Чого марно залицяєшся до старої баби? А Фросі в моїй хаті нема. І звід ки ти вбив у голову, що вона тебе любить?
— А кого ж їй любити? Ха-ха, полюбить! І він півнем проходжується по хаті.
Та й — чи не ластівка влетіла в сіни? Так шелестить, наче ластівка, але ж яка ластівка вночі? Обертаємося на двері —— і входить Фрося.
— Хто це? — виривається в баби Ликори.
— Та це ж Фрося,— чомусь шепочу перелякано. — Прийшла таки на пісню! — радіє Корній Потуга.— А я що казав? Та на такі пісні... з могил повстають.
Фрося — в якомусь павутинні, в пір'ї, в соломі, що поприставали не тільки до одягу, а й до розмаяного волосся.
— Ось Корній тебе шукає,— недобрим голосом каже баба.— А я знаю, де ти ходиш? Чи ти мені кажеш, де ходиш?
У Фросі в очах — і мука, і злість, а Корній Потуга усміхається їй так, наче найдорожчій людині.
— Я знав! Хтось бачив, то казав! — торохтить горохом слів.
— Я вже ниньки бричкою приїжджав, а це прийшов... Ось!
Він однією рукою показує на патефон, а другою бере з лавки оту блузку, стріпує нею — і в півтемній хаті спалахує полум'я квітчастого краму.
— Твоє! Бери й носи на здоров'я!.. А твоїй бабі Ли-корі — дівоцька спідниця, нехай носить і молодіє!
— А де ж ти розжився?
— Війна — от і розбагатів!
— Це правду кажуть про Турбів? Що й ти там був, на отому погромі жидівському? Чи не з Турбова оце добро?
Обличчя в Корнія Потуги поволі брезкне:
— Знайшла кого жаліти — жидів! Бери й носи на здоров'я... Вчора — вони, а сьогодні ми. Війна все перевернула догори ногами.
Фрося вириває ту квітчасту блузку з його рук — і вона хуркітливим полум'ям летить у куток.
— А завтра вже мені чекати погрому від тебе?
— Фросю, та я ж тебе люблю,— спроквола каже Корній Потуга. І вже до баби Ликори: — Хоч би ви їй сказали, що я люблю її. І женитися хочу, а вона тікає від мене.
Стає тихо-тихо, аж чути, як надворі— під вітром ви-гойдується низька яворова гілляка, тручись об солом'яну стріху.
— А я вже в тяжі,— мовить Фрося.
— Свят-свят,— виривається в баби Ликори, що опускається на скриню.
Я здивовано дивлюся на Фросю, бо не можу втямити, що вона каже, чому усміхається блідою змученою усмішкою.
— Брешеш! — Корній Потуга навіщось бере в руки патефон, мовби хоче кинути перед собою, прямо на Фросю, потім ставить назад на лаву.— Брешеш...
— Ні, не брешу,—з сором'язливою ласкою каже Фрося.— Подивися...
Й вона обома долонями гладить свій опуклий живіт, що випинається з-під плаття.
— Від кого ж це?
— Від того, кого люблю!
— А мати знає? — це злякано озивається баба Ликора.
— Бабо, ви знаєте? — питає в неї Корній Потуга.
— О господи, чи я за вами щось догледжу!..
— Але я ж люблю тебе, Фросю, люблю! — сіпаються губи в Корнія Потуги.— Не бути цьому, не бути!
Корній Потуга лантухом осідає на долівку, складає молитовно руки:
— Скажи, що це неправда...
— Правда, Корнію.
І я не вірю своїм очам — Корній Потуга повзе по долівці до Фросі, б'ючи їй поклони. Та ні, зовсім не поклони, а він б'ється головою об долівку, наче надумав розбити свою голову. Гуп та гуп, гуп та гуп, аж у мене мурашки скачуть по спині.
А Фрося дивиться на нього — й усміхається негарним знущальним усміхом.
— Скажи, що брешеш...
— Правду кажу! Від Клима Климіші!
— Від Клима? Таж нема Клима в селі.
— Є Клим, є... Ось він...
І на опуклому животі своєму тримає дві долоні.
— Цьому ніколи не бути!
Корній Потуга гарчить, смикнувши Фросю за спідницю, й вона валиться на долівку.
— Виб'ю з тебе плід, виб'ю!
— Не бий! — кричить баба Ликора.— Не бий, іроде!
Баба Ликора падає згори на них, намагаючись розборонити, але Корній Потуга стуснув ногою — і вона летить до печі.
— Ось йому!.. Ось йому!.. Ось йому!..
Корній Потуга кулаками, ліктями, коліньми б'є Фросю у живіт, у груди, силкуючись вибити, видушити з неї щось, а вона борониться від нього руками та ліктями й голосить страшно.
Я від скрині скачу на Корнія Потугу, але від удару його плеча падаю аж під тапчан. Ми кричимо з бабою Ликорою, б'ється в риданнях Фрося на долівці,— і від цього моторошного рейваху гасне бликунець на кзин-чику печі. Западає темрява, в якій Корній Потуга мордує нашу Фросю.
В голові моїй паморочиться, якісь в очах лілово-сині спалахи світла. Я начебто пливу кудись у цих синіх спалахах світла, яке вирує довкола мене, аж поки тону в них.
Просинаюся опівночі на тапчані. Мабуть, від погляду жовтого місяця, який дивиться у вікно. Дивиться глухим, невидющим поглядом, який студенить мені груди, і я починаю дрібно тремтіти.
Посеред хати на долівці біліє простелене рядно, подушка видніє на рядні, і звідти чується стогін.
Це вві сні стогне Фрося, яка лежить на рядні та на подушці. Перед нею горбиться баба Ликора, також стогнучи-шепчучи, й до моєї тями доходять слова:
— Донечко... бузувіри... сонечко...
Я дрібно тремчу, боячись поворухнутись і обізватись. Мені страшно, мовби своїм голосом накличу біду. Ось тільки обізвуся — і знову до хати прийде біда, яка чатує чи під вікнами, чи на шляху. А тому намагаюся дивитися прямо у велике розплющене око місяця, наче прагну його передивитися.
І знову провалююся в сон під його жовтим невидющим поглядом.
Провалююся в сон, але це якийсь дивний сон, у якому я бачу все в хаті, бо в хаті ясно-яснісінько. Бачу Фросю з бабою Ликорою на долівці, бачу блакитний патефон на лавці, розкидані по долівці спідницю та квітчасту блузку, бачу й надворі далеко наокіл по Овечачому, бо там усе залито сліпучо-білим і водночас неживим світлом, у якому все позастигало неживим.
НА ЧЕРЕШНІ
Стара черешня росте за хатою. Гілля її лягає на стріху, порослу пухнастим зеленим мохом, так що здається, немов червоні черешні ростуть з моху. А війне вітерець —— і червоні черешні перелітають над мохом, іскряться, мерехтять, наче то літають і світяться кольорові соковиті вогники. Сиджу на черешні і ласую ягодами, радий, що дочекався спілих.
Якась жінка спиняється перед нашими ворітцями, тримаючи в руках жовтий глечик, обв'язаний згори бі-
лою пілкою. Ця жінка чи то воріт не впізнає чи то нашої хати під стріхою, бо мружиться підсліпувато.
Зрештою, через хвіртку ступає на обійстя. Чапає, наче качка, до лавчини під вишнею, всідається, притаков-люючи глечик на колінах. Мені з дерева хочеться крикнути, що баби Ликори вдома нема, повіялася за своєю звичкою по сусідах, але я чомусь мовчу. Хтось наче добре знайомий, ось тільки хто?
І — зразу ж баба Ликора з вербового шляху вбігає на.подвір'я, так наче вона нюшкувала слідом за гостею.
— Секлето, це ти? — озивається й замовкає.
У жінки, що сидить на лавці під вишнею, смагляве лице немов білою глиною вибілено, й губи якісь чудні— мовби теж глиною вибілено.
— Секлето, це ж ти! — чи то себе впевняє баба Ликора, чи ту жінку.
А гостя — як води в рот набрала. Перехрестившись, баба Ликора й зовсім близько підступає до неї, втуплюється зачудовано:
— Чого ж ти так посивіла, Секлето, що й не впізнати?
Справді, це таки Секлета, вже й мені з черешні видно через листя.
— Коли ж ти посивіла, ми ще вчора ополудні здибалися з тобою — коси мов галчине крило, а зараз...
Лиш усмішка, схожа на попіл, на її крейдяних губах.
— Молока принесла вам,— зрештою озивається.— Скуштуйте, поки не забрали корову в мене. Бо забирають, чула.
— О, вже й плачеш,— баба Ликора до неї..— Ще не забрали корову, а ти вже плачеш. І дітей у тебе нема, щоб молоком годувати. І чужа корова прибилася до двору, то вже не жалій тяжко так.
— Побиваюся не за коровою. Чи я сама те молоко п'ю? Потрохи роздаю людям, хто попросить. Уже звикла з молоком ходити по хатах.
Баба Ликора принесла хутенько череп'яні кухлі, по шматку житнього підпалка. Розлила молоко, а в Секле-ти тремтить рука.
— Ой, в горло не полізе.— Та й дрижить плечима від ридань, і молоко їй з кухля розхлюпується.— Ти пий, Ликоро, призволяйся, а я трохи посиджу в тебе.
Повмовкали — й мовчать обидві, хоч де це видано та чувано, щоб баба Ликора мовчала! Круглими блискучими кружальцями — добре видно з черешні — молоко світиться в кухлях та глечику. Десь і бджоли налетіли на молоко, кружляють, наче довкола гречаного цвіту.
— І ти вже біла, як туман...
— Стуманіла, авжеж, Ликоро. Оце зараз стуманіла.
— Стуманіла зараз?
— Ти послухай... Вчора звечора я попоралася в хаті, корову здоїла. А корова добре так дала молока, бо добре попаслась на паші, я вчора пасла її в балочці за кладовищем. Кому б, думаю, занести молока? Занесу, думаю, Ксені Дмитрівні та її дітям. Бо нипають, наче з хреста зняті — що сама вчителька, що її діти. Взяла горщик надщерблений, налила повнісінький та й іду. Приходжу до них, а вони ж тепер, знаєш, де живуть. Живуть у хаті директора школи, бо він з сім'єю втік від німців. Торг-торг за клямку, а двері не відчиняються. Й чого б то не відчинятись, коли в шибках вогонь світиться? То я у вікно отак пучкою постукала. Тихо-тихісінько. То я щиколоткою постукала — не озиваються. Чи поснули, думаю, чи що? І вже кулаком грюкнула, аж скло задеренчало. То що ти думаєш? Стає на порозі Ксеня Дмитрівна біла, як стіна. Чого це ви, каже, Секлето, гамселите в вікно? Молока вам принесла, кажу. Й ото треба вікна висаджувати, каже. Та я не висаджую, кажу, тільки ви не чуєте. Ось молоко для вас, знову кажу. Яке молоко, питає. Для дітей, кажу. То почовгала вона в хату, а я слідом за нею. А в хаті... Вір мені чи не вір, Ликоро, а в хаті піч ото горить на всю хату!
— Кажеш, піч горить? — не тямить баба Ликора.
— Еге, піч горить, аж челюсті вже червоні, такі червоні, аж золоті. Думаю, щось вона їсти готує дітям своїм, раз такий вогонь розклала. Але ж ні в печі, ні на припічку, ніде — хоч би тобі якийсь баняк зі стравою, чи макітра, чи горщик. Може, хліб надумала пекти? Дивлюся на стіл, на ослони, й на тапчан дивлюся, де той хліб наліплений, але ніде нема. Лиш двом діткам її отак ряднинку біля скрині простелено, лежать на ряднинці, оченята в них — як вугляки, як жаринки горять. А чи не хочете молока, питаю, ось молока принесла вам. Обоє вислизнули з-під ряденця, обоє тягнуться чотирма рученятами до горщика, обоє зразу й пити хочуть. Бо голодні, бо й у хаті напалено, жарко, як на сковороді. Повіриш, Ликоро, як присуслилися — горнятко стало порожнісіньке. На здоров'я, думаю, а тільки що це Ксеня Дмитрівна в печі готує проти ночі? Отак-о чавунці стоять біля печі, горнята.