Тільки порадив отаманові, щоб і Анничку відпустив у село. Бо вже пішли розмови, що опришки завели жінок у таборі. А це ой як недобре.
Довбуш слухав його мовчки. Коли той закінчив, міцно потиснув йому руку.
— Не бійся нічого, Фоко-брате, — промовив заспокійливо.— Все буде добре. І княгиню виміняємо на двох добрих опришків, і Анничку відпустимо, і Дзвінку заспокоїмо, щоб спала ночами. Ну й з Дідушком побалакаємо. Не поможуть ковані двері! Те, що він обіцяв крисаню талярів за мою голову, не мине йому марно. Віддячимо... Федоре! — гукнув він, підійшовши до дверей.— Та йди-бо до нас, погомонимо!
— Це мій друг і вірний оборонець,— сказав, коли старий ватаг увійшов. І розповів, як Фока охороняв його, коли він, не знаючи того, їхав до Дзвінки.
Фока червонів, ніяково всміхався. Був щасливий.
Надходив вечір. У стаю востаннє заглянуло сонце і спустилося кудись у провалля, щоб по короткім відпочинку знов з'явитися над горами. Зі стаї вийшов ватаг з трембітою, притулив її усник до рота, розставив широко ноги, відхилився назад усім тілом і заграв. Це він скликав пастухів на доїння і вечерю. Ось вже й зачувся собачий гавкіт, покрикування вівчарів і брязкіт дзвіночків на шиях овечок, а тоді показалися й самі дро-б'єта.
Обмін відбувся дуже просто. Княгині було передано амазонку і, вбрану до верхової їзди, в супроводі Аннич-ки і озброєного вартового доставлено до стаї Федора Штоли. Була важна, наче це й не вона ще недавно сиділа біля ватри й слухала розповіді Юринги або чепурилася перед дзеркальцем, здалеку забачивши Довбуша. її провели повз стаю і наказали зупинитися на певній відстані од Сулятицького. Побачивши княгиню, Сулятицький зняв капелюха. Він був, як і вчора, у цивільному, теж вбраний до верхової їзди, в чоботях з острогами.
Сподівався побачити сумну, виснажену, може, навіть хвору жінку, а побачив усміхнену, засмаглу, квітучу молоду красуню. Полон пішов на користь її вроді. Міркував собі, чи по дорозі додому можна буде їй про це сказати.
Довбуш мовчки стояв осторонь, спершись, на топі-рець. За ним стояли його найближчі друзі. Всі були озброєні. Коли княгиня Єва підійшла, він зробив крок уперед.
— Чи дотримали ви слова, пане посол,— звернувся він до Сулятицького.— Чи здорових, некатованих приводите ви до нас ваших бранців?
Він уже бачив їх здалеку і по усміхнених, щасливих лицях міг здогадатися, що й вони не зазнали тортур. Але формальність мусила бути виконана.
— Спитайте їх самі, пане отамане.
— Як, хлопці? Не били вас, не мучили в тюрмі? — звернувся до бранців Довбуш.
Хлопці низько вклонилися отаманові і сказали, що їх не били й не мордували.
— Тоді і я відпускаю вам пані живу й здорову,— сказав Довбуш.— І незайману,— додав усміхаючись.
Опришки зареготали. Княгиня вдала, що не чує, і швидко пішла до Сулятицького, який теж рушив їй назустріч. Він ввічливо поцілував їй руку і повів до засідланого коня. За кілька хвилин група з трьох вершників вже зникла в густому лісі, що оточував полонину, А ще через дві години тим самим шляхом спустилися в долину десятеро озброєних опришків на чолі з Довбушем. Довбуш вирішив, що це і є найкращий час для того, щоб порахуватися з Дідушком. З поверненням княгині у дворі всі будуть зайняті нею, увага до оборони послабиться.
Так воно й було. Вже добре смеркалось, коли опришки опинилися над самим селом. Дідушкова хата стояла окремо, як, зрештою, й багато гуцульських хат. Його оседок займав широке місце під горою і був обгороджений живими деревами і восочезним плотом. За хатою, на схилі гори, стояв чорною стіною старий смерековий ліс. Його Дідушок беріг, не рубав, бо ліс захищав оседок від зимових вітрів і сніговиць.
Коли опришки підійшли лісом вже майже під саму огорожу, на подвір'ї загавкали собаки: Дідушок тримав дві люті вівчарки і був певний, що ніхто до нього не зайде непоміченим, доки вони бігають у дворі. Він оце саме поспускав їх з ланцюгів. Але Довбуш передбачив і це. Серед опришків був недавній батрак Дідушків, що кілька років працював на багатія і вирощував його собак ще з щенят. І пси його добре знали. Довбуш послав його вперед.
Опришок упорався з вівчарками якнайкраще. Тільки-но він наблизився до оседку, собаки вибігли йому назустріч і, пізнавши, почали до нього лащитись. Шкода було довірливих тварин, та довелося двома ударами бартки покінчити з ними. Повернувшись до своїх, сповістив, що дорога вільна.
В одну мить опришки оточили хату. У вікнах світилося. Дідушок сидів за столом. Видно, готувався вечеряти. Сидів важний, червонолиций, як завжди, у жилетці.
Біля печі поралися його жінка й дочка. Поспішали подавати на стіл.
Першим побачив опришків Дідушків Іванко. Він вийшов чогось із сіней і на порозі зіткнувся з ними. Неважко було здогадатись, що це за гості. Побачивши їх, Іванко заверещав несамовито: "Опришки!", але тут же упав, звалений кулаком Криги. Відкинувши набік непритомного, опришки заскочили в кімнату.
Дідушок як сидів за столом, так і завмер. Кров зійшла з обличчя, і воно вкрилось смертельною блідістю. Перед ним стояв Довбуш.
— Як си маєш, Діду? — спитав спокійно.— Не сподівався сегодни гостей?
Дідушок сидів, немов прикутий до місця, не можучи видобути з себе й слова.
— Ти обіцяв за мою голову крисаню грошей? Може, даси їх мені живому?
Дідушок лупав очима, але все ще не міг говорити,
— То як? Чекати чи самому пошукати?
— Дам,— видавив з себе нарешті Дідушок.
— Оце добра мова, — похвалив Довбуш. — Тільки давай швидше, чекати нам немає часу!
Дідушок устав, очі його помутніли, наче в божевільного. Ще хотів щось сказати, але язик не повертався в роті. Постояв так, тоді витріщив очі й крикнув:
— Не дам! Не дам!
Довбуш зробив знак, і Крига ударом бартки повалив його на землю. Після кулака Криги важко було підвестись, а вже після удару барткою ніхто ніколи не вставав.
Дідушок розкинув руки і сконав. В кутку біля печі тулилася його жінка, ні жива ні мертва.
— Де гроші? — крикнув до неї Крига.
— Там,— показала вона на підлогу під скринею. Відсунувши скриню, зірвали мостину і під нею, у
високій бляшаній банці, знайшли повно срібних і золотих монет. Ледве підняли ту банку.
— Забирайте людську кривду,— сказав Довбуш.— Ці гроші віддамо бідним.
До кімнати ввели сина Дідушкового, Іванка, який ще не зовсім очуняв після Крижиної науки.
— Ти продав мене, Іванку,— сказав Довбуш.— Тобі б такої кари, як твоєму дєді. Але ти молодий, то, може, ще будеш мудрішим від нього. Я тобі дарую життя, але якби ти захотів воювати зі мною, як твій дєдьо, то не сховаєшся від мене й під землею. Чуєш, Дідушку?
Іванко стояв блідий і мовчав.
— Якщо овець і корів на полонині, де Штола ватагує, не дорахуєшся, молодий ґаздо, то не гани Штолу. Вівці беремо ми. Чуєш, Іванку?
— Чую, отамане,— промовив нарешті молодий Дідушок, і його обличчя ожило: зрозумів, що житиме.
— Гляди не хитруй,— сказав Довбуш.— Про те, що я був у вас в гостях, скажеш панові Яблоновському аж
завтра. Не псуй йому сьогодні радості. Хай полюбується із своєю панею. Хотів я спалити ваш оседок, та шкода мені стало твоєї матері. У неї такі очі, як у моєї неньки, і такі ж спрацьовані руки... Вона, як наймичка, робила у твого батька, хоч була його шлюбною жінкою. Дай хоч ти спочити їй на старість. З цим зоставайтесь у спокою.
Довбуш уклонився старій жінці, що все ще немов закам'яніла стояла зігнута під пічкою, і вийшов із хати. За ним рушили опришки.
За хвилину ватага вже зникла в лісі. Із-за кичери виглянув місяць й освітлював їм дорогу.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Перед стаєю Федора Штоли сиділи біля ватри пастухи і слухали оповідань старого нічника Юринги. Крім пастухів, тут був ще й Фока. Розмова точилася довкола походу Довбуша до Дідушкового оседку. Виправа була небезпечна, в селі стояло багато княжого війська, можливо, й хату Дідушка охороняли жовніри.
Найбільш переживав Фока. Він так поривався йти з отаманом. Але Довбуш не схотів його взяти: був заслабкий. А похід мав бути блискавичний: туди й назад.
І от Фока сидів з усіма біля ватри і слухав оповідання старого Юринги про улюбленого отамана, свого вимріяного героя.
— Довбуш не дався б імити, хоч би того війська було скільки хочеш, — повіствував старий.— В нього стріляй не стріляй — не поможе. В нього груди зачаровані. Від них куля відскочить, як від скелі камінець. А в руці в єднім місці він має таку чарівну силу, що як тим місцем дотулиться до якого замка, то хоч який моцний, а зразу ж відімкнеться. Він якби хотів мати гроші, то мав би їх, май, возами. Але він не потребує для себе. Ґаздівства свого не має і про нього не думає. Гроші Довбушеві потрібні, щоб бідним людям роздавати, бо ж він світ рівняє, ає. Скільки вже наш отаман допоміг бідним, гай-гай! І не злічити! А пани як присмирніли! Бояться Довбуша, ає!
— Не присмирніли ще, діду,— заперечив Фока, що ловив кожне слово старого.— Ні, не присмирніли пани,— повторив він,— То доки княгиня сиділа у колибі в отамана, вони боялися зачіпати опришків. Але тепер, коли вона вже знов у палаці, вони будуть мститися. От спитайте хлопців, що їх виміняли за княгиню. Хай скаже Юра Бендейчук чи Андрись Валя. Вони знають, чули. Добре відають, чим князь дише.
Почувши свої імена, Юра й Андрись стрепенулися, їх усе тут цікавило, до всього придивлялися, прислухалися до розмов. Це ж бо починалося їх нове життя.
Тепер і вони заговорили. Розповіли про те, що собаки у замку далеко дорожче ціняться, ніж люди.
— Коли б не Довбуш і опришки, наші тіла, порз^ба-ні на шматки, клювали б сьогодні ворони, жерли б пси. Страшну кару готував нам князь. Але найбільше скаженіла стара княгиня за свого любаса Псовича. А що вже той для нас готував! Казав, що по краплі цідитиме нашу кров та паси дертиме з наших спин. І він це зробив би. Тепер ми їм будемо платити. Я до смерті мститимусь панам! — запально говорив Юра Бендейчук.
Валя був більш урівноважений і спокійний. Син польських Татр, він слабо володів мовою гуцулів, соромився цього і тому більше мовчав. Мріяв тепер повернутися в рідні гори, які не переставали ввижатися йому уві сні, в рідне село. Там, у долині, в княжім замку, мрія ця була вже майже згасла.
Коли Юра закінчив говорити, він сказав:
— У нас в Татрах був колись славний на всю Польщу розбійник Яносик Нендза.