Закон акумуляції енергії, яка ніколи не повернеться, бо для цього потрібен людський капітал. Усі ці міста, що живуть з кордону, вони не будуть життєздатні, коли там що… Я ще не думала тоді, що кордони зовсім не такі непорушні і міняють свою структуру. Залізні стають прозорими, а прозорі знову залізними.
Комарно
Того ж літа я нарешті побувала в Комарно. Коли проїжджаєш повз щось, то назва місця застрягає в пам’яті й мимоволі починаєш ним цікавитися. Про Комарно я чула у зв’язку зі знайденим там у 30-х роках скарбом, що складався з бронзових мечів. Слід його давно загубився.
Тривала спека, я була сама у Львові. Одного ранку я сіла в автобус Львів—Дрогобич через Комарно. Є такі довгі маршрути, розраховані на тих, хто не їде до кінцевої зупинки. До Комарно їхати було годину поганою дорогою, яка вела вглиб незнайомої території, якимись задвірками. Люди проїжджали зупинку й висідали, а потім автобус знову наповнювався, потім порожнів. Здавалося, цьому не буде кінця.
У Комарно я вийшла в центрі, де був торговий день, власне, він вже закінчувався, і поки я віддихувалася у ще радянському сквері, торговці різним ширпотребом вже майже спакувалися. Радянський сквер — це старі дерева, гіпсова ведмедиця з ведмедиками, пофарбовані в рудуватий колір, струхлявілі лавки і напівтемрява, порожня клумба, на якій через тінь нічого не росте, і люди особливого типу — мовчазні пияки, яким просто нема чим зайнятись на перший погляд, але насправді вони пильнують нагоди чимось поживитись. Коли вони напиваються, то в них проявляється втомлена агресія один до одного. Місто було маленьке, я не збиралась там довго перебувати. Я не знала, чи взагалі щось писатиму про нього у майбутній книжці. Встала і побрела в кінець вулиці, де виднілась вежа костелу, і серце моє затремтіло від хвилювання. Чудовий бароковий костел, що трохи нагадував костел бернардинів у Львові, багато декорований, з аркою чи то брамою перед входом, на якій бовталися стилізовані писанки й стрічки ще з Великодня. Вражав він ще й патиною часу, подзьобаним камінням, поржавілими решітками. Якщо його віддадуть в погані руки, то буде те саме, що з костелом у Судовій Вишні. Зараз там правлять тимчасово греко-католики, звідти й писанки, бо ще не настала Трійця. Костел Різдва Богородиці настільки вписувався зараз в оточення, що це ще більше підсилювало враження. Радянський сквер лишився позаду, я відчула подих далекого минулого, про яке писав Кароль Шайноха, історик з Комарно. Це маленьке місто не могли взяти ні татари, ні Хмельницький. І не тому, що його оточують болотисті низини й ріка Верещиця. Все залежить від громади. Вона, на мою думку, не змінюється століттями.
Дорогою, що спускалася вниз, я потрапила на широку запилюжену вулицю, що мала привести мене до церкви на передмісті. І зразу натрапила на закинуту пожежну частину з червоно-чорної цегли, що дуже гарно виглядала на тлі зелених свіжих трав і татарського зілля, бо внизу був потік, куди меліоратори виводили воду. Йти довелося по страшній спеці. Дерев майже не було, самі будинки з городами, серед них трохи старих. Старі будинки, навіть 60-х років, завжди виглядають краще, бо вони скромні й вросли у простір.
Я вже ледве пленталася, бо пройшла по спеці кілометрів зо три, і хоч церква Архістратига Михаїла навряд чи мене зацікавила б, судячи з того, що я бачила віддалік, треба було дійти до неї, тим більше, що на задньому плані зеленів гай.
Церква була дуже монументальна, синя з білим, 1910 року, до речі. Втім, я б не назвала її несмаком. Вона просто не була галицькою, радше москвофільською. У Києві на схилах Дніпра вона б виглядала дуже доречно, але не на болотистій рівнині. Я побачила кілька старих понищених надгробків, що дивом вціліли, і мені трохи потепліло на серці. В них щось було місцеве, домашнє, це важко передати словами. Може, неоковирний шрифт, скорочення у кожному слові, вибитому в камені. Але найбільше мене вразив монумент пам’яті полеглих у Першій світовій, бо я досі не зустрічала в Галичині нічого подібного, хоча такі пам’ятники стояли повсюди, але комуністи їх позносили.
Дорогою мені сказали, що поруч є стара дерев’яна церква. А цю побудували на місці давнього цвинтаря, і зібрані кості поклали під фундамент.
Я пішла туди, де зеленіли дерева, і раптом на дорогу вибіг хлопчик і закричав, що треба викликати пожежників. До мене не зразу дійшло, що хлопчисько зібрався гасити моє руде волосся. Таке мале, а вже компліменти говорить. Цікаве місто Комарно.
Мене чекав ще один культурний шок. Уявіть собі зелений пагорб з великими деревами, а в центрі автентична дерев’яна церква, вкрита ґонтом, в бездоганному стані, і така сама дзвіниця. Це і була Михайлівська церква, хоч дехто називає її церквою Трійці. Збоку на обійсті порався чоловік. Я відчула його тривогу, певно, він наглядав за церквою. Храм був настільки автентичним, що там навіть не було електрики, і, певно, правилося не дуже часто. Церква наче плавала в любові. Виявилося, що громада сама все відреставрувала, на власний кошт, і підійшла з таким розумінням і тактом, якого я вже навіть не сподівалась. Вона була не XVIII ст., її просто відновили трохи у XVIII ст. Невелика, дуже скромна, на жаль, всередину я не потрапила. Я сиділа на лавці, відчуваючи спиною старе дерево, і могла б отак сидіти цілу вічність. От тобі й Комарно. Правда, коли я бачу десь дерев’яну церкву, то мені стає страшно за неї. Бо надто часто зараз вони горять і надто беззахисні перед вандалами. І винні найчастіше самі священики, яким хочеться нових церков, на будівництві яких можна нагріти руки.
Палац Лянцкоронських був у протилежному кінці, по дорозі в село з совковою назвою Переможне. Я побачила міську раду в дуже гарному палаці й цілу вулицю ошатних вілл. Там панував шляхетний спокій. Комарно мене вразило неймовірно гарним доглянутим старим цвинтарем і меморіалами. Полякам, українцям, жертвам репресій, радянським воїнам. Може, надгробки й були занедбані, трохи побиті, але це трапилось не тепер. Поляки дещо відновили старі написи, місцева громада поставила меморіали, і головне — тут не відчувалось різниці між своїми й чужими — нарешті настало примирення.
Коли я доходила до старовинного парку, де мав бути палац Лянцкоронських, небо потемніло і почав падати дощ. Люди бігли ховатись до міста, а я навпаки.
То був начебто міський парк, що нагадував дрімучий старий ліс із занедбаними галявинами. Я побігла дорогою, що мала мене відвести до палацу, хоча ніхто не казав мені, що це та сама дорога. Потрохи гриміло. Насувалася гроза. А в палаці можна сховатися. Я вже набачилася тих палаців з вибитими дверима й забитими дошками вікнами. Однак перебути там грозу можна.
Ага, перебути… Палац був дощенту зруйнований, лише стриміли рештки стін, а довкола лежали купи пластику та іншої гидоти з пікніків. Коли мені гримнуло над головою, я кинулась до якоїсь будови, що могла бути стайнею чи гаражем, але мала бетонне накриття. І встигла туди вскочити, перш ніж почався армагедон. Гроза тривало довго, може, з годину. Я стояла в темному кутку й дивилась на потоки води. Останньою власницею палацу була Кароліна Лянцкоронська. У нас в Дрогобицькому музеї була східна колекція Лянцкоронських, не знаю, як вона там опинилась, але графиня була знавцем Ренесансу. Дім пограбували ще німці, вивезли звідти всі раритети, а сама Кароліна прожила аж сто чотири роки й померла в 2002 p., в еміґрації.
Одне я знаю напевне, що ніколи не прийду на ці руїни, хоч саме Комарно мені дуже сподобалося.
Коли дощ майже вщух, я пішла асфальтовою стежкою і невдовзі вийшла на трасу. Там теж було гарно. Дорога, обсаджена деревами, стадіон на місці замку, водонапірна вежа ще з польських часів і у просвітку — болотисті луги, осяяні сонцем. Мені спало на думку купити хліб, але ніде, геть ніде його не було. Скінчився.
Коли я сіла в автобус, знову почалася гроза, така сама пекельна, і ми всі щулилися від кожного удару грому, і автобус довго не рушав.
Щирець
Щирець теж дуже близько від Львова, а хто побував на Золотій горі, де є ще мури XII ст., єврейський цвинтар XIV—XX ст. і маленький костел, на якому вгорі є пам’ятна дошка про Ґрюнвальдську битву? Кого я не питала — ніхто не був. Коли їдеш автобусом до Дрогобича, то можна побачити Золоту гору, а далі миколаївські кар’єри вапняку. І ще там є німецька колонія, тобто будинки, які там залишилися. Можна все життя прожити у Львові й бути байдужим до того, що діється довкола нього. Чомусь усі прямують в Олесько та Підгорецький замок, Жовкву і Золочів, бо цікаво, чого туди їздять натовпи іноземних туристів.
Дивовижне містечко, яке відділяють від Золотої гори залізниця і глибокі яри, де чомусь дуже тісно, але все під рукою, і можна посидіти в кафе по дорозі на гору, надворі і навіть випити доброї кави, хоча в таких містечках як правило ритуал кавування супроводжується запахом пива.
На свій день народження, 26 липня, я вирішила поїхати з дочкою та її приятелем до Щирця, хоч весною вже там побувала. Але то була екскурсія по німецьких колоніях, і в Щирці ми були коротко. Мені подобається все спершу розвідати, а тоді вже когось привезти.
Ми виїхали вранці й пішли спершу до костелу св. Станіслава XVI ст. Йому пощастило — завжди був чинним, реставрований, що загалом дивно. Нам, не полякам. Ми так давно живемо у викривленому культурному й гуманістичному просторі, що не переймаємось не те, що тоталітарним вандалізмом, а й сучасним. А чиновники ще й вимагають хабара, коли іноземці хочуть відновити цвинтарі та храми своїх дідів, і досить часто, отримавши відмову, полишають все це далі руйнуватись.
Я знала, що Лада цього не любить, але показала їй будинок плебанії, де енкаведисти мордували людей, а поруч гуркотів трактор, щоб заглушати крики. І ми купили квитки в громадський музей злочинів комуністичного режиму. Завідував ним старий чоловік, мабуть, колишній репресований. Це все тяжко, я знаю, але треба пересилювати себе і йти, слухати, дивитись, бо це все, що ми можемо зробити для пам’яті замучених. Навіть квитки за дві гривні підтримають музей, а відвідувачів тут не так багато, туристи сюди не приїжджають.
Давньоруський замок у Щирці, чиї мури, хоч і осіли, але досить добре збереглися, був місцем укладання угод між князями.