Тоді праворадикальний кандидат Б запросив на свій останній передвиборчий мітинг Домнула. Незрозуміло, як це йому вдалося, бо графік головного пірофіла надзвичайно щільний, але сталося те, що сталося – в ході палкої двогодинної промови, яку транслювали всі телеканали країни, Домнул закликав своїх послідовників проголосувати за кандидата Б, в результаті праворадикал переміг із перевагою в одинадцять відсотків…
Напевно відчувши, що в рамках зареєстрованого ще мерією глибоко провінційного містечка Дельфі, штат Айова Товариства сприяння кремації йому вже тісно, Домнул народив директиву: статутні цілі й завдання Товариства вважати виконаними, відтак його діяльність припиняється, а на базі існуючих структур створюється нова, глобальна трансрелігійна організація під назвою Собор Всесвітнього Спасіння (СВС). Братів і сестер, які крокували пліч-опліч з провідником від самісіньких початків існування Товариства (і які ще не згоріли) він заспокоїв заявою, що ідеї, традиції й навіть атмосфера Товариства в новому утворенні будуть, зрозуміло ж, збережені й поза сумнівом – примножені та розвинені. У світі вже не було сили, яка могла б йому в цьому завадити.
Лука. Заміна маток і полювання на рої
Коли зателефонували гуртовики, Лука трохи розгубився. Село вже знало що він, як казали деякі зубаті радіоведучі – правдоріз, а скоро й Мар'янівка знатиме, та того було не уникнути, а от щоб гуртовики рознесли новину по всіх усюдах Лука не хотів. Може просто соромився несподіваної слави, а може…
Та розгубленість була короткою. Дістав старі штани, вирізав з них шмат холоші, сяк-так заметав один бік, у готовій "торбинці" витнув три діри – для очей і для рота – вийшла ще й нічогенька балаклава. На руки знайшов, виправ і висушив старі рукавиці. Кособока споруда на голові пасічника купців меду, сказати б, трохи збентежила та господар обійстя поквапився їх заспокоїти:
– Бджолиний рій напав – обкусали чортяки як гамона. Всю мармизу бальзамом намастив і від протягу прикрив – так фельдшер велів!
– Рій? – зачудовано перезирнулись гуртовики. – Хіба таке буває?
– Ви ще не все знаєте про бджіл! – загадково пролунало з-під каптура.
Почуватися синяком Луці було не так прикро як незатишно. Жодних змін у собі самотній пасічник не помічав і якби не дзеркало та не власні очі – взагалі забув би про метаморфозу. Хлястика пертурбації в обарвленні господаря відверто не знітили, кролів і бджілок, здавалося, теж, а перед ким іще Луці красуватися? Але коли, голячись, ретельно роздивлявся ультрамаринову фізію в дзеркалі, почувався сконфуженим – невже ці ненатуральні відлиски зубів і білків очей на темному тлі належать колишньому Луці? І вже зовсім злякався, коли перед суботньою купіллю в балії роздягнувся голяком. Чортяка, перед таким певно й Хлястик схарапудиться!
Першим до Луки прийшов Савка – задирливий чоловік місцевої продавчині Люби. Не сам, а ледь не силою волочачи під узгірок свого сусіда через дві хати – Стасика. Стасик був грубником, тому мав у Поташі авторитет, але на Савку, схоже, цей авторитет не впливав.
– Луко! – гукав він іще зі стежки. – Ану хай Стасик скаже, чого це в мене його груба цілу зиму курить! У людей хоч би що, а я кіптем дихаю – ще гляди вчадію!
Несперечливий Стасик на цю тираду лише іронічно усміхався. Лука, що саме годував кролів, накрив клітку, підійшов до гостей.
– Хай скаже, хай скаже! – не вгавав Савка. – Я бо знаю, що то він через Бодика, через лобуря свого помстився, бо я йому раз кропивою по сраці надавав! То по ділу, бо пацан не вглядів качок і вони мені капусту випасли! Скажи, скажи Луці, що навмисно грубу спаскудив!
– Та я скажу! – продовжував собі усміхатися Стасик. – Тільки ж я ще скажу!
– Скажи, скажи! Добре, що маємо тепер у селі синяка!
– То я, Савко, грубу тобі гарно зробив – ти б іще сажу так гарно трусив – не куріла б! А тепер ти розкажи правдознаєві як до моєї Каті клинці підбивав та марно – відшила вона тебе й сказала: ще раз підійдеш – Любі поскаржиться! Сиділи ми вдвох і сміялися з твоїх женихань!
– Що? – вирячився на сусіда Савка. – Та… та… Бреше. Все бреше, Луко, правда ж? І про грубу бреше й про… Правда ж?
– То ти до Каті ні-ні – і в думках? – і собі усміхнувся Лука!
– Та ти що? Та ні сном ні… Та чи ти віриш цьому бракоробу? – скипів Савка.
– Вірю! – розвів руками Лука. – Бо він каже правду, а ти ні!
– Що!? – Зі збуряковілих щік Савки, здалося, ось-ось бризне густа кривавиця. – Та ти… Та… Та хто ти такий!? Синяк! Блюскін! Баклажан перестиглий! – Савка спробував було вхопити Луку за барки, але пасічник рішуче відштовхнув паливоду. – Та ви змовились! – не вгамовувався той. – Та я… А чого ти досі не знебарвився, га? Знаєш закон?
Він ще довго лементував і вимахував руками, сходячи стежкою в долину. Навздогін Савці люто гавкав Хлястик, що за останнім спостерігалося вкрай рідко.
Після Савки зі Стасиком до Луки пришкандибав кульгавий Антон зі своєю матір'ю Фроською – ветха баба в'їлася в сина, буцім той поцупив колись у неї пенсію. Антон благав, щоб Лука переконав бабу в протилежному. Після матері з сином прийшли старий Левкович із сусідкою Лідою – з'ясовувати котре з них виливає під спільний паркан помиї. За сусідами завітали онуки колишнього наставника Луки, бувалого пасічника діда Клима – Денис і Артем, ці ніяк не могли розібратися хто з них вибовкав заповітне місце риболовлі конкурентам. Далі фермер Юхимків привіз до майже знаменитого вже правдоріза аж трьох своїх механізаторів – встановлювати особу крадія, який регулярно зціджує з тракторів коштовну солярку. Не захолов ще слід за фермеровим Фольксвагеном (встановили, що солярку зціджують усі троє) – приїхало подружжя з Мар'янівки – дружина підозрювала, що за рахунок сімейного бюджету благовірний тихцем допомагає непутящій сестрі.
Під кінець другого дня нескінченного "прийому громадян" поташський правдоріз почувався вичавленим, голова гуділа, сіно для кролів лежало не складеним, матки, яких зачекалися в бджолосім'ях, продовжували сидіти в нуклеусі[68].
– Ні! – сказав собі Лука. – Що завгодно, тільки не це!
Рано-вранці він поголився, вбрався в зелену сорочку з завеликим коміром та свій єдиний, придбаний іще з нагоди похорону баби Зої, костюм у рясну "ялиночку", пхнув з узгірка Жигулика, завів і поїхав у Мар'янівку.
Поява в сільській лікареньці страхітливого чоловіка з обличчям і руками насичено-синьої, майже індигової, барви спричинила переполох. Кілька бабусь на стільцях під кабінетом тутешнього ескулапа повклякали з виряченими очима й роззявленими ротами, з яких ледве не повипадали вставні щелепи. Дитя на руках турботливої мами заплакало. Медсестричка, що визирнула з якихось дверей, скрикнула, на її скрик з цих-таки та всіх решти дверей закладу визирнуло ще зо шість-сім жіночок у білих халатах. Чубатий, схожий не так на лікаря, як на колгоспного шофера Мстислав Маркович, здалося Луці, теж спантеличився. Перевіривши за пухким гросбухом, що відвідувач пройшов щеплення як належиться, він з добру хвилину мовчки дивився на правдоріза, розгублено крутив на своїх грудях рурку стетоскопа й покусував губи.
– Я синій, — зглянувшись над бідолашним "шофером", підказав Лука. – Мені треба цей… знебарвитись, і якомога швидше… бажано. Бо я, бачите, люблю самотину, а яка тут у чортяки самотина коли кожне йде… Мені й грошей не треба на цей… на реабілітацію, просто зробіть…
– Ага, ага, — нарешті виказав ознаки життя Мстислав Маркович.
Схопивши телефон він заходився кудись дзвонити, гарячково пояснювати ситуацію, вислуховувати чиїсь настанови:
– Справжній… справжній… поза сумнівом… Проходив… Та я й сам… Були чутки, що в Поташі… але ж програма давно… Ага, ага… на облік… Ага, розмишляю… Попередити… ага… Та куди він… Ага…
Поки лікар "агакав", подивитися на дивовижу прибіг Клавдійович – щокатий і коротконогий голова Мар'янівської громади. Вдосталь надивувавшись феноменом, коротун застеріг Луку від правдознавчої практики, яка заборонена законом, поцікавився в лікаря, що той збирається робити з пацієнтом. Ескулап розвів руками:
– Кампанії по знебарвленню й по тотальному щепленню вважаються успішно завершеними! З приводу аномалії будуть вирішувати в районі, а може й в області. Та в них і Трукіллера немає – замовлятимуть за кордоном!
Відпускаючи Луку, лікар з очільником громади записали номер його телефону, ще раз застерегли від протизаконної практики й попросили не виїздити з села, поки нагорі не вирішать, що робити з хворим і не спустять якесь розпорядження.
– А що як вони йдуть і йдуть? – спитав розчарований Лука.
– Женіть! – енергійно тряснув щоками Клавдійович.
А вдома правдоріза вже дожидав безпалий Мирон. Вбраний у камуфляж ветеран сидів біля хисткого столика під грушею, при його нозі гордовито лежала Гільза, позбавлений господаревої підтримки Хлястик боявся визирнути з буди.
– Привіт ультрамариновим! – звів руку Мирон, коли Лука виліз з автівки. – А я прийшов – хазяїна нема, кажу Гільзі: залишаємось – будемо сторожувати пасічникові хату!
– В Мар'янівку їздив – на знебарвлення! – пояснив причину своєї відсутності Лука.
– Та ти що – і пройшов? – вигукнув ветеран.
– Не пройшов – Трукіллера немає – за кордоном замовлятимуть!
– Слава Богу! – полегшено зітхнув гість. – То ти взнав що ті капосники замахнулися вкрасти "двійку", бо вже був правдорізом?
– Так! – зізнався Лука.
– Фантастика! Ну тоді я прийшов за адресою!
– Здогадуюсь! – зітхнув Лука, згадуючи настанови Клавдійовича.
– Камінь у мене на серці, правдорізе! Камінь!
Втім, замість каменя Мирон видобув з-за пазухи пляшку горілки й важко стукнув її денцем об стільницю…
– Знаєш, що на війні найнестерпніше?
– Смерть товаришів?
Мирон заперечливо хитнув похиленою головою, гірко усміхнувся:
– Ні – сморід їхніх тіл, що третій день лежать на сонці при сорокаградусній спеці!
Вони сиділи за дощаним столиком, стійкість якого Лука зміцнив підсунутою під ніжку дощечкою. Самотності принесеної Мироном пляшки запобігали дві чарки, півбуханця хліба, кілька скибочок сала, пучок зеленої цибулі й присмажене кроляче стегенце. Час від часу до Луки приходили чергові шукачі правди та гість відряджав їх безцеремонним аргументом:
– Правдоріз п'яний!
Пляшка справді потроху порожніла, хоча переважно — зусиллями самого ветерана.