Безслідний Лукас

Павло Загребельний

Сторінка 24 з 71

Найголовніше: все сприяло здійсненню його великих задумів, і він, хоч і поволі, але просувався саме тим шляхом, який собі визначив.

Йому щастило. Лак — щасливчик. Ланч у нью-йоркському ресторані — це неспроста. Ланчі в Америці не влаштовуються безпричинно. Тут повинна бути якась ділова пропозиція, звичайно ж, вигідна для обох сторін. Лак не мав сумніву, що пропозиція носитиме характер сприятливий. Містер Ор знає його наміри, він не запропонує чогось такого, що суперечило б поглядам Лукаса. Це не той хижий Хантер із Стенфорда, який хотів загарбати твою душу і зробити тебе вбивцею не тільки всього розумного, але й самого життя. Містер Ор, мабуть, сподобався б навіть Пат. Він такий ручний і зручний, що міг би завести в себе цілу котячу ферму. Чистесеньких, пухнастих, ласкавих котиків і кішечок, покірливих, як сам містер Ор. Може, це не так вже й погано, що є люди, які муркотять і труться тобі об ноги?

2

Лукас не знав, що там буде ще й жінка, і приїхав до "Перигору" на своєму торохтючому "шевроле", зодягнений по-спортивному: джинси, легка сорочка, стоптані кросівки.

Ресторанчик зовні був досить непоказний. Та й район Нью-Йорка теж не належав до визначних. Щоправда, неподалік садиба ООН, але вона сама по собі, а життя цього фантастичного своїми протиріччями мегаполісу котиться своїми коліями.

Містер Ор, неначе їхав назирці за Лукасом, підкотив на невеличкій спортивній машині слідом за Лукасовим "шевроле", з незвичною для його глевтякуватості спритністю вискочив із свого автомобільчика, оббіг його довкола, поквапливо відчинив передні дверцята і, бгаючи свою аморфну постать в щось схоже на уклін, чекав, поки вийде… водій машини.

Водієм виявилася висока молода японка, дуже вродлива, одягнена в модний діловий костюм з дорогого універмагу. Японка привітно наставила на Лукаса своє загадкове східне обличчя, і він одразу зрозумів, що головною дійовою особою тут є не однозначний містер Ор, а ця несподівана жінка.

Містер Ор протрюхикав поперед японки, прошарудів майже зовсім нечутно:

— Міс Суміта, це і є містер Лукас.

І коли японка тепер уже цілеспрямовано усміхнулася до Лукаса, містер Ор зволив повідомити також і йому:

— Містер Лукас, маю честь представити вам міс Сумі ту.

— Прошу пробачення за мій вигляд, — почервонів Лукас.

— Не переживайте, — заспокоїла його Суміта. Голос у неї був соковитий, владний, зовсім не те, що жебоніння містера Ора. — Адже в нас тільки діловий ланч. Правда ж, містер Ор?

— Однозначно, — закивав той.

Столик уже чекав на них. Замовлено завчасно, бо в невеликому залі — жодного вільного місця. Повно ділових людей, які, мабуть, давно знають цей ресторан і надають йому перевагу перед іншими. Сіли так, що міс Суміта була навпроти Лукаса, містеру Ору дісталося місце збоку. За кожним з них негайно виріс кельнер, з накрохмаленою серветкою на зігнутій в лікті руці. Схоже на мовчазне салютування матросів з якого-небудь авіаносця "Саратога" або "Форестол". Слову "Саратога" Лукас, ясна річ, надавав перевагу, але його про це ніхто не питав.

— Ми не створили для вас незручності, вибравши саме "Перигор"? — делікатно поцікавилася міс Суміта, не зауважуючи кельнерів.

— Та ні, — простакувато запевнив її Лукас. — Саме сьогодні мені треба бути на лекції в Колумбійському університеті, так що я навіть вдячний містеру Ору.

— Містер Ор діяв за вказівкю нашого фонду, який я тут представляю.

— Я вдячний вам, міс Суміта.

— Ми могли б зустрітися і в Ньюпорті, але я дозволила собі поєднати корисне з приємним. Я подумала й про вас. Чому б вам не спробувати справжньої французької кухні? Я знаю, ви скажете, навіщо було так далеко їхати, коли на кожному кроці можна зустріти французький ресторан? Але ви не знаєте того, що тільки тут ви спробуєте справжні французькі трюфелі і гусячий паштет, з яким не зрівняється навіть страсбурзький. Тільки тут вам подадуть коропа, начиненого гусячою печінкою, нашпигованого свинячим салом і трюфелями, а після того принесуть зайця, засмаженого по-королівськи, і ягоди, запечені в тісті. Я наважуся навести вам слова французького письменника, який виспівав справжній гімн Перигору і його кухні. Він сказав: "Справжня цивілізація возвеличує інстинкти, піднімаючи їх до рівня язика. Чим була любов до того, як поети і романісти оздобили її словесами? Просто близькістю двох тіл, короткою судомою, грубою грою. Та варто було поетам навчити людей красиво говорити про любов, як вона облагородила життя. Те саме з кухнею". Ви згодні з цим?

— Мені не доводилося задумуватися, — розгубився Лукас, — і я дуже вдячний вам і за це запрошення, і за вашу незвичайну лекцію. Але хотів би звернути увагу на те, що я людина проста і…

Він зніяковіло пересмикнув кістлявими плечима і спробував показати міс Суміті на кельнерів, які одерев’яніло чекали їхніх забаганок.

— Ах, ви про це? — недбало махнула пещеною рукою міс Суміта. — Коли довіряєте моєму смаку, то вони подадуть нам мій ланч. Вони вже знають. Що ми питимемо?

Лукас сказав про свою абстиненцію[19], містер Ор несміливо промурмотів щодо бурбона[20], міс Суміта зауважила, що тут є справжнє бордо, яке, загалом кажучи, не для жінок, але знехтувати яким непростимий гріх.

— І ви зовсім не п’єте нічого такого? — недовірливо поглянула вона на Лукаса.

— Так у мене склалося з самого дитинства.

— Але ж ви можете чокнутися бокалом справжнього бордо з жінкою, яка запросила вас на ланч і, цілком можливо, запропонує вам щось цікаве? Бордо можна й не пити, а просто поставити бокал біля себе, і вже цього досить для створення якогось особливого настрою.

— Тоді я поставлю бокал біля себе, — усміхнувся Лукас.

— Це вже краще. Тепер я скажу вам про себе і містера Ора. Ми представляємо фонд "Імансипейшн". Це приватний фонд, він не хоче себе рекламувати, хоч можливості має не менші, ніж інші, досить широко знані американські приватні фонди. Слово "імансипейшн" означає "визволення", і цим усе сказано. Цілком випадково, завдяки нашому незрівнянному містеру Ору, ми довідалися про ваші надзвичайно цікаві і благородні ідеї, а довідавшись, цілком природно, вирішили познайомитися з вами ближче.

В Лукасові знов тривожно обізвалося передчуття, яке час од часу навідувалося до нього ось уже два роки. Знов нізвідки глянули на нього холодні безвиразні очі, що простежують кожен твій крок, знають усі думки і вгадують надії. Смерть професора Джонса і крах усіх мрій щодо роботи в лабораторії. Безнадійні спроби знайти чесну роботу за фахом і підозріле благополуччя в "Магнолії". А тепер цей містер Ор. Як міг такий розбовток, не розпитуючи Лукаса, не поцікавившись жодною деталлю, переповїсти своїм босам з "Імансипейшн", щоб вони одразу вчепилися в нього? Припустимо" вони навели довідки про Лукаса. Але за кілька днів небагато встигнеш. Ну, знайшли його реферат. Однак ніхто в Америці не викладає грошей за юнацьку маячню. Очікувати безкорисливості й людинолюбства від приватних фондів? Гай-гай!.. Фонд Форда був засновником зловісної корпорації РЕНД, однієї з найпотужніших "фабрик мислі", що фактично стали в Америці четвертою владою після політичної, економічної і військової. Фонд Гертца підгодовує стипендіями тих учених, які працюють для зоряних війн. Створений пивним мільярдером Джозефом Курсом "Фонд спадку" — "Херітідж фаундейшн" з його 122 тисячами вкладників, багато з яких фігурує серед 500 найкрупніших американських монополій, згідно з довідковою таблицею журналу "Форчун", — виклав свою політичну програму в двадцяти томах на трьох тисячах сторінок тексту, де є такі рядки: "Коли мова йде про потреби безпеки нації і підтримання порядку, турботи про свободу особи відступають на задній план". Простіше кажучи: хай живе армія і поліція?

Може, цей "Імансипейшн" теж такий? Але розпитувати Лукас не міг, бо яке йому діло до чужих грошей, до того ж — перед ним була жінка, та ще й така екзотична. Насолоджуючись вишуканим ланчем, Лукас крадькома кидав погляди на міс Суміту. Йому згадалися слова професора Валентіна: "Коли в науці робиться відкриття, диявол одразу хапає його, тоді як ангели ще тільки обговорюють найкращі шляхи його використання". Невже цей таємничий фонд "Імансипейшн" міг підіслати до нього диявола в подобі такої сліпучої жінки?

Колись худим кістлявим підлітком Лукас із шкільною баскетбольною командою побував у Філадельфійському музеї. Розшалілою ордою прокотилися вони по залах, де з просторих стін покинуто дивилися картини, де боги й красуні виступали з цнотливо білого мармуру і темної бронзи, де, брутально вирвані з питомого середовища, сиротливо тулилися уламки античних фризів, індійських храмів, мавританські дворики, башти європейських замків. Кожен з них відчував себе розпанаханим варваром, який вирвався з пекельного котла, де виклекочують початий людського роду, молода душа кожного скімлила від беззахисності й вагань, а налите силою тіло жадало дії, руху, руйнувань, нищень. Темні комплекси роздирали їхні душі лазурями ще безжальнішими, ніж у диких звірів, видовище краси мовби посилювало й загострювало ті комплекси, і Лукас досі пам’ятав, що вирвався тоді на волю з музею тихий, вичерпаний і нещасний, ніби провів на баскетбольному майданчику десять, двадцять, сто зустрічей без перепочинку і все програв з розгромним, ганебним рахунком. Нічого не запам’ятав з музею, ніщо не вразило його уяви, але згодом несподівано постало перед очима щось барвисте, дивно вспокоєне, безжурне, мов райські сни, і не відступало, а настирливо нагадувало про себе, дратувало, мучило. Лукас вибрав вільний день, нікому не кажучи (бо засміють до смерті!), поїхав до Філадельфії, піднявся по широких високих сходах до будівлі, схожої на давньогрецькі храми з шкільних підручників, відчуваючи власну малість і нікчемність, скромно ступив у святиню людського генія, повільно, мов сліпий, пішов тихими залами туди, куди вела його пам’ять.

То були "Великі купальниці" француза Ренуара. Тепла тиха вода, ледь збрижена від ніжних дівочих тіл, три дівчини ще в воді, дві трохи віддаля, одна — ось тут, поряд, але ті купальниці, що дали назву картині, вже на березі, на густій траві під райськими деревами, це справді великі купальниці, вони безмежні в своїй принадливості, їхні безсоромно оголені тіла такі чисті й беззахисні, що хочеться плакати перед ними від захвату і радості.

21 22 23 24 25 26 27