Олюнька

А вже грунтець заокруглився, дещо і в оборі, і в коморі... школа б...

Дніпро не перечив більше. Він вирішив не спускати з вуйка ока та підлещу­ватися до нього далі, вдавати байдужого, а свою гадку заховати на самім дні душі, щоб і в сні не зрадитися. Шевко дав йому на початок пару коней.

— За вирятування Олюньки,— сказав,— належиться тобі один кінь, а дру­гого даю тобі за твою щирість до мене. Віз мусиш собі сам справити, а поки що позичу свого, як буде треба.

Дмитро осів на своїм і став господарювати. У вуйка навчився пильності, ощадності і всякої господарської роботи, а що був сильний, як ведмідь, і тве­резий, то все йому йшло легко, як по маслу.

Костиха викинула тепер з голови думку про заміж. Тепер не було навіть на­годи завести яке-небудь знайомство, бо Дмитро пильнував її, як ока в голові. Не вдержалася і пригода Лавра в таємниці, а всякий удівець чи молодець волів би піти до Дністра втопитися, аніж посягнути на Костиху. Костиха хоч і мала великий вплив на свого сина, та, однак, у цьому боялася його переко­нувати.

XIIІ

У Лукашевого Андрія від тої болючої події пішло все іншим ладом. Ганна віддала тепер кермо всього господарства в руки чоловіка, який, захопивши собі владу і посмакувавши її, нізащо не хотів би зійти до своєї попередньої ролі.

Тепер усім було легше жити. Ганна не раз намагалась панувати, але Андрій гримав зараз на неї, і баба не знала, де дітися. Поза тим Андрій був лагідної вдачі і не зловживав своїм пануванням.

Олюньці полегшало. Тепер вона мала за кого сховатися при потребі. Вуйко любив її і не раз Ганну лаяв, коли бачив, що та знущається над дівчиною. Про те, щоб Олюнька пасла худобу, й мови вже не було. Олюнька робила в полі, в городі з вуйною, а зимою пряла. Вуйна не переставала ненавидіти її, а що не могла інакше вилляти на неї своєї злості, то мстила тим, що не вчила її, як стати доброю господинею.

З Олюньки стала дівчина гарна на ціле село. Почали за нею і хлопці загляда­ти,але Ганна, де лише могла, відганяла їх і відстрашувала. Вона тим матерям, що мали дорослих хлопців, розповідала на вухо різні непевні речі про Олюньку. Вона як вогню боялася тої хвилі, коли б Олюнька мала вийти заміж, бо тоді не лише віддавай грунт і уступайся з хати, але й розрахуйся за те, чого нема. Тих рахунків вона найбільше боялася. Крім того, вона знала, що колись це мусить скінчитися, але коли б хоч трохи далі ту неминучу конечність відтягнути, хоч би дівчина до того часу й посивіла...

З того всього Андрій нічого не розумів і тому не перешкоджав жінці. Йому й на гадку не приходило, що колись має бути інакше, як тепер.

Парубки подовідувалися від своїх матерів про різні Олюньчині хиби і стали перешіптуватись, а вкінці довідалися, що Олюнька "така" дівка, що бодай ні-кому не довелося женитися з нею. Олюньці це було зовсім байдуже. Вона ніде не ходила. Щодня була при роботі, а в неділю або свято, коли інші дівчата йдуть на музику, Олюнька сідає та читає книжку. Через те вона й не могла довідатися, що про неї по селу говорили.

Але був хтось у Закутті, що думав заодно про заміжжя Олюньки. Шевка не покидала та гадка, що Олюнька лише для Дмитра пара.

— То видиш, Мариню, — мовив він до своєї жінки, — кращої пари не було й не може бути. Олюнька з доброго шляхетського роду, дівчина роботяща, по музиках не ходить — ну, і гарна, як пані! А Дмитро хлопець лепський, і я все кажу, що в нім пливе добра шляхетська кров... Я їх мушу злучити, аби не знаю що!

Шевкова не перечила чоловікові, бо й сама бачила, що пара буде неабияка, а бодай так їй здавалося.

— То якраз так, як би ми обидвоє! — мовив далі Шевко.— Дмитро не дасть в кашу наплювати, а Олюнька спокійна і смирна, і так повинно бути, бо це по-бо­жому. І маєток у неї є — двадцять п'ять моргів доброго грунту, коралі, в мене сотка...

— Воно все добре,— погодилась жінка,— але не знаю, чи то ще не завчасно? Він ще молодий, а вона ще таки дитина, та й не знати, чи чого навчилася...

— Ти все зі своїм! — перебив Шевко. — Чому не мала б навчитися? Або то святі горшки ліплять? А як не навчилася, довчиться того, чого не вміє. Або ж то Олюнька піде на самостійну господиню? Дмитро не викине мами, а при старій навчиться таки скоріше, ніж там... Кажеш, що молоді, а я своє говорю, що не кайся рано встати, а молодо оженитися. Коли ж віддаватися як коса поси­віє? Моя покійна мама, як віддалася, мала п'ятнадцять літ, а жила дев'яносто. Олюнька має тепер шістнадцять — саме пора!

Шевкові та гадка так дуже подобалася, що задумав таки зараз виконати її. Думав іще кілька днів над тим, а вкінці послав за Костихою.

— Чуєте, сестро, не час би то вже Дмитра женити?

— Або я знаю? Може, й час...

— А з ким? — питає Шевко.

— Треба б когось пошукати... та чейже не з ким-будь...

— Певно, що так, але для Дмитра лиш одна тут пара...

— Не знаю, кого ви думаєте, пане брацє.

— А Олюнька Лукашева що?

— Може, і Олюнька, але треба це добре розгадати.

— Що тут довго гадати? Ось дивіться: дівчина ладна на все село й добра, про те всі люди знають, та й маєток ладний. Буде вас слухати, як рідну маму, бо вона в "добрій" руці була, та й будете мати спокійну годину на старість... Знаєте, сестро, підіть ви самі до Ганни і розпитайте, як там. Погадайте про те, що Дмит­ро став би відразу заможним господарем...

Костиха, поки пішла на оглядини, порадилася з сином. Дмитро сказав:

— Якби то, мамо, радив хто інший, а не вуйко, я на Олюньку й не подивився б, але вуйкові годі перечити. Хоче так — нехай буде так! Якби хотів мене зі старою бабою оженити, то й так було б добре. Я вже того певний, що він усе запише мені, а нікому іншому. Я знаю, що вони з братом-ксьондзом страх як поспереча­лися! Сам я був під дверима, як сварилися, і вуйко сказав, що його дітям не дасть нічого... воліє першому-ліпшому шляхтичеві записати. А хто ж у нього пер­ший-ліпший шляхтич, як не я? Поводився зі мною, як з рідним сином... ну, а все до того йде, що я буду на Шевковім... Таки, мамо, зберіться і йдіть до Ганни роз-відати...

Костиха була хитра баба і не хотіла поки то перед Ганною показувати, що во­на направду щось думає з Дмитром. Вона хотіла лише так, буцімто випадково кинути слово та розглянути ближче хату.

Костиха вибралася нібито в поле вулицею попри хату Андріїв.

Ганна саме в ту пору поралася з чимось перед хатою, як Костиха підійшла.

— Дзінь добрим вам, Єнджейова!

— Дзінь добрий і вам, пані Костьова! — відповіла Ганна.

— Як там цього року у вас в городі показує? — заговорила Костиха.— Вид-жу, гарні у вас буряки...

— От собі, нічого.

Костиха тим часом наблизилася до воріт, оперлася на них руками та й поча­ла розказувати.

— В мене, чуєте, така біда, що страх! Якесь лихо сталося корові, анітрохи не хоче молока давати! Вже що я не робила... і чари зганяла, й підкурювала безо-вим цвітом... нічого не помагає!

— А де ходить пастися? — спитала Ганна.

— Та на толоку... там, де й інші.

— Нехай би вже на толоку, аби тільки не гонити на міст, коло тої чарівниці Решетилихи, лише долиною, яругою, бо та шельма молоко відбирає... То вже не одному таке трапилося, і я не дозволила би нізащо туди гонити мої корови...

— Е, та що вам, пані Єнджейова! Ви маєте ким послужитися, то можна вам гнати, куди хочете, а в мене одна дівчина, то жене, куди може.

— А в мене хіба так багато челяді? Що ви говорите?

— Не ображайте пана бога! — каже Костиха, — У вас троє дітей та й Олюнька...

Ганна махнула рукою, буцімто хотіла сказати, що з Олюньки невеликий для неї пожиток.

Бесіда перервалася, та Костиха не була тому рада.

— Ви, пані Єнджейова, будете десь далі Олюньку віддавати.

— Віддала б, якби який кавалір трапився, але тепер тяжко... Кожний шукає чогось ліпшого та й вибирає.

— Е, та те Олюнька не знайшла б гарного каваліра? — сказала Костиха.— Таж вона багачка на ціле село!..

— Правда, що нібито багачка, але то ще не все, чого до щастя треба... Ганна зробила таку таємничу міну, мовби вона бозна-що мала сказати на Олюньку.

Костиха зацікавилася і стала випитувати далі:

— Та що би їй бракувало? Дівчина вродлива, навіть гарна, спокійна, нікуди не ходить...

— То все мало! А якби я вам стала розказувати, то на воловій шкурі не по­списував би... Та прошу ближче!

Костиха відхилила ворота, увійшла на подвір'я.

— Ну, дивіться! — сказала вона.— Хто би того сподівався? А мені радили, щоб її мій Дмитро сватав.

— Ваш Дмитро? Бійтеся бога! Вона Дмитра не варта... Для нього не такої жінки треба, бо то хлопець гарний, роботящий... Його шкода!

— Але ж скажіть... пані, бо я повинна знати, коли йде про мою дитину... Му­шу його застерегти, бо йому також дівчина в око впала.

— Ой, бійтеся бога, не губіть дитини! А то б ви взяли собі ящірку до хати! Вона вас незадовго так узяла б за лоб, що ну! — говорила стиха Ганна.—Поки ще була під моєю рукою, то тримала язик за зубами, а тепер, кажу вам, як виросла і пішла нібито під руку мого чоловіка,— гірка моя година. Перед людьми нібито смирненька, як ягня, а коли ніхто не дивиться, то го-го! А нехлюя, нероба, сама з-під себе не вимете й не винесе. А такий вам туман, нічого-нічого не навчиться. Прошу вас, дівчина, як тополя, стільки літ учу її, а вона не вміє горшка обмити, голки в руку взяти... Я віддала б її охоче з хати, зреклась би всього, але що ж,— ніхто не хоче брати, а мене мучила б совість, якби кожного не перестерегла...

— Та то не раз така відміна трапиться,— притакнула Костиха.

— Ой, правду ви сказали, що хіба якась відміна, а не людська дитина... Я не радила б і моєму ворогові брати її, не то вам...

— І мені так здається, що шкода заходу... Бувайте здорові! Костиха пустилася до воріт.

— Ідіть з богом та вважайте, пильнуйте хлопця, щоб собі голови не завертав, бо гірка буде його година...

Костиха була вже за ворітьми та аж росла з радості, що так легко удалось їй вивідати все, що їй треба було знати. Тепер Шевко певно не буде наполягати, щоб Дмитро женився на Олюньці. Костисі все здавалося, що Олюнька замала пара для Дмитра. Вона тому подружжю не була рада, тож і хотіла конче вірити в слова Ганни і вірила. Якби не те, вона зрозуміла б відразу, що Ганна бреше.

Шевко був у хаті, коли Костиха прийшла до нього.

— Пане брацє, шкода заходу!

— З чим?

— Та з тими сватами до Олюньки.

— А ви вже там були?

— Йду прямісінько звідтам.