Таки видно, що на толоці похазяйнувала громада. Був пустир пустирем, лобода в коліно, давно не топтаний шлях. А зараз… Бур’яни мов котком столочено, там купи глини, там бочки, там приткнуті в заміс лопати. І над усім цим — рудий валок стіни. Кам’яне підмур’я високе, з призьбою, дві дошки з перекладиною — то майбутні двері, вже й намітились віконні отвори.
— Як так піде робота, — задоволений оглядинами, сказав Яценко, — то тижнів за три коробка буде готова.
Будівнича артіль стежкою спускалася на Купівщину, а Лесь із Вовкою ні-ні та й позирали назад і щасливо, як іменинники, усміхалися. Буде школа! На горі, на виду у всього степу!
Вовка давненько не забігав до Яценків і зараз помітив у їхньому дворі деякі зміни. І в них, вище старої землянки, закладено фундамент. Значить, ліпитимуть хату. Це раз. А по-друге, сама землянка побільшала, вона не скидалась на сліпі криничуватські погрібки. У всіх дашки над землею, а в них — стіни, хоч і присадкуваті, та все-таки стіни й два віконця до молодого саду. Скрізь і в усьому відчувалась мужська хазяйновита рука. Подвір’я чисте, огорожене плетеним із верболозу тином. В одному кутку — сарайчик для кролів, копичка сіна, підгребена й оправлена. Коло порога — ночви з теплою водою, стільчик, кухлик, рушник на білому кілку. Сюди, до хатнього порога, й підвів Яценко сім’ю. Ніхто не розходився, не галасував, навіть не обмовився словом. Як прийшли, так і стояли мовчки за батьком.
Вовка знав, що в Яценків свої порядки й звичаї, заведені з діда-прадіда.
Ось Ілько набрав кухлем води, почав зливати батькові на руки. Долоні в старого були шкарубкі, вони човгали, як терпуги, коли він тер мозолясті п’ятірні. Довго, зі смаком полоскав Денис порослу сивою щетиною бороду, щоки, потріскану землисту шию. Змочив білу мірошницьку голову, хлюпнув з пригоршні в розхристану пазуху, смачно крякнув і — хап! — зловив поданий рушничок. Після батька умивався Ілько, йому зливала Федора. Так, по черзі, підходили всі до ночов. Коли останньою сполоснулася й причесалася в’юнка білявенька онучка, Яценко сказав:
— Прошу до обіду, — і пропустив дітей у землянку.
Після свого погрібка Вовку вразила Яценкова оселя, порівняно світла й простора. Як і буває в селянських хатах, зліва од дверей до тіньової стіни тулилася підсинена й розмальована квітками піч з широкою лежанкою. Добру половину житла займав важенний, з дубових однопілок тесаний стіл; його ноги-підпори були забиті в долівку. Круг стола — такі ж міцні дерев’яні лави. На покуті, під склом, Вовка загледів картку Федориного чоловіка — вусатого козарлюги Василя. "Це та, що Ольга принесла, — з цікавістю додивлявся Вовка. — Шинель з погонами, шапка набакир, чуб звисає над оком… Бравий солдат!"
Обід парував на столі, але всі чекали батька. Ось він пройшов у дальній куток під Василів портрет. Це його, і тільки його місце. По праву руку сів Ілько, викапаний батько — широкий, міцний, як зуб-корневик; по ліву руку старші дочки, за ними — дітлахи. Мати вмостилася на краю лави, звідси їй зручно подавати від печі.
На рушничку Уляна передала хазяїну брусок темного просяного хліба й ніж. Діти затамували подих. Найсвятіша хвилина — батько ділить пайки.
— Це тобі, Ільку, — поклав Денис перед сином чималеньку скибку. — За те, що сьогодні добре навергався крем’яхами.
Відітнув трохи меншу скибку:
— Це тобі, Федоро. Знаю, накрутилася з вальками.
Наділив хлібом двох інших дочок, обминув чомусь наполоханого Леся, зате похвалив Катрусю:
— Бери, онучечко. Маленька бджола, та, сам видів, дуже старалася.
З лагідністю, на яку був здатний, мовив до пастушка:
— Тобі, Вовко, цілий окраєць. Бо ти наш гість. Куштуй, не соромся.
Звичайно, дома Вовка так би й зробив: одразу б лизнув пахку підсмажену шкоринку, потім узяв би на язик одну крихту хліба і смакував би собі, не ждучи, хто там перший візьметься за їжу. Але ж у Яценків не годиться вискакувати поперед батька. Коли, бувало, Олесь згарячу кидався до миски раніше за всіх, батько так його тріскав ополоником по лобі, що той аж гикав. Отож Вовка скромненько склав руки на стіл, нігтем лише колупнув спокусливий шмат, що лоскотав йому ніздрі горілим запахом, і звів на Яценка чисті невинні очі.
А старий враз насупив кошлаті брови, бликнув суворо на Леся.
— А тобі, сину, ось! — Він перегнувся через посуд, тицьнув стулені пальці Олесю під самий ніс. — За те, що байдики бив, ясно?
Олесь відкинувся до стіни, наче хлебнув гарячого. Закліпав, заморгав білими віями, виганяючи з куточків тремтливу сльозу. Мати уставилась на розгніваного батька з докором: "Хіба ж так можна? Воно ж дитя", — і тайкома подала свою пайку скривдженому синові: "Бери, Лесику… щоб він і не бачив". Та не проведеш старого:
— Не жалій, мати! — грюкнув кулаком по тесаному дубу. — Не жалій цуценя, бо Сірком ледачим виросте!
І схилившись над мискою, зиркнув спідлоба на присмирнілу жінку.
— Оно Кудим жалів свого Федька, та глянь, що вийшло…
Все ще роздратований, Яценко опустив щербату ложку-довбанку в полив’яну миску. То був знак: гаразд, починаймо обід.
Їли мовчки, не хапаючись. Рівнялися на батька.
Затірка була густа й навариста. Вовці здавалося, що такої смакоти він сто літ із гаком не куштував. Але поруч сопів зобижений Лесь ("То ж я по кози його послав!"), в кутку горбився наїжачений Яценко, який прочісував стіл суворим поглядом, — і апетит у хлопця пропав. Ні, не так було в них за батька. Приходив із поля тато, завжди говіркий і веселий, приносив у хату запах чебрецю й степового вітру, Вовку садив на одне коліно, Галинку на друге, лоскотав їх житнім вусом, і вони втрьох сміялися. "А ось вам від зайця!" — витягав з кишені засохлого пряника. "Мені! Мені!" — кричали навперебій; і хоч гостинець від зайця був з табачним пилком, Вовка уминав свою половинку з величезною насолодою. До них підсідала усміхнена мати, і так, тісною купкою, вони починали обід, і найдобрішою приправою було жартівливе батькове слово.
"Ну що ж, у кожній сім’ї по-своєму, — солідно міркував Вовка. — Дядько Денис, звичайно, не такий, як мій тато, але чоловік теж правильний. Слухай його, не ледачій — пальцем не троне…"
Яценко, закінчивши обід, облизав ложку, як витер її, зібрав пучками крихти і кинув у рот. Вийшов з-за столу. За ним піднялась уся родина.
— Ходімо, Вовко, покажу, що я для тебе приніс, — мовив дядько цілком добродушно, наче тільки що й не гримав на Олеся. Та й Олесь, як нічого не трапилось, підлетів до Вовки і загадково, з веселими лукавинками в очах, підморгнув своєму другові: "Гайда, гайда, побачиш!"
Вийшли на сонце, звернули до повітки. "Що ж це вони покажуть?" — губився в здогадках Вовка. Під очеретяним наметом стояло кілька гратчастих кліток.
— Трусь-трусь-трусь, — поманив Яценко.
З коробки, що нагадувала шпаківню, вискочила біла, з ніжною гладенькою шерстю кролиця. Вслід за нею викотилося десяток пухнастих клубочків, таких легеньких і чистих, як голівки стиглих кульбаб. Здається, дмухни — полетять… Кролиця просунула між планками охайну мордочку, поворушила вусиками: а що там у вас смачненьке? Її великі, з кров’яними жилками вуха червоно просвічувались, очі були круглі і також дивно червоні.
Яценко дав білянці щавлевий листок, і вона швидко-швидко (не вслідкуєш навіть!) заганяла губою, з хрумкотом шаткуючи зелень. До неї дибки тяглись кроленята, ну точно як він із Галинкою до батька: "І мені, і мені!"
— Га, подобаються? — спитав дядько Денис.
— Ох, які ж! — тільки й сказав пастушок.
— Раз подобаються — бери. Прямо з кліткою й неси додому… Лесю, допоможи Вовці та розкажи, як доглядати кролів.
Вони вдвох — Лесь за один край, Вовка за другий — обережно взяли клітку. Білянка стукнула ногою — пурхнули клубочки в своє гніздо. Кролиця обнюхала Вовчині пальці, лоскотнула пушком. "Е, ні! — усміхнувся хлопець. — Не пущу. Будеш у мене жити".
Тільки вийшли на вулицю, налетіла зграя малечі.
— Диви, диви, диви!
— Білянка, білянка!
— А лапки жовті!
— Куди ви несете?
На той шум, на той гам звідусюди витикались жінки.
Хай дивляться. Хай знають. Це Вовка сам заробив. Недарма гибів у степу, гірчив свою душу молочаєм. Тепер і в нього хазяйство. Зараз тепло, можна поставити клітку надворі. А як збудують хату — віддасть кролям землянку. І розведе їх силу-силенну. І пошле восени теплі рукавиці на фронт. І так напише: від Вовки Трояна, солдатського сина…
Так-то, люди.
15
Прийшла від Марусі нова звістка.
Вже те, що сестра писала не з Донбасу, а з рідного воронезького села Лепехи, здивувало й насторожило Ольгу. З дрожем відкрила конверт, пробігла перші рядки. І потемніло в очах.
Немає Павла!
Як і минулого разу, в Марусиному листі що не слово, то самі ойки, то крик сум’ятої душі. Але ясно одне: Павла не стало. Це був такий безжальний, такий несподіваний удар судьби, що Ольга, глуха й приголомшена, ледь допленталась із пошти додому, впала на кушетку, мокрим лицем уткнулась у подушку. Її термосила мати, щось питала стурбована Василина, а вона нічого не чула, нікого не хотіла бачити. Та коли б і зібрала сили, підвелась, все одно не могла б ні собі, ні людям пояснити: як воно вийшло? Разом працювали, збирали копійки на свадьбу — і нагла смерть під землею обірвала життя Павлові. Що ж розказати дідові Овраму? Що розповісти батькові, котрий загубив останню надію? Жінка, дочка, старший син і ось — Павлуша…
Після довгої безсонної ночі Ольга встала знесилена, зів’яла, немов витіпана куделя. Личко пожовкло, скорботні зморшки лягли під очима. Бездумно пройшлась до вікна й назад, одвернулась від матері, видавила із себе слабкий голосок:
— Поїду в Лепехи… Сьогодні ж… Одна Маруся, пропаде вона з горя.
Трояниха, Василина з Надійкою, Вовка, опустивши руки, дивились, як збирає Ольга немудрі свої пожитки. Зв’язала у вузлик платтячка, біле й рябеньке, парусинові туфлики, носові хустки. От і все. Ні, ще маленьке дзеркальце, десь Вовка їй знайшов. Тепер уже готова в дорогу.
Це було схоже на похорон. Покидала їх Ольга.
Мати кинулась раптом до Ольги, притисла її голову до своїх грудей, заридала німо й тужливо, ковтаючи солоні сльози-благання:
— Олю, Олечко… Лишайся, донько…
Вони плакали вдвох, злившись в одне судорожне тіло.
— Не можу, мамо…
— Марусі відпишем.