Дядько ревно молився, а хлопчик все поривався назовні, до убогих.
Храм наповнився людьми вщерть. І все то були не прості, сірі, а все бояри, князі, гридні, дружинники.
На хори піднялась і вся родина великого князя.
Та малого хлопця це зараз не дуже цікавило, хоча він все запам'ятовував, сам того не усвідомлюючи.
І коли всередині, в храмі співали псалми, і вгорі, на хорах, і внизу, малий потиху відступаючи, рачкуючи полишив храм.
Підступив до убогих.
Хто з них молився, гугнявлячи ті самі псалми, що співали в храмі. Хто куняв, хто жував, перекочував беззубими яснами якусь поживу. Хто подалі від хідника, ті колупалися в лахах, нужі шукали.
Хлопчик підійшов до найближчого безногого чоловіка із засохлою, виламаною лівицею.
— Чого з тобою отаке сталося? — спитав по довгій мовчанці хлопчик, бо було несила стояти над людиною і мовчати.
— Бог покарав, — похмуро відповів чоловік, струшуючи могутніми плечима. — В бою на Льті з печенігами. Відступився Бог від мене за мої гріхи і віддав під удари поган. Посікли мене шаблями, погнули стрілами.
Далі запитав у сусіда з обрізаним носом і з одним оком:
— А з тобою що, чоловіче, сталося?
— Бог покарав,
— Хіба може Бог обрізати вуха і носа, і око виколоти?! — не вгавав малий.
— Дурню ти! Бог мене видав у руки грекам! Вони мене полонили і скалічили…
— І тебе Бог покарав? — спитав горбатого клишорукого сусіда.
Той підняв гостре підборіддя межи кривими плечима. І з гордістю повідомив.
— Мене не покарав. Він покарав моїх батьків. А мене Бог відзначив благодаттю. Бо хто мучається при житті, той по смерті потрапляє в царство небесне.
— А тебе за що Бог покарав? — підступив Півник до чорнобородого широкоплечого красеня, що виклав на коліна безпалі культі рук.
Чорнобривий посміхнувся.
— Звідкіль я знаю? Арканом мені печеніги руки скрутили. Вночі я втік. Та руки попухли, потім загнили пальці. Тепер от! — Він підніс до Півникового лиця культі. Солодкий сморід шпигонув хлопчикові в ніздрі.
Хлопчик ішов уздовж хідника і все питав, питав. А йому відповідали: "Бог покарав… Печеніги полонили… Бог покарав… Боярин мордував… Ляхи полонили… Бог покарав… Греки осліпили… Пошесть напала…"
Потім почали із храму виходити ліпші люди, і жебраки покинули всякі розмови.
А завели своє скиглення і прохання милостині.
Дядько Півень після служби вийшов, аж світився від щастя.
Півник таким його ні разу не бачив.
Він навіть його не вилаяв, що зник із храму до кінця служби.
Лише за першою брамою дядько надяг свого гостроверхого ковпака повстяного.
— Півнику, Півнику! Я відчуваю, я знаю, Богородиця мені допоможе! — Він знов заяв шапку і широко перехрестився…
Віддаючи Півневі зброю та звільняючи із сараю бранців, городник сміявся.
— Ну й вигадав ти, Півню! З тебе вийшов би добрий воротар чи вартівник при порубі. Треба буде воєводі сказати!…
Коли вони всі — дядько, небіж та полоненики прийшли до істобки, хтось із холопів спитав глузливо:
— Ну як там у городника? Прохолодно і проголодно було у стайні?
— Не було жарко… Жінка дати теплий білий хліб… Городник дати пити мед із хмелем…
А Лях затято мовчав.
Після обіду дядько з Будом, Тальцем і полонениками погнав коней пасти.
А Півник лишився в істобці прибирати.
Але весь час думав про калік-жебраків.
І страх хвилями напливав на нього. Він пішов до східного кута, де дядько повісив глиняного бога із сяйвом навколо голови, і почав молитись, щоб бог був ласкавий до тих калік-бідаків. Щоб ніколи бог не покарав його, не відступився від нього і не зробив його жебраком.
Коли Півник помолився перед богом, виліпленим на глиняній дощечці і розфарбованим яскравими фарбами, йому стало легше.
І він страшенно зрадів, бо зрозумів, що бог його почув…
Веселий, щасливий, він побіг на полювання — треба годувати яструба. Щось починав яструб занепадати.
ХОДА
Та у вівторок, коли Півник знов лишився на цілий день в істобці і розмішував вівсяну кашу кленовою кописткою, Реп'ях загарчав. Це вже було щось надзвичайне.
Визирнув на подвір'я і вгледів дивного чоловіка, ви тільки собі уявіть — у шкіряних штанях. На палиці через плече він ніс цілу низку перепілок. За ним поспішали два собаки білі та строкате, чорне з білим, порося. Оце так диво.
Хлопчик вибіг до дороги й привітався з чоловіком. Той спинився і сперся на коротку дарду.
— Порося сподобалось?
— Авжеж. Такого не бачив.
Чомусь Півник відчув, що йому зовсім байдужий жовтоокий яструб. Хижак поступово підупадав і наближався до загибелі. Пір'я поламане на кінцях, без полиску. Годинами птах сидів непорушно, хворобливо наставивши пір'я. Без лету, без свіжої крові хижий птах гине. Це всім відомо.
— Давай заміняємось на порося.
— А що ти на обмін маєш — як рівний у рівного спитав мисливець.
— Доброго яструба. Отакенного! Як орел! Ти ще такого не бачив.
— Хе-хе! Оце я і не бачив, — розвеселився мисливець. Та коли Півник притяг клітку з крилатим бранцем він тільки й вимовив:
— Ого!
І зразу ж погодився зміняти на порося.
Без сумніву, мисливець був людиною щирою і віддав Півнику порося з повідцем, щоб не втекло, п'ять перепілок і ножик з кістяною мережаною ручкою.
Коли ввечері пригнали коней, дядько зразу ж спитав:
— Де яструб?
А перед тим, скільки вже були днів у Києві, наче й не помічав птаха і те, як він занепадає.
Холонучи від страху, що вчинив без дядькового дозволу, Півник і не став справдовуватись, а просто відповів:
— Зміняв на строкате порося.
— А це? — кивнув дядько на ножа при очкурі.
— І це за яструба. І ще перепілок дав. Я тобі з кашею зварив.
На мить дядько насупився та зразу ж махнув рукою.
— Шкода. Хотів на Подільському торжищі продати. Поспішив ти, Півнику. Ми добру монету втратили…
Порося виявилось навдивовиж веселе і, не дивлячись на своє свинське походження, охайне. І одну дивну здібність виявив хлопчик у поросяти — воно мало незгірший нюх, ніж Реп'ях.
Він це помітив при такім випадку.
Якось малий розмочував, за наказом дядька, шмат волячої шкіри для лагодження збруї.
Він поклав її у траву і наказав Реп'яху віднести до істобки. Так, заради забави. І пес поволочив шкіру не стежкою, а просто вгору, по схилу.
А порося припнув до ліщинового куща, коли спускався з цебром до джерела.
З повним вже цебром Півник піднявся до поросяти, відв'язав його і попрямував до стежки.
Та порося зарохкало, заметушилося і потягло хлопчика вгору по схилу. І п'ятачком нишпорило по траві, принюхувалось, наче шукало сліди Реп'яха. І таки повело до істобки точно по Реп'яхових слідах.
Тоді малий намочив ганчірку рештками житнього кисілю і потягав ганчірку подвір'ям, а потім закопав у пісок.
А рештки кисіля на пальці дав понюхати поросяті.
Порося кувікнуло і кинулося подвір'ям бігати і нюхтити землю, поки віднайшло місце схованки.
І порося він назвав Ходою. Як ото в старій загадці:
Хода ходить,
Виса висить.
Виса впала,
Хода з'їла!
З часом Півник зауважив, що Хода також, як і Реп'ях, виконує накази: "Стій. Лежи. Візьми…"
Але часом на порося нападали такі веселощі, що воно ставало просто скажене, розбишакувало, як тільки могло.
Добре, якщо це траплялося біля істобки, або десь на вигоні…
Зовсім інше, коли це находило на порося в місті.
Городник на той час приставив дядька Півня на подвір'я будови Софійського собору.
Добрий гостроверхий паркан з усіх боків огороджував величезну будову.
А всередині огорожі і підневільні холопи, і вільні смерди, і запрошені майстри-мулярі від зорі до зорі невтомно зводили будову.
Хіба що трохи випадало їм подрімати після обіду, поки годували та перепрягали коней.
Отут зводились рожеві мури майбутнього найбільшого собору, а навколо них кипіла напружена праця багатьох сотень людей.
Таке ж полчище людей, що товклись біля мурів на підмостинах, підвозило все потрібне для будови. Це були і дошки для опалубок, і найрівніші, найкращі стовбури дубові, вистояні не один рік.
Вози дзвінкої рожевої, жовтої та червоної цегли-плинфи, що скоріше нагадувала короткі товсті дошки, дике каміння, брили пісковику і темно-вишневого шиферу.
Звозили на подвір'я і перепалені брили вапняку, трощили їх молотами і скидали у воду в довгі глибокі ями. шипіла, кипіла, вирувала біла вода, і над ямами клубочилась молочно-біла пара.
Ще привозили вози перепаленої битої цегли — її додавали до розчину вапна.
Не вся плинфа була привізна. На північ від мурів майбутнього храму коні і люди місили глину для цегли. Холопи носили вироблену глину цеглярам, а ті вже заправляли глину в дерев'яні форми, вирівнювали дощечками-правилками, посипали білим висіяним піском. І швидким, відпрацьованим порухом перекидали форму на вирівняну землю. Таке справжнє цегляне поле розляглося за будовою. Цегла на землі підсихала, тверділа, і вже затверділу її закладали в гончарну піч. За печами були гончарні майстерні та склодувні. Там робили посуд і глечики-голосники, щоб потім замурувати їх у стіни, і щоб вони посилювали людський голос. І надсилали його у найпотаємніші закапелки будови.
Склодуви варили кольорове скло, виготовляли скло із золотом для майбутніх мозаїк, і просто непрозору кольорову пасту — смальту. Ще казали, що там склодуви робили посуд і прикраси скляні — перстеньки та обручки.
Отож, городник поставив дядька Півня і ще двох холопів возити пісок до склодувної майстерні.
Талець сидів з повередженою ногою і готував їжу. Тому хлопець мав змогу і до міста піти, і роздивлятись на все, що там діялось, скільки душа бажає.
Дядько брав його з собою. Пісок копали під горою за Боричевим Током. Там же, під горою, просівали зразу через решето білий, як сніг, пісок.
Кожного разу, вони проїздили повз мідних коней на Бабинім Торжку. Злетіли вони над старовинним торжищем. А які візерунки виведені навколо вікон Ольжиного палацу! І смарагд та золото на сходинках Володимирового.
У такі походи Півник часом і Ходу з собою на повідці тягав.
На подвір'ї Софійської будови, на західному краю стояв великий тризрубний будинок. Там списували книги і малювали ікони.
Отож, дядько з малим привезли пісок для склодувів.
На подвір'я Софії зразу ж за ними приїхали вершники і кілька піших погоничів придибало. Всі одягнені по-степовому.
Погоничі затягли на подвір'я будови в'ючних кошлатих верблюдів.
Як потім Півник довідався, вони привезли земляну червону фарбу з далекого степового Лівобережжя.
Від споглядання горбатих кошлатих велетнів Півнику дихання збило.
Малого найбільше вразили горби.