й не рипайся.... Еге жг еге ж... Ми — нікому нічого...
Одного дня до Коропа несподівано зайшов Варивода.
— Ти от що, Демиде... Ти б виїхав кудись із станиці...
— Чого так?
— Та знаєш, — час важкий... Усякого буває.
— Я ж нікому нічого. Не служу, хазяйную.
— То мало діла, що не служиш. А ти ж був у червоній Гвардії... Я тобі кажу сурйозно: сьогодні ж виберись.
— Та що ти вороною кракаєш, Уласе Сидоровичу ? Еге ж, еге ж... Ти вже кажи прямо: заважаю я тобі?
— Моя хата скраю. А щоб завтра тебе не було. І от іще що. Ти там "захопив мої шість десятинок і скосив на їх траву, то я заберу в тебе конячку. Мені сина треба виряжати...
— Уласе Сидоровичу, так не годиться! Еге ж, еге ж... Варивода випрямився й хижо блимнув очима:
— А ти ще, побалакай мені!! Більшовицька наволоч!
І з тим вийшов, попрямував до хліва, вивів Коропову конячку й повів з двору. Уляна заголосила. Демид мовчки ворочав у голові важке каміння.
— Ти от що, Улянко... Ти не того... Збери там потихеньку всяку хурду — мурду... Щоб сусіди не помітили. Еге ж, еге ж... Та обряди дітей.
— А коняка ж?..
— То вже не твоя справа.
Уночі Короп викрав свою конячку, захопивши разом і хазяйську на підмогу. Забрав сім'ю, поклав на воза сяке — таке майно й припаси, свиснув старого Рябка й подався на Троїцьку. Навмисне обминув Слав'янську, куди тікали всі, бо знав, що хазяїн ранком улаштує туди погоню. Під самою Троїцькою випряг із голобель хазяйського коня, нашмагав, та й пустив його назад.
— Біжи до хазяїна... Щоб не гавкав, що Короп злодій. У Слав'янській збилося кільканадцять тисяч біженців і
близько 16 тисяч червоних бійців. З Катеринодару, з Тимо-
шівської, з усіх околишніх станиць спішили сюди козаки хмара-хмарою, насідаючи на червоних. Командир слав'янської колони Ковтюх вирушив на Кримську та Верхньо-Баканську. & бік Новоросійського. Це була не армія, а велике переселення народів. Рипіли вози з дітьми й майном, ішла худоба, гнали свиней і овець, пленталися старі й малі з котомками. А між ними й навколо їх ішли бійці — партизани різних загонів, най-частіш — безпардонна вольниця, що не звикла до команди Й дисципліни. Поміж кіннотою звертав на себе увагу стрункий і витриманий загін із бідніших козаків, що виступив за спільну справу з братами — городовиками.
У Троїцькій обози біженців кинулися до переправ під огнем ворожої артилерії. Білокозаки шалено лізли проти багнетів і кулеметів на мости. Короп похапцем витяг із воза гвинтівку й наказав Уляні:
— Не відставай від інших.
Сам побіг ту^и, де грізніше ревли гармати й строчили кулемети. Після бою вернувся з конем у поводу.
— Ну от... Тепер узяв собі не з чужого хліва, а з бою... Еге ж, еге ж... Буду привчати до голобель, та й нехай везе. Ти ж того... Ти вже сама якось тут. А я — до Слав'янського
полку. к 4 *~*
У Верхньо — Баканській колона Ковтюха з'єдналася з колоною Матвієва, що прийшла з Варениківської. Всього стало близько 25 тисяч бійців і ЗО гармат. Вирішили відступати берегом моря на' Новоросійске, Геленджик, Туапсе, а звЦхи— через гори, сошою, понад Армавір — Туапсінською залізницею.
Страшний цей шлях для армії, в умовах бойового оточення. На вузенькій бинді морського берега, одгородженого крутими, дикими горосхилами Кавказького кряжа, а ще й більше далі, між суворими скелями гірських перевалів, на кілька сот верст — жадних припасів.
Та не так лякав голод, як видима смерть позаду. Таманська армія багнетами прокладала собі путь і одбивалася від погоні. За нею з усього Чорномор'я сунули козацькі загони, а навперейми, залізницею Катеринодар — Новоросійске, йшли дені-кінські полки. 25 серпня таманці минули Новоросійське, тікаючи далі без відпочинку, падаючи з ніг від утоми. Другого дня місто захопили денікінці й розстріляли та перевішали близько 20 тисяч душ. Порубали всіх поранених і хворих по санітарних поїздах і лазаретах. Поставили на .майданах шибениці й зганяли до їх по 300-500 душ, вішаючи за чергою на очах засуджених. А ночами візники звозили купи трупів у море.
Таманські загони, обтяжені біженцями, тікали трьома колонами далі й далі/ Від Новоросійського пристало до їх кілька тисяч матросів, дезорганізованих і буйних. їх потроху приборкала сувора дисципліна бойового походу. 27 серпня в Геленджику обрали на командира всієї Таманської армії
15 П. Каоельгородсьхии—Шурган из
відомого в Таманщині бойовика-матроса Матвієва. Він із своїми партизанами бився з німцями на Україні, відступив на Кубань і тут продовжував боротьбу й не раз колошматив 58-й Берлінський полк. Першою колоною пішов загін т. Ковтюха, сміливого, рішучого, талановитого командира, колишнього офіцера з бідняків-городовиків станиці Слав'яяської.
Все спасіння тепер полягало в швидкості. Ішли вдень і вночі, ледве давши кілька годин перепочити. Другого дня колона Ковтюха була вже за 50 верст в Архип — Осиповській, де розбила білий десант і пішла далі. В Туапсе їй загородила дорогу грузинська дивізія. її позиції на Михайлівському перевалі вважалися за неприступні.-Тут на кам'яних чотириса-женних кручах 16 гармат і кілька десятків кулеметів стерегли вузеньку биндочку соші, поміж двома стінами, звідки мала вийти таманська армія.