— Ти чуєш, Іване?
— Чую, Маріє…
На світанку ховали діда Заграву. Труну несли Іван і кілька молодих хлопців — пращуренят діда Свирида. Ніхто не плакав. Сходило сонце. Над степом котилися урочисті тумани. І здавалося, що в навколишній природі звучить могутня, нечутна мелодія реквієму — мелодія вічної зміни, творчості, життя.
Вони прощалися з матір’ю.
Іван нічого не говорив про свої плани, та мати серцем щось відчувала. На обличчі в неї лежала тінь болі-сного роздуму, неземного суму.
В глибині прозорих очей тремтів, пробивався назовні плач. Але мати стримувала себе, гладила шкаруб-кими пальцями руку сина.
— Вже летиш, синку?
— Треба, матусю…
— Чи побачу тебе ще?
Іван мовчав, ніжно дивився на рідні риси любого обличчя, ніби хотів ввібрати їх в себе назавжди. Мати судорожно зітхнула, приклала долоню сина до грудей собі.
— Не вернешся… Чує серце моє…
— Ми повернемось, ненько. Як тільки настане вечір, дивись на далекі зірки. Серед темних небес мерех-тітимуть тисячі вогняних поглядів. Там будуть і наші очі.
— Де ж ваша зірка, діти мої? Де розшукати її на небі?
— Скрізь, ненько. Скрізь, де мерехтять далекі світи, сини шукають доріг. Вони хочуть знати — звідки й куди. Ти чула, що казав дід? Коли дитина виходить з колиски — мати вчить ходити її…
— Я все зрозуміла, синку. Важку дорогу вибрали ви з Марією. Та коли йдете до щастя, треба вибирати найважче. Щастя не знайти на доступних стежках. Летіть, мої ангели. Тримайте серця відкритими — і поміч прийде завжди.
…Літак взяв напрям на схід. Внизу розмаїтою смугою полинули поля, гаї, ліси і ріки. Але Марія з Іваном не дивилися на барвистий килим рідної землі. Вони, прихилившись одне до одного, взявшись за руки, думали, говорили. Слова були тільки оболонками того, що діялося в глибині душ, але вони розуміли з півслова.
— Це останні хвилини. Думай, Маріє. Назад не підеш?
— Назад? — дивувалася дівчина. — Назад — це падіння. Для чого ж мені падати, коли попереду ясний шлях вгору?
— Тобі нічого не жаль на Землі?
— Жаль. Жаль дитинства мого, оцих полів, золотих снів. Жаль блакитного неповторного неба. Тільки ж я візьму їх з собою. В серці… І там, на далекій планеті, я побачу все, що миле мені.
— Спасибі, кохана моя. Я ждав такого слова, хоч і боявся твоїх вагань.
— Чому, Іване?
— Тому, що попереду — не просто політ в невідомість, а творення. Ти розумієш мене? Все, все, що ми побачимо, — буде не наше, чуже, незвичне. Треба полюбити його, зрозуміти.
— Я знаю. Тагор писав: "Ми живемо в цьому світі, якщо любимо його". Чудові слова. Ми допоможемо тому світові лише тоді, коли полюбимо його.
— Дай руку, Маріє. Яка вона вогняна… Я відчуваю, як плине в тобі потік життя. Він єдиний з моїм, він єдиний з цілим світом. Ти гарно сказала. Ми прийшли в світ не для того, щоб просто прожити в ньому, а щоб творити його, зробити кращим. Все, що ми зробимо, подумаємо, скажемо, — залишиться навік, воно нікуди не зникне. Минуть віки, Маріє… Тіла наші розвіються, ввійдуть в інші форми, сполуки, але творення наше, любов наша буде безсмертною як світ, бо вона і є світ.
— Так, — повторила дівчина. — Любов і є світ.
Далеко внизу промайнули пустелі, сині кружала озер, стрічки каналів, зелені квадрати серед пісків.
А на туманному обрії вже з’явилися могутні кряжі Алтаю. Там, у науковому центрі космонавтів, у при-міщенні Пленуму Вчених Землі, Іван Заграва буде завтра виступати. Як зустріне Пленум його проект? Що ска-же Земля?
Марія ніжно дивилася на суворий профіль друга свого, на рішучі складки біля вуст. Вона знала, вірила — Іван Заграва не відступить, не зрадить великій мрії.
"Олімп" слухав, затамувавши подих.
На трибуні був Іван Заграва, командир Міжзоряного Пульта, керівник екіпажу, який вів космічний кора-бель до далекого світу. Космонавт виступив одразу ж, як тільки Зорін повідомив учених Пленуму про старт корабля "Сонце-2". Але ніхто не сподівався, що в залі пролунають слова, які межували з божевіллям.
Заграва сказав:
— Ще десять років польоту автоматичної ракети. Ще один обережний крок. Потім знову десятиліття під-готовки для польоту людини. Такі відтинки часу дорівнюють творчому життю людини.
Якщо бажання перевершує можливості, тоді нічого не зробиш. Але якщо можливості перевищують ба-жання — тоді це злочин. Перед наукою, перед світом, перед Космосом, перед совістю. Невикористана потенція життя — вічний докір нашій епосі. Я вважаю: ми можемо послати до Тау Кита на кораблі "Сонце-2" людей!
— Ви подумали над тим, що сказали? — різко запитав Зорін, перериваючи промову космонавта.
— Так. Це плід довгих роздумів. Ви знаєте мене давно. Я не звик до необачних кроків…
— І разом з тим пропонуєте архіфантастичні проекти! — вигукнув Рой, видатний індійський конструк-тор ракет. — Бажаєте послати до іншого сонця на ракеті, не пристосованій для людей, екіпаж вчених, ви хочете відправити на певну смерть своїх товаришів…
— Я сам полечу до Тау Кита! — гаряче заперечив Заграва.
— І я, — спалахнувши, додала Марія, піднявшись на весь зріст.
— І вона, — гордо сказав Іван. — Ми полетимо вдвох…
— Прожект, — роздратовано озвався Рой.
— Ні. Я все розрахував. "Сонце-2" цілком пристосований для людини корабель. Потрібні лише деякі не-значні зміни. Це відбере небагато часу. Далі. Враховуючи парадокс часу, зв’язаний з швидкістю корабля, нам потрібно зовсім небагато продуктів. Крім того, ми розраховуємо перейти на туземне харчування… після певної акліматизації.
— Чим ви будете корисніші від робота? — іронічно запитав Рой.
Присутні вчені обурено зашуміли. Зорін енергійним жестом попросив аудиторію заспокоїтись
— Професор Рой, звичайно, дуже запальна людина. Але в його запитанні є слушність. Я повторюю його запитання в м’якшій формі: чим допоможе нашій справі ваша присутність на кораблі?
— Не мені говорити, що спостереження людини цінніші для науки, ніж дані автоматів. Але я маю на ува-зі навіть не це. Перше. Людина прибуде на сусідню систему на двадцять років раніше, ніж заплановано. Наука Землі дістане відомості про чужу планету, про її цивілізацію і життя. Друге. Я зможу передати Пленуму Вчених досвід астронавігації, чого не можна чекати від робота. Третє. За невеликий час ми підготуємо на сусідній пла-неті наукові станції, які будуть авангардом Землі перед польотами в галактичні простори. Четверте. Ми ввійде-мо в контакт з розумними істотами того світу, і це дозволить вивчити їхню історію, розвиток, будову. Такі знання стануть основою для надійної теорії про походження і значення життя у Всесвіті, а не лише на Землі. І, нарешті, п’яте. Це не стосується безпосередньо наукових завдань, але це зв’язане з нашим серцем. Те, що ми дізналися про жителів планети Тау Кита, свідчить, що вони на низькому рівні розвитку. Вони ще діти Космосу. І наше завдання, як старших братів, — допомогти їм знайти дорогу серед заплутаних лабіринтів буття.
Схвальні вигуки, оплески покрили останні слова Заграви. Він вдячно посміхнувся, крикнув:
— Я відчуваю, ви думаєте так, як і я! Хай проект здається легковажним, авантюрним, але знову повто-рюю те, що сказав раніше: невикористані можливості — злочин. Дорогі друзі! Завдання дуже велике і відпові-дальне. Але ми віримо, що виконаємо його.
— Все це чудово!— серйозно сказав Зорін. — Але ж ви знаєте, що наступний корабель з людьми прибу-де через двадцять років. А "Сонце-2" не зможе повернутись на Землю.
— Ну то й що? — здивовано запитав Заграва.
— Ви засуджуєте себе на повну самотність. Як тільки вичерпається енергія на кораблі, ви навіть послати вість на батьківщину не зможете. Робінзон — це гарно в книзі. В житті, тим більше на чужій планеті, — це страшна небезпека!..
— Я знаю. Це так. Але самотності не буде. Земля дала нам такі серця, що відчуватимуть пульс батьків-щини навіть у пустелях Космосу.
— А якщо наступна експедиція не прибуде? — запитав Зорін. — Якщо вона загине… Або станеться не-передбачене? Що тоді?
— Тоді, — спокійно відповів Заграва, — ми попрощаємось з вами па відстані і залишимо на планеті Тау Кита результати своєї праці. Я не знаю, що це буде. Станції спостереження, записи дослідів чи, може, новови-ведені сорти небачених рослин. Можу запевнити лише в одному — всі наші знання будуть віддані для творчос-ті.
— Дозвольте ще одне запитання, — прозвучав голос з залу.
Заграва глянув туди. На нього дивилися старечі примружені очі. То були очі столітнього філософа Річар-да Краусса. Він якусь мить помовчав, ніби обдумував запитання, і сказав:
— Я слухав ваш виступ. Слухав і думав, Я думав над тим, що ж все-таки основа світу — розрахунок чи творче поривання? Ви переконали мене. Не словами, ні. Слова звичайні, банальні, як і всі символи взагалі. Ви переконали мене тим вогнем, що палає поза словами. Я відчув його. Отже, творче поривання! Воно творить світи. А розрахунок хай прийде потім, щоб розмістити меблі в новому, чудовому будинку. Але виникає одне запитання: чи маємо ми право втручатися в життя інших істот?
— Як? — розгубився Заграва.
— Хіба це не ясно? — серйозно продовжував Краусс. — Ми і вони — різні світи, різні плани еволюції! Вторгнення вашої волі, іншого напрямку, іншої сили — чи не принесе це на далеку планету рабство духу й ви-родження?
— Я зрозумів вас! — відповів Заграва. — Ні, цього не буде. Ми принесемо їм лише творчий імпульс, до-поможемо далеким молодшим братам розкрити їхні сили і можливості, прискорити еволюційний розвиток. Ми не знаємо всіх небезпек такого шляху, але його благотворні наслідки бачимо в мріях!
— Тоді бажаю успіху! — сердечно вклонився Краусс, сідаючи на місце під грім овацій.
За столом президії встав Зорін. Він переждав овацію і стримано сказав, ніби зважуючи кожне слово:
— Дорогі друзі! Ми живемо в таку епоху, коли воля індивідуума, якщо вона творча і не шкідлива для су-спільства, набуває характеру закону. Тепер ми зустрілися саме з такою волею. Отже, резюмуємо. Корабель "Сонце-2" летить до Тау Кита. Є пропозиція послати в ньому екіпаж з двох людей — Івана Заграву і Марію Райдугу. Ця пропозиція надійшла від них самих. Користь від здійснення задуму для науки безумовна. Мораль-ний і етичний бік проблеми зливається з творчою волею двох вчених. Я вважаю, що Пленум не зможе проти-ставити такій волі що-небудь сильніше.