Так воно потім і сталося, жеребцеві чогось підсипали до оброку, він замиршавів, а потім був справлений на кінське кладовище. Натомість Явтушок виходив двох молодих жеребців з полукровок і також в яблуках, дещо дрібніших, аніж були у батька.
Старший конюх — великий пост, і Явтушок обіймав би його, може, й до самісінької смерті, якби до кінця вірив у те, що колгосп — річ вічна, а не тимчасова. Щодосвітку мав таке почуття, що йде до стайні востаннє. Те почуття наростало у ранкові години, коли Варивон Ткачук, новий голова, надісланий з Глинська, разом з бригадирами виправляв наряд — біганина, крик, лемент, а тоді знову все влягалося, у тому ранковому хаосі верх брав якийсь порядок — колгосп продовжував існувати, а уряд не робив ніяких таких заяв чи натяків про те, на що сподівався Явтушок. Тих натяків Явтушок вишукував у газетах щоразу, коли Протасик, вавилонський листоноша, цей великий марафонець, приносив з Глинська свіжу пошту.
Начальник "пошт і телеграфів" Харитон Гапочка настійно вимагав оснастити Протасика підводою, але не було вільного воза, а сісти верхи на коня Протасик не відважився б навіть за наказом самого Гапочки, тому носив пошту пішки, щодня долаючи більше тридцяти кілометрів (до Глинська й назад), і через те запізнювався з різними декретами на цілу добу. Поволі Явтушок втратив надію, що колись вийде його декрет, але від того мало що змінилося в душі Явтушка. І коли він отримував по жнивах свої та Прісині зарібки, які вміщувались у двох–трьох клуночках, то казав: "Оце–то капнуло, добра б йому не було…" Але згодом, через якийсь рік–другий, коли вони з Прісею забирали з комори велетенську мажу міхів, запряжену волами, то Явтушок поганяв не прямо додому, а через саму Австралію (найдальший закуток), щоб капосні вавилоняни бачили, що таке Явтушок з хлібом. Сама гордість, сама гідність.
І все ж Явтушок є Явтушок, його самим хлібом не вгамуєш, йому подавай або райське життя, або власну землю, на якій рабство йому було б миліше за свободу. А тут іще Фабіян з отим своїм Вавилоном, який нібито й загинув через розкіш. Чи вичитав, чи сам вигадав, що у розкоші годі чекати доблесті. У хаті Фабіяновій холоднеча, то він взимку мало не щовечора приходить грітися до конюшні. З цапом, у Боніфацієвій бекеші, що вже на ладан дихає, у заячій шапці. Та все у тих–бо золотих окулярах. Заляжуть на сіні, цапок жує жуйку крізь дрімоту, а Фабіян вдається до древнього Вавилону, та так, наче він живе там і знає кожний вавилонський камінчик. Бродять собі по вулицях після єгипетського чи перського походу отакими собі скіфами, у яких повні калитки золота, рабинь купляють на одну ніч, а просто неба на вогнищах уже смажать для них молодесеньких буйволят, вина ллються південні з мідних дзбанів — скіфи двадцять вісім років майже правили отим Вавилоном. Жінок собі побрали там у дружини, а жінка вавилонська — то таке диво, зіткане з безлічі народів — з персів, іудеїв, мідян, філістимлян, ну й самих скіфів, певна річ, а ще те, що не просто собі жінка, а власниця великого скарбу: жінки у Вавилоні мали свою маєтність, незалежну від маєтності чоловіків. Отож колгосп і починає зрівнювати жінку з чоловіком: оце мої трудодні, ото — твої. А що означає рівність маєтна: те, що жінка стає незалежна, рівна у правах, вільна навіть поміняти чоловіка.
Тут Явтушок рвучко підводиться з сіна й під регіт інших конюхів хапає свого гарапника, того, яким лякає жеребців на моціонах, і лунко стріляє. "Убив би свою на місці!" — "Нічого, нічого, звикнеш", — утішає його філософ. "Да ніколи такому не бувать, щоб людство поверталося до старого". Потім усю ніч не дає Прісі спочинку. А все фантазія. Після тих оповідей про вимерлих дві тисячі років тому вавилонських парій. Дивувався лише, чому Фабіян тої фантазії не може створити для себе, подався з цапком на Татарські вали, тоді як жінок одиноких уже в цьому Вавилоні хоч греблю гати. Як від греблі брати: Рузя, Яся Болотна, Мальва, Клавдія Опішна (Никодима Опішного вбила січкарня минулої осені), Меланя Калашна, диво — Калашний служить надстрокову десь аж біля Маньчжурії, і пішло, і пішло… Та найвищої хвали заслуговує, звичайно, Клавдія Опішна — стан має гарний, і твар вродливу, і руки такі пухкенькі, теплі, що коли обійняли Явтушка цієї весни (виорав для неї города), то він мало не зомлів у тих обіймах. Раніше ніколи не думав, що може подобатися жінкам. Взимку нема причини податись Явтушкові до Клавдії Опішної. А навесні, може, знову виоре для неї города… Плуга знайде, а коні всі під ним.
Але рідні дітки скинули його зі старшого конюха. Перед тим зник із конюшні його гарапник для жеребців, і те було для нього недоброю прикметою. Гарапник нікудишній, з мотузки, тільки й того, що стріляв лунко. Потім два ліхтарі "летюча миша" пропали, а потім і сам старший конюх. То все ніби з містики, а реальні події розвивалися цілком нормально, якщо брати до уваги вплив Явтушка на дітей.
Ось як розвивалися ці, як на перший погляд, ніби й незначні події. До Вавилона прибуло на жнива кілька снопов'язок. Явтушок не міг намилуватися ними, доки вони стояли в подвір'ї й бентежили його одноосібну душу своєю досконалістю, а ще не менше своїми барвами. Самі зелені, дишла червоні, а крила голубі з жовтими грабельками, так і хотілося взяти те крило до рук і розчесати ним свою чуприну, яка досі обходилась Прісиним гребінчиком з кількома виламаними зубчиками. Манільський шпагат до снопов'язалок прибув з деяким запізненням, та коли все ж прибув, то його мотки справили на Явтушка не менше враження, аніж самі снопов'язалки. Явтушок не повірив очам своїм, коли снопов'язалки, заряджені шпагатом, почали скидати зі своїх столів готові снопи, зв'язуючи їх так цупко, що жодна з вавилонянок не зугарна була б зробити щось подібне з допомогою перевесла. І тут Явтушкові спало на думку настаратися шпагату на той випадок, якщо колись розпадеться колгосп, й одна з машин (а було їх аж п'ять) опиниться у його власному подвір'ї. Нав'язані снопи складали у полукіпки не вслід за машинами, а через день–другий, аби дати снопам просохнути. Отож Явтушок і скористався з того, озброїв своїх хлопців ножами (колись був наробив кісок для чищення буряків) і, дочекавшись ночі, вийшов з усією оравою на поле брані. Снопи лежали при місяці, мов побиті солдати, — все поле було всіяне ними. Явтушок повів своїх маленьких мародерів на саму гущавину, де пшениця була буйна і тепер сніп спочивав при снопі, сказав діткам: "Було це колись наше поле, тому так густо тут зародило", — й ну грабувати. За якусь годину–другу набрали шпагату добрий лантух, Явтушок аж кректав, коли повертався з тим трофеєм додому. Пріся з меншими спала, коли вони повернулись, але прокинулась, заламала руки від горя, дізнавшись, куди Явтушок водив дітей з ножами. Явтушок ледве заспокоїв її, всівшись на лантусі, немічний і жалюгідний у тому безглуздому злочині, який заподіяв супроти хліба, супроти Вавилона. Так той шпагат на горищі й валяється, навіть миші не могли його струбити, та коли Пріся лає Явтушка або клене нишком, то згадує про шпагат: "А щоб тебе шпагатом в'язало та на судоми клало, бо ж одна я знаю, як ти мені осточортів". Та, як тільки треба зав'язати мішечок до млина чи півня на ярмарок, то Пріся мерщій згадує про шпагат на горищі, — вистачить тих зав'язок на ціле життя. Варивон ще довго не міг забути про злочинця, який роздяг снопи, хоча був певен, що таку кількість снопів несила роздягти одному. Взимку снопов'язалки знову привернули Явтушкову увагу, але вже з іншого боку. У Вавилоні тієї зими стала мода на лижі, на виготовлення лиж годилося все, що можна було парити в казані й загинати. І тут Явтушок згадав про крила снопов'язалок, що рядочком стояли під навісом. Проник туди, впевнився, що крила з бука, з кожного крила міг витворити лижу, чим і зайнявся, не гаючи часу. Виготовив для проби першу пару, сам з'їхав на них і добряче гепнувся на ставу. Те, однак, не завадило йому відкрити в хаті майстерню по виготовленню лиж. Треба було б бачити Явтушка, як він парив дошки, з яких не зійшла ще заводська фарба, як потім поволеньки загинав їм носи… Коли ж явтушенят поставив на лижі, то любив стояти під хатою і дивитись на ті свої витвори вже в ділі. Таких гінких лиж, як у Голих, не мав у Вавилоні ніхто. Старші явтушенята брали на тих лижах участь у районних кросах. І знову ж таки ніхто не викрив того злочину, лише перед наступними жнивами, як кинулись до снопов'язалок, то виявили, що геть–чисто всі вони без крил. Варивон Ткачук так розхвилювався, що бідоласі стало погано, його поклали під навісом, розстебнули комір косоворотки й повернули до свідомості водою, яку принесли з кузні (там Павлюки тримали воду для гартування лемешів та кіс), а Явтушок, який і собі нагодився до піднавісу, бігав від снопов'язалки до снопов'язалки й одне картав злочинця: "А щоб йому руки покорчило, хто посягнув на самі крила. А які ж крила! Які крила! Як зараз бачу…" Фабіян потім весь місяць творив крила у стельмашні, Явтушок заникував до майстра, любувався його роботою, а лижі тим часом розсихались на горищі цієї хитрої бестії!
— Твоя робота, Явтуше? — запитав Фабіян.
— Крила? Господь з вами. Чи ж я ворог дітям своїм? — геть обезкрилів і заходився пособляти майстрові, тесав зубчики з грабу, а в'ялий граб — що залізо.
Явтушкові розбої могли б безкарно відбуватись і далі, якби Лук'ян Соколюк наступної зими не завважив зі свого віконця кільканадцять пар голубих лиж, на яких спускалися з гори явтушенята. Колір лиж нагадав йому крила снопов'язалок, Лук'ян стрепенувся весь, зодяг кожушка, шапку, вийшов і собі до явтушенят. Батечко їхній стояв під хатою, мав велику розраду спостерігати за тими гульками дітвори, підбурював менших не боятися смерті, кидатися з гори так, щоб перелетіти через увесь став, аж до Чапличів, дворянська хатина яких за ці роки з'їхала геть униз і тепер опинилася під горою, а була ж колись на горі — Явтушок добре пам'ятає ті роки. У ній доживає віку Чаплич — з діда–прадіда дворянин, рід його звівся нінащо, останнього нащадка, Домка, він, Явтушок, вивіз на кладовище в голодний рік, а рід Голих живе і здраствує, пуляє з гори, пнеться на гору.