Товариш робить те саме, ще й по дорозі з крайнього столика прихоплює пляшку коньяка.
Хто це, не розуміють батьки наречених, такі? Ми хіба їх запрошували?
Кілька червонопиких молодців, не чекаючи сигналу, вихоплюються у прохід і біжать слідом за крадіями, спочатку коридорами, а тоді й незкінченними слизькими сходинками, які сполучають готель із центральною магістраллю міста. Подолавши два прогони, хлопці бачать, що під ними, прямо по курсу, на обочині причаївся і газує міліцейський "бобік". Вони краєм ока помічають ліворуч від сходів неосвітлений будівельний майданчик, видряпуються на паркан і разом зі своїми розбухлими міхурами гепаються у пітьму. Матюки, відсапування й гупанина пролітають повз них спершу долі, а тоді під гору. За цей час темрява рідкішає, і в ній помалу проступають обриси прямокутників і кубів. Хлопці бачать, що це — не простий будівельний майданчик. Тут невдовзі мусить повстати пам’ятник головному велету людства. Тому і паркан тут не має дірок, і земля не засмічена ні побутовим послідом, ані металобрухтом…
Більшість людей переконана, що головний велет людства (залізний, кам’яний чи дерев’яний — не має значення) народжується, як і всі ми, одразу й повністю. З брили мармуру чи граніта. Скульптор їде в копальню і каже робітникам: вріжте мені кавалок оцієї скелі. Ті чесно виконують наказ, вантажать бегемота на баржу чи на рейки і везуть у майстерню, де митець шість днів і багато років довбе граніт долотом, шкребе його, тоді полірує й нарешті, встановлює на якійсь командній висотці. А сам, дуже змучений, але задоволений, їде на курорт.
Але це не так. Виявляється, головний велет людства народжується не в одній, а в кількох утробах, з яких він виходить окремими, не пов’язаними між собою шматками. Ці шматки пакуються в ящики та коробки, а тоді на закритих вантажівках звозяться докупи, під майбутній п’єдестал. Деякі фрагменти тіла лежать у контейнерах, накритих фанерними щитами з гаслами, інші — у ще заколочених ящиках, а решта — просто загорнені у брезент. Процес народження велета — це завжди таємниця.
Не виключено, припускають хлопці, що деякі з цих частини тіла потай від людей паруються ночами і, навіть, плодяться. От чому зараз тут не дві, і не три, а п’ять голів. І у кожної з тім’я стирчить гак.
Та й гасла і транспоранти — це теж не лише захист від стихій і вандалів. Це — наші заповіді, на них є все, що нам треба для життя, — цифри й показники різних галузей промисловості, заздоровні заклики "хай живе", імена героїв, здобутки й прозріння в майбуття.
А от, питає студент у товариша, як ти думаєш, що вони роблять з зайвими членами?
Я, каже товариш, думаю… Все! Пішла нафта!
І в мене, студент бере на мушку обтягнену червоно-білою китайкою фанеру і заходиться звільняти на неї свій міхур, пішла! Разом з газопроводом "Дружба"!
Кайф, стогне товариш.
Так, ричить студент.
Про всі члени, видихає, нарешті, товариш, я не знаю, а от голови не пропадуть. Парки, привокзальні майдани, актові зали, військові училища… Треба лише гаки висмикнути.
Народ, каже йому студент, і парти!
Де?
Ось!
Його кисло-гаряча цівка розчинила фарбу на транспоранті і з "партії" зробила "парти".
Родина, каже йому на це товариш, мат!
Його струм просвердлив дірку там, де щойно стримів м’який знак.
Парти, каже студент, дотепніші.
Мат, каже товариш, главніший.
Так, сперечаючись, вони лишають гостинний майданчик, спускаються на магістраль і шукають, де б їм в теплі, під дружню розмову спожити весільний коньяк. По дорозі вони обростають приятелями, в яких також є чим зігрітися, але нема де.
Як добре було би, міркують вони вголос, якби у нас скрізь були кав’ярні. Як у Парижі. Щоб можна було цілий вечір сидіти, народжувати геніальні ідеї, писати вірші на серветках, читати їх довговолосим дівчатам, а між поцілунками розмовляти про кіномистецтво.
По дорозі їм трапляються кав’ярні, але не встигають хлопці вмоститися в якійсь із них, як підзорлива влада висмикує з-під них стільці і з сидячої точки громадського харчування робить стоячу. А там, де сидіти не заборонено, пильнує, щоб ніхто не розпивав свого, а тихо-культурно з’їдав вареники, прибирав посуд і йшов собі подалі від гріха. Можна, звичайно, отаборитися десь довкола дитячих гойдалок, але там завжди є ризик, що на запах вина притарганиться місцева фауна. Що їм робити? Хіба знайти тьмяне але не загиджене парадне. А поженуть звідти — перебратися в інше, де була би батарея, або терплячі пожильці, або зручний вихід на дах, якщо доведеться тікати. Під кінець першого курсу у центрі міста не лишається парадних, у які б вони не потикалися. І нема таких тем, яких вони б не торкалися. Університетські новини, погода, музика, геополітика, мистецтво, жінки та будь-які прояви несправедливості.
Як це так, кажуть вони і передають пляшку по колу, що під час гастролей провідних театрів квитки на вистави дістаються не інтелігенції, а філістерам?! Міщанству! Волохатим м’ясникам з золотими "гайками на жирних пальцях!
З квартири, двері якої виходять на широке підвіконня, де щойно приземлилися хлопці, вистромлюється чоловік з молотком. Він починає з погроз, але швидко збивається на скарги й каже, що у нього двійко маленьких дітей, які зараз хворі на грип. Вони весь вечір не могли заснути, і тільки-но закуняли, як прийшли ці горлопани. Діти скидаються, плачуть і чують кожне нецензурне слово з парадного. Як же так можна?!
Йому кажуть, що нема закону, який би не дозволяв людям зайти погрітися в парадне…
На підмогу йому з хати поспішає озброєна одноручною пилою жінка в халаті. Мабуть, це якісь теслярі. Із появою жінки чоловікові додається запалу.
Я дам тобі, обіцяє він дуже високим голосом, закон! По голові! Молотком!
А пупок, не розв’яжеться?
Жінка підстрибує до студента, бо це саме він утер носа її чоловікові, й по-материнськи соромить його.
Ви ж, мабуть, каже вона, студент? А мій чоловік — викладач. Невже для вас нема авторитета?
Авторитет, вчить її студент, треба заслужити.
Ти вже його заслужив!
Жінка розмахується і спрямовує пилу студентові в пах. Якби чоловік вчасно не схопив її за руку, то життя студента могло б отут і урватися.
Тікайте, благає він хлопців, бо вона у мене неосудна!
Поки подружжя вовтузиться, хлопці встигають перекочувати в безпечніше парадне, в новому сімнадцятиповерховому будинку, з високими вікнами, двома ліфтами, з іще не запльованими вестибюлями — хоч на велику катайся. На останньому поверсі, здається, ще ніхто не оселився. Ліфт рідко сюди піднімається, й можна годинами дивитися на вокзальні вогні та на рух жовтих автомобільних фар вздовж чорних вуличних стрілок.
А подивіться, продовжують хлопці розпочату у попередньому парадному розмову, хто наші викладачі!
Усі дивляться, і усі згодні, що в них немає Вчителів, які були би, водночас, і взірцем, і джерелом знань, і компасом. Немає! От, наприклад, сьогодні вести семінар з філософії до них приходив якийсь винятково худий чоловяга непевного віку.
А от поясніть нам, спитали його студенти, у чому, на вашу думку, сутність діалектики? Бо з цим питанням ми до кінця так і не розібралися.
Ага, зрадів він так, наче усе життя чекав цього питання, але спершу ви мені скажіть: од чого вимерли динозаври?
Студенти роззявляють роти…
Що, не знаєте? Молодці. Ніхто цього не знає. Бо це вам не мамонти. Отже! Для науки ця подія — загадка. Для динозаврів — трагедія. А для дітей що? Забавка. Іграшка. Там, де ці три правди перетинаються, там вона, діалектика, й зарита!
Студенти вмить полюбили його. И тепер з висоти верхнього поверха на все парадне наввипередки творять епос про його життя та звитяги.
Ніхто не знає ні імені його, ні звання, бо він прийшов на заміну і навіть не представився. Чому? Бо він — вічний натурфілософ, що мандрує скрізь інкогніто. Світ його знає як Келдиша. Бо, попри свою міршавість, він колись у Копенгагені, на конкурсі "Гидке каченя" виграв "гран прі" у категорії "кількість фрікцій на одиницю часу".
Дехто приписує цей його дар травмі, яка з ним сталася ще в утробі. Він там сидів не сам, а з братом-близнюком, і вони якось не поділили іграшку, дотепне мишеня Лук-Ва. Насправді, вони хотіли вівчарку, але батьки вирішили, що вівчарку їм не прогодувати, тому, щоби припинити скигленння, не чекаючи дня народження, подарували їм гризуна. Брати побилися, і звідти й пішла в світ нерівність. Тому у восьмому класі один з них пройшов на районну олімпіаду з біології, а іншого (це й був наш Келдиш!) відсіяли.
Ти, Ванадію, крикнув тоді Келдиш у спину братові, неправий!
Балакай! сказав на це той, не обертаючись.
Але ми, пригрозив братові Келдиш, підемо іншим шляхом!
Іди! махнув рукою Ванадій і зник в нетрях академічної науки.
А Келдиш став мандрівним філософом. Якось він забрів в метро і, поки спускався під землю, в глибокій задумі кидав на ескалатор копійки. Бо, по-перше, він презирав гроші, а, по-друге, траєкторія стрибків кожної з монеток нагадувала йому притчу про суєтність і марноту усього сущого. Кілька монеток влучили в голову (одна з них — у саме око) німого, що стояв на іншому кінці ескалатора. Німий хотів на всю горлянку попередити Келдиша про те, що він із ним зробить, але з об’єктивних причин не зміг. Тому він дочекався, коли Келдиш спуститься, обхопив його й підняв у повітря. Бо німі, як відомо, дуже сильні. Але тут підошви його чобіт потрапили між зубців ескалатора. Механізм зупинився, німий впав обличчям на сходинки, а Келдиш вирвався і з криком "світ ловив мене, але не спіймав" заскочив у вагон. Але коли поїзд уже почав рухатися, Келдиш побачив перед собою німого. Той залишив на ескалаторі лівий чобіт і тепер однією рукою зупиняв поїзд, а іншою витягав з вагона геть спітнілого Келдиша.
Хлопці так захоплюються міфотворенням, що не чують, як гуркоче і зупиняється на їхньому поверсі ліфт, і як звідти виходить двійко коротко стрижених прояв з однаковим вовчим поглядом. Цей погляд діє на хлопців як стоп сигнал. Він вирубає думки, регіт та всі природні реакції, крім хіба найпримітивнішої. Але завдяки їй вони за секунду опиняються в ліфті, тиснуть на нижню кнопку і вириваються на мороз — хтось без портфеля, хтось без шапки — зате живі.
Що це за люди? І що вони роблять на ще незаселеному ніким поверсі?
Всі ці питання хлопці обговорюють в іншому будинку, що його на початку століття змурував якийсь заможний промисловець.