По-перше, там не буде її, по-друге, той світ став мені чужим. Надто поліфонічний, із тисячами варіантів для вибору, який постає повсякчас. А тут усе просто: чорне і біле — або ми їх, або вони нас.
До ніг ніби гирі прив'язані, наче вітер потужний штовхає у груди. Підійшли. Нас зустрічають військові й цивільні. А он у тієї жіночки в руках букет червоно-чорних жоржин. Хто ж вона? Ще кілька кроків. "Любочка! — кричимо в один голос і щодуху летимо до неї. Обнялись утрьох, плачемо. А я знову подумав про відродження отого клятого... ні, щасливого трикутника.
Свого слова я дотримав, але наполовину. Не став втікати за кордон, пам'ятаючи ущипливе зауваження мого друга Марка: "Українці живуть в Україні, а хохли, де краще". Повернувся до війська. Проте любов свою не убив. Рука не піднялася. Я ж не кат. Хай живе собі...
Червень 2016-го
Після кохання
Я ніколи не думав, що все станеться так просто. Вона знічев'я сказала: "Прощай...", а я удавано байдуже: "Бувай..." Це був кінець нашої любові. Відтак я став міряти час від цієї миті. Місяць після любові, два, три...рік. А що було натомість? Порожнеча. Сказав би чорна, але чорне, хоч якось забарвлене, а ця не мала ні кольору, ні запаху, нічогісінько. Вакуум, крізь який я бачу її очі, усмішку, рухи і улюблену звичку накручувати на вказівний палець один із своїх русявих кучериків. І найстрашніше те, що я не зміг нічим, а точніше, ніким заповнити цю порожнечу. Навіть війною, болем — чужим і власним, страхом чи гнівом.
"Ти любиш її, — казав мені мій друзяка Микола. "Ні, — заперечував я, — любов — це коли люблять обоє, це взаємодія, співпраця сердець, і якби вона мене любила, то я відчував би.
Якось увечері, блукаючи лабіринтами своєї свідомості з уявним факелом у руках, я натрапив на потайну комірку, в якій сиділа досить несподівана думка про те, що своїм геройствуванням на війні я хочу стати в її очах кращим, мужнішим, вищим, ніж їй уявлявся. Хоч вона не була класнішою за мене — ні породою, ні вродою, ні походженням, ні за освітою. Тобто не було жодних причин комплексувати. Усі казали: "Вони створені одне для одного..." Так здавалося збоку. Насправді ж усе було трішечки інакше. Ініціатива в нашому коханні належала мені, "бігав" за нею я, і брав її під ручку я, а не вона мене, ніколи не відчуваючи зустрічного польоту її почуттів, тобто вона лише поблажливо дозволяла мені любити себе. Королева і лицар. Я не зміг ліквідувати цю кричущу нерівність ні протягом літа кохання, ні протягом року без нього. Я й справді став кращим у своїх очах, але не в її. Жодного разу не зателефонувала мені ні тоді, коли я був у пеклі, ні коли приїздив у відпустку. Цікаво, а якби мене той... ну, самі розумієте, коли б я раптом сягнув найвищої вершини своєї воїнської доблесті, підкоривши Еверест вічності? Чи заплакала б, чи пожаліла, чи пошкодувала за змарнованим коханням?
Я не думав, що порожнеча може так боліти, мучити, сплутувати думки. Хоча з іншого боку, ніби й добре, адже цю субстанцію не можна пробити кулями й осколками, її не візьмеш фугасами, тож я без найменшого страху кидавсь у вогонь, воду, проходив між ворожими кулями, мінними полями. І нічогісінько — завжди виходив сухим із води. От вам і рецепт невразливості чи навіть безсмертя. Бо для безсмертних кохання втрачає сенс, тоді як смерть — розплата за нього. Це може зрозуміти лише той, хто вмирав і забирав чужі життя.
І ось одного дня, коли я відзначав зі своєю фронтовою родиною — котом Борманом та собакою Нардепом роковини після кохання, раптом зрозумів, що моя порожнеча вичерпала себе, точніше, її хтось випив. Може, це зробив час, а може, щось інше. Ну, добре, а що ж натомість? Невже нове кохання? Я знову пірнув у катакомби своєї свідомості і з подивом зрозумів, як вони заповнюються якоюсь рожевою субстанцією. Коли ж це почалося? Мабуть, тоді, коли розвантажували волонтерський караван і я одержав пакунок із рук невисокої стрункої чорнявки. Тоді наші очі зустрілись. І я побачив оте, чого ніколи не було в стосунках із моєю Антоніною — політ сердець на зустрічних курсах. Вона була прямою протилежністю колишньої коханої, перекреслювала всі мої стандарти жіночої краси, що склались ще в дитинстві з образів матері, улюбленої тітки та вчительки іноземної мови, це було взагалі щось неймовірно нове, революційне, проривне не тільки у дикій скіфській вроді, а й манері говорити швидко й чітко, ненав'язливо керувати, всміхатися не лише вустами, а наче всім тілом, душею. Виявляється, щоб зрозуміти, яким має бути справжнє кохання, треба пережити їх кілька. І чим їх більше, тим розумнішим стаєш у ньому, тобто треба мати певний стаж у цій справі, тоді як досі я був у ній зеленим салагою. Так от, справжнє кохання — це коли дивишся в її очі і не можеш надивитися, коли говориш, не напружуючись, не намагаючись здатися кращим, розумнішим, коли обоє постійно перебувають на одній хвилі, коли їм легко й гарно. Ну, й ще безліч ознак має цей стан, на перерахування яких просто немає часу. Та й кому я це розповідаю? Хто кохав, той знає.
Словом, із порожнечею було покінчено. Ми радо прийняли Віру до нашої родини, щоправда, коли ми сиділи вчотирьох біля вогнища і наші з нею руки іноді спліталися, Борман ревниво, з гарчанням, налітав на них, ніби на мишу, а тому в такому колі вимушені були демонструвати абсолютну цнотливість. Зрештою, навіть Борман полюбив Віру, щоразу видирався їй на руки, облизував щоку своїм шорстким язичком, а потім звершував цю процедуру легеньким еротичним укусом за вухо, а дівчина аж стогнала від задоволення. Що й казати, мій Борман добре знався на інтимних секретах. Щодо Нардепа, який, мабуть, увібрав у себе всю собачу генетику Донбасу — від вівчарки до вовкодава, то він теж був по вуха закоханий у волонтерку. Загалом, даремно я його так назвав, бо це була найчесніша і найвіддані— ша істота на Землі. Але свою любов вона задовольняла тим, що клала свої велетенські лапища на її тугі перса (вона навіть мені цього не дозволяла!), дивилася хвилину їй в очі, мовляв, чи не зрадила з якимсь нікчемним лабрадором, Дездемоно, і не виявивши в них нічого підозрілого, кілька разів лизала її в губи, від чого дівчина була не в захваті.
Ми не будували ніяких планів на майбутнє,нам було добре саме ось у такому форматі, а тому я боявся, що коли вийдемо за нього, тобто якщо перенесемо наші стосунки у мирне життя, то все раптом скінчиться і знову настане порожнеча. А ще я боявся, що коли опинюся поза війною, дівчина продовжуватиме сюди їздити, щоб дарувати своє тепло іншим. А тому після закінчення строку служби підписав контракт на три роки. А потім буде видно. Або скінчиться кохання, або ж мене вб'ють, бо стану уразливим, себто смертним. Словом, як доля напише. От бачите? Я вже став цинічним. Ось що робить із людьми досвід кохання на війні.
Звечора щоп'ятниці нас трьох охоплював трепет — ми не знаходили собі місця, бо вранці мала приїхати вона. Борман по-дурнуватому нявчав: " у-іу..", Нардеп моторошно йому підвивав, я смалив цигарку за цигаркою, а хлопці матюкалися, бо ми заважали їм спати. Словом, не змикали очей до ранку. Я навіть подумки супроводжував волонтерський караван, наче безпілотник, бо знав час виїзду і весь маршрут. Ось вони в Ізюмі... Слов'янську... Артемівську... Звідти о п'ятій ранку вона завжди телефонувала. Проте цієї суботи стався збій. Десять хвилин по п'ятій, двадцять...Та це катування неможливо витримати! Раптом дзвінок: "Ярославе..." І далі шум, тріск, якісь голоси, гудки відбою... Часу на роздуми не було, кинувся до нашого ротного позашляхови— ка "Міцубісі", зі мною ще четверо бійців, у кузов стрибнули Борман та Нардеп. Педаль газу — до підлоги, щелепи стиснуті так, що аж зуби тріщать. У бокове дзеркало помічаю, що за нами вслід вирушає ще один екіпаж — на "Ніссані". Десять хвилин шаленого льоту в передсвітанковій імлі. Бачимо, як попереду, приблизно за десять кілометрів од нас, над "зеленкою" валує дим. Що там? Якби міг, то зазирнув би за видноколо. Поворот — і причина того чаду потрапляє у поле нашого зору. Бачимо, як палають два автофургони волонтерського каравану. Та дідько з ними, що з людьми? Зупиняємося, вискакуємо з машини, хлопці одразу настовбурчують зброю у бік лісосмуги, я кидаюся до двох чоловічих тіл, що лежать рядочком у калюжі крові, вочевидь, їх спочатку поклали на асфальт, а потім убили. Тим часом Нардеп із лютим гарчанням зривається у поле.
Стартує так різко, що нас аж гравієм обсипає з-під його велетенських лапищ. "Куди?!", — кричу, хоча добре розумію, куди, і лише вже потім бачу, як польовим шляхом мчить у далину, здіймаючи хмару пилюки, сепаратистська "Газелька". Ми вже в машині. Микола кричить у рацію нашим братам на "Ніссані", щоб спробували перехопити бандитів, адже ландшафт дещо на нашу користь — грунтова польовиця, по якій втікають бандити, перетинає площу не під прямим кутом, а трішечки навскоси, ніби назустріч нашому другому екіпажу. Але час, час! Яка це фатальна субстанція! Скільки трагедій, катастроф сталося саме через брак якихось секунд, сотих і тисячних. "Вот пуля пролетіла, и ага", — згадалася стара популярна пісенька ще з радянського фільму. Скільки через оте гидотне "ага" загинуло наших побратимів! В нашому випадку не вистачає, як мінімум, десяти хвилин. Та в цей проміжок можуть уміститися тисячі трагедій, і навпаки — багато щасливих миттєвостей, котрим під силу перевернути Всесвіт. Часе, ти станеш моїм Богом, я тобі молитимуся, берегтиму, як зіницю ока, прославлятиму твою всесильність, тільки прискорся для переслідувачів і зупинися для втікачів. Ти й справді всесильний, можеш витворяти дивні-дива: стирати найглибші образи, нанизувати наші вчинки на одну стрілу, повертати все на круги свої. Хіба п'ятсот років тому якийсь козак Ярослав разом зі своїми братчиками не наздоганяв татар, котрі гнали ясир, хіба не рубався з ними потім люто і завзято?
Ну до кого мені ще звернутися з благанням, щоб посприяв у подоланні кричущої несправедливості, допоміг вирівняти оцю дику часову і просторову нерівність? Утім, знаю до кого. До ста вісімдесяти японських конячок нашого старенького "Міцубісі".