Бо давненько приглядався крізь супутник до тієї бокової колії, і от на, маєш.
Перше, до чого додумався Мічурін, це одвести Тараса вбік од волонтерів і попросити конфіденційно:
– Ти можеш мені у себе в Харкові відновити мою сім‑карту?
І тицьнув папірчик з номером телефону.
Тарас зашарівся від довіри, бо дуже полюбляв тверду чоловічу розмову:
– Ну, певна річ! Спробую, – рясно закивав.
– О, ще одне, – почув від лейтенанта, – ви можете не везти сюди харчі, одежу, навіть батарейки не везіть, а за ці гроші знаєш що – купіть путній квадрольот.
Тарас видихнув, це зробити було простіше, хоча й дорожче.
Він полегшено посунув до гурту волонтерок, які із захватом німіли на їхню з лейтенантом розмову, й Тарас із кожним кроком до них мужнів і частіше дихав.
На всі дівчачі запитання одмахувався, що то військова таємниця, однак вони не вгавали, і він випалив:
– Комерційна таємниця!
На диво, це подіяло.
Фішка полягала в тому, що Мічурін вирішив провернути акцію так, щоб ніхто й збагнути не міг, що відбулося. Такий задум гарантував невитік інформації, і лейтенант нарешті хотів розслабити душу, аби здихатися від зайвих переживань.
Він наполегливо засів за планшет, вивчаючи Блочкувате з космосу під усіма освітленнями, й зміг зробити висновки:
охорона ховається лише в передніх складських приміщеннях;
по‑друге, од самої станції все сюди перекрито;
по‑третє, і це дуже погано, пустирі там геть лисі, нема навіть бур'янців.
Увесь блокпост вдавав, що не бачить, як за лісосмугою Влад із Хантером, наче діти, бавилися з летючою цяцькою.
Ще б пак:
– Дам "Герлаха" пострілять, – пообіцяв лейтенант Хантеру.
Квадрольот мав лише одну хибу – недалеко літав. Тобто головний маршрут упаде на їхні плечі – й не помилився.
Коли підвечір прощалися, Мічурін вийняв брудного камінця, наче святиню яку, і прорік:
– Оце бережіть як зіницю ока, якщо вас схоплять, зробіть усе, аби здихатись цієї штуки, ясно?
Ті дивилися на предмет, не приховуючи здивування: доволі примітивно вимазаний шматок цементу. І все тобі тут.
Рухалися ночами, прикриваючись фольгою, аби не привабити випадкового тепловізора.
А ще гірше почалося, коли, окопавшись, довелося лежати й чекати наказу. Якого, в біса?
Такого, що далекий лейтенант майже не відходив од планшета, періодично вмикаючи, вже почав боятися, чи не розрядиться акумулятор у потрібну мить.
Так, що навіть не прийшов на побачення з молодою дружиною, а та, досвідчена контррозвідниця, вирішила не робити сімейної бучі одразу, знала, що чеснішого офіцера нема на білому світі, а надто в АТО.
Його дуже тішило, що ні Влада, ні Хантера геть не було видно з космосу – от що значить фольга.
Потім передав умовну есемеску, після чого нічний вертольотик із рук далеких диверсантів здійнявся вгору й подався до крайніх покинутих пакгаузів, де, зависнувши на мить, скинув униз невеличкий сухий зліпок "цементу".
...Вже Влад і Хантер приповзли назад і суворо берегли мовчанку, не зважаючи на докори в очах друзів.
Берегли загадку, бо ж не скажеш щось путнє про невеличкий камінчик, який вартував їм протертих ліктів і колін.
Дуже здивувала поведінка начальника, коли ввімкнули йому картинку відеозапису з квадрольота:
згори видно великі купи мінеральних добрив, паперові мішки з радянських часів давно зотліли, і вся хімія перетворилася на суцільну блискучу купу, типу айсберга з кінофільму "Титанік", навіть в інфравізорі ці відблиски вражали.
– Ось! Ось! – верещав Мічурін, скачучи навколо пультика керування, що показував шиферний дах і як туди ляпнувся цементний сухий кавалок. – Отак! Отак!
Підлеглі вже один раз бачили, як лейтенант садить гопака – з довгими худими ногами це давалося нелегко, однак він не зважав на такі дрібниці.
Потім шалено озирнувся, отямився, виструнчився і зник у бункері, зачинившись з улюбленим планшетом.
– Ігроманія! – по‑розумному прокоментував Влад‑Столиця.
Як він здогадався про те, чого й лейтенант не усвідомлював: він зі своїми діями весь час проходив на вищий рівень дивної гри? Страшно сказати, але ще не створеної фузерами "Гри в АТО".
Спочатку він побачив рядочки залізничних вагонів, ті вже котилися в бік сортувальної, коли вони виструнчилися на коліях, біля пакгаузів почалася велика метушня.
Особливо коли туди шосейкою потяглися білі нічні фургони гумконвою, зупиняючись на залізничне перевантаження.
Одразу навколо забігали гумконвоїри, це муравлиння можна було розгледіти й крізь нечітку картинку планшета.
Лейтенант Мічурін вишикував усіх своїх бійців проти нічного неба, неначе на урочисту лінійку, і здійняв над головою, показуючи доволі зашарпаного мобільника. Потім потицяв туди пальцем, набираючи свій власний номер, і почав майже декламувати:
– Альо, альо, не мовчіть, де ви?
На далекому даху покинутого складського приміщення ворухнувся од вібрації сухий камінець, навіть крізь цементне нашарування з нього линуло ледве чутне:
– Не мовчіть, де ви? – вдавався до запису автовідповідач.
– Ми на точці, але нас оточили. Підмоги! Підмоги!
Наївний лейтенант!
Вдаючись до складних ігор, він навіть підозри не мав, що не треба було відновлювати сім‑карту й імітувати в технопросторі самого себе, бо якби він подзвонив з будь‑якого іншого телефону, чужа апаратура навелася б на його голос, на неповторний тембр, якого ніколи не приховаєш від адресної пеленгації, –
автоматика хутко навела азимути, вони перехрестилися на точці голосового повідомлення;
укропи, ніяковіючи, споглядали, як їхній начальник робив довгі магічні паси в напрямку невидимого нічного обрію,
як тамечки профуркотіли далекі траєкторії чужих "градів" – вибухів ще не було ні видно, ні чути,
але наче за помахом диригента‑Мічуріна репнуло небо і почав підійматися горизонт, кидаючи вгору нові й нові блискучі поштовхи.
Галя вискочила надвір зі своєї апаратної, бо шокуюча картина спалахів засліпила нічні екрани, вона злякано втупилася у велетенський гриб, який невпинно повз у небо, вимкнувши сяйво зірок; дівчина, вирішивши, що то ядерний удар, кинулася назад у сховище.
Нарешті прилетіли потужні децибели, й солдатам спала така самісінька думка: заховатися від атомної атаки, всі були кинулися в бункер, однак, дивлячись на свого командира, що завмер у вирішальному диригентському жесті і ще раз почав гопака, полинули зачарованим зором у спалахи.
От що значить точні влучання "градів" у велетенську безформну купу прадавньої радянської селітри, що оно скільки пролежала і аж коли діждалася можливості здетонувати.
Вони не могли бачити, як злітають угору, пихкаючи, немов кульбабки, фургони гумконвою, стикаючись у піднебессі з підкинутими вагонами, та й з усім іншим, що було колись сортувальною станцією.
Чи міг зізнатися лейтенант Мічурін, що така дистанційна ідея прийшла йому ще в дитинстві, коли в його мікрорайоні почастішали крадіжки гаманців і він підставляв заміновані сажею гаманці й сумочки, а потім псував щастя злодюжкам, підриваючи їхню здобич за допомогою дитячого дистанційного пульта?
Що тут додати? Хіба що не вся селітра спалахнула, а дещо й розлетілося пустирями, започаткувавши згодом нечуваний урожай бур'янів.
Галя припала до екрана супутникового бачення й щасливо завмерла, збагнувши координати вибуху.
– От сучий син, – лагідно подумала про свого довготелесого чоловіка.
І пробачила йому невихід на інтимне побачення.
37
– Забери його інструменти.
Простенькі слова, а за ними – великий докір, мовляв, як ти міг так довго не приходити по них?
Тут треба багато пояснювати, а ще гірше з'ясовувати з самим собою, це був останній закуток, куди твоя пам'ять, тобто совість, ще не зазирнула?
Підходиш до металевої шафки, майстер відмикає, і ти з жахом бачиш братів халатик, капці, рушник.
А на полиці потертий футляр, коли Тарас тягне його до себе, то чує коливання інструментів, різних матеріалів, складених братом ще за життя, і чого варто відімкнути їх?
Але більша загадка – поза футляром: там натуральний бінокулярний мікроскоп – оце номер! – брат про нього не признавався.
Тарас зустрічається поглядом з майстром: увесь авіамодельний гурток бачив, як брат за цим мікроскопом працює?
Усі знали, а от вдома – ні, оце буде сюрприз, ось, виявляється, чим їхній старшенький Васько грався в авіамодельному гуртку?
– Він дуже хотів, щоб і ти таки... – починає було майстер, а потім махає рукою.
Гурток дивився на Тараса з докором, бо всі переживали кілька разів, як він заради футбольної секції кидав тут навчання, і як старший брат переживав ці розриви, бо вважав меншенького набагато талановитішим за себе.
Отож Тарас швиденько пакується й рушає від безлічі бінокулярних очей.
Усі наче по команді повертаються до своїх столів.
У кишені братового халата знайшов мильницю, тюбик зубної пасти й електробритву – то що, брат Васько, бувало, жив у майстерні?
Сім'я й насправді отетеріла, побачивши дорогий оптичний прилад.
Взагалі Васько був багатий на таємниці, наприклад, поїхав на війну так, що вдома дізналися аж через тиждень, тобто коли він загинув.
Як же він усе встиг?
От загадка, думали, що він просто засиджується в улюбленого майстра, в улюбленому гуртку. Проговорився, правда, що майструють безпілотника, що від Жори Тороповського є конструкції ще й не такі.
Однак вдома, підмівши комірку, він одягає братову білу шапочку, бере братів кип'ятильник і заварює в братовій чашці братів чайок, потім, глибоко видихнувши, відкриває потертого футляра.
І що ж у ньому:
старенька брошурка Сядристого "Таємниці мікросвіту", це знайома річ, бо її Васько не раз йому підсовував, але без успіху;
а в ній кілька вирізок про "білого китайця", чи то пак "білого крокодила", найстрашнішу наркоту, – ось що здивувало;
а от ще статейки із загадками виробництва "білого" зілля, і що цікаво, усі зі шкільних хімічних олімпіад...
Оце був сюрприз.
В окремій коробочці в пакетиках були заготовочки з віброторчиками, мікротехнічними пристосунками – де лише він брав гроші, щоб купувати їх через інтернет?
Аж матір перестала плакати й тільки руками сплеснула:
– Звідкіля такі гроші?
Знала б мама, які ще скарби в отому футлярчику...
І тут Тараса осяйнуло – брат з авіагуртком майстрували дрони й продавали волонтерам, власне, таким шляхом Васько й опинився в бойовій зоні, де на його дрона і навелися залпи "градів", власне, й...
Тарас уперто струшує головою, аби прогнати здогадки, бо зараз треба холодний розум, щоб руки були тверді, щоб могли, як учив Сядристий, поштовхами діяти між ударами серця, щоби виріб не здригнувся.
...Доїхати до останньої станції.
Підійти вночі далі, поближче до кордону.
Дочекатися ранку, потім дочекатися сонця й обережно поставити на футлярчик вийнятого звідти "дрозда".
Від справжнього він відрізнявся ще й розмірами, а чорне пір'я тим, що пір'їни було зроблено з мембран, які перетворюють сонячне світло в електричну енергію.
Пташина поволі розправляла крила, набираючися сили, це як метелик, вилупившись із кокона, благає Бога, аби несподіваний дощ усе не зіпсував.
Коли пташина невпевнено знялася в повітря і сонячна сила підхопила‑понесла її, Тарас ще довго стежив за небом, щоб тільки не одводити очей на лісосмугу, в якій треба обладнати гніздечко, ні, не для пташок, а для себе, маскуватися багато довгеньких днів.
...Якщо поглянути згори на віллу (а насправді це був чималий броньований ковчег), то вона була хороша, нагадувала супутникове зображення; хто аналізував картинку, не міг стримати посмішки – адже за старими інструкціями там ще й досі фабували вигорілу траву в зелений колір, хоча для потужних небесних інфра‑ та ультрателескопів таке маскування не становило жодної проблеми.
Повагу ж закордонних аналітиків викликали кілька ракетних "загород", вони були напхані різними калібрами, лякали також глибоко ешелоновані підступні пастки, не кажучи про примітивні, однак дуже ефективні мінні поля.
Ну, ще броньовані паркани, протитанкові вовчі ями, сенсори, сканери, вайзери і всіляка можлива автоматика, якої лише могла сягнути світова охоронна думка, отож фраза "що й миша не проскочить" набула нарешті реального значення.
Миша, але не пташка.
Покрита мембранами замість пір'я, вона мала ту особливість, що, поглинаючи теплову енергію, створювала холодну захисну пелену навколо "дрозда".
Дрон вибрав зручну гілку в парку, сів і вкотре розпустив крила для енергетичної накачки.
Набравшись якомога більше сонячної енергії, терпляче чекав нового ранку.