І приклав руки до серця:
— Бабкам! Бабкам на базарі я ношу. Ну, тим, шо молоком торгують.
Що вже й Петренко прокліпався:
— Стій, дружок, а чого це ти питимеш моє пиво, я не врубався?
—Ну, я ж не даром. Я отработаю.
Небо придавило стадіона.
— Я вам свою жизьнь розкажу.
Бо воно було завбільшки з ту історію, яка зараз мала пролитися з вуст незнайомця.
Що весь вітер втих.
— Ну, давай канай звідси, — підвівся Петренко.
Й нарешті побачив секрет швидкого бомжевого зникання: той спритно по діагоналі перекотився ослонами й провалився у отвір сектору.
— Він ще й досі тут? — сухо запитала вона.
У відповідь Петренко гучно ковтнув пива. Й подав їй.
— Я не буду. Тепер принципово не буду, — мовила вона.
Так, що він лякнувся, що йдеться не про пиво, тому безпорадно сів.
— Воно таке біле, наче зіткане з зірок, — зітхнув.
— Ти про що?
— Про твоє плаття.
Бо вирішив мати справу з ним, а не з Олею, воно, принаймні, не балакало, він вирушив ним, пестив тканину, вона відповідала взаємністю. Цілував, присягаючись у вірності знаній вірі, якій треба складати клятьбу щоразу наново, торкаючися вустами прапора займаної незайманості, щоби майорів і тріпотів без найменшого вітерця, не згірше за Петренка, який на той час забув рахувати, бо, якби не забув, що усвідомив, що розпочинає втретє за ніч. Яка теж розпочала. Її було так багато, що вона залегко би прихистила на цих ярусах і не одну парочку. Тому вона володіла ними спокійно, зачепившись за зорі і втупившися у чашу, складену з секторів, доглядаючи своїх обранців. Петренко подолав плаття, переборов і ліфчика, і все інше, що насправді іменувалося Гайдеґґером і Ясперсом, проклав і протулив, незважаючи навіть на те, що лави, довжелезні, насправді були дуже завузькі, аби лягти поруч і притиснутися. Але вони так міцно обійнялися, що здолали й це і перекинутися стало залегко, бо й стадіон почав поволі перекидатися, як отой колишній човен за три метри біля пластунської ріки, перекинувся і з полегшенням поплив зірками догори дном, аби надійно затулити закоханих од них самих.
— Ну так вуна пустая? Вже, говорю, пустая?
Бомж стояв невдоволено й ображено.
Через те, що є на сім світі люди, які можуть цмулити пиво непохапцем. Або через те, що можуть. Він, власник цілого стадіону — а не має до кого тут тісно притиснутися — може, тому голос його бринів кривдою?
Оля почула його першою, а Петренко ще деякий час ні. Він не міг повірити. Що вже який раз човен знову перетворюється на стадіона, особливо з того боку, де небо почало розвиднювати його. І щосили подумав:
"Наступного разу візьму ніж".
Що не відчув навіть, чи зробив це уголос, чи ні.
— Ви не подумайте, шо я очинь люблю пиво, — провадив' той. — 3 нєкоторого врємєні це не так. Но могу допить єго. — Тут він швидко схаменувся: — Не за дурняк, я отработаю, я можу многе цікаве розказать...
Це отут сиди, отут невідомо чого чекай. І якийсь хтось прийде, аби поділитися історією свого існування. Що Петренко насилу підвів голову:
"Я зараз розкажу тобі твою смерть".
А натомість видавив:
— Ну, гаразд. Давай, розказуй своє життя.
__________________
Медпоїзд
(диптих)
Story one
Я зміг утиснутися в крайній вагон, бо він був зелений, зеленіший за інші, бо з нього тхнуло зеленкою, тут, окрім медиків та запеленаних пацієнтів, втислося ще бабусь-аборигенок, ці до інших вагонів влізти не змогли.
Потяга трясло навсібіч, але, слава Богу, переважно уперед.
І навіть лягти вдалося, там, де лаву обсіло п'ятірко переполоханих бабців, я вклався вздовж їхніх спин до стіни. Й усім у купе стало заздрісно, бо ніхто раніше до такого не додумався.
Не заздрив лише той, у білому, у бинтах. Намотаних навколо нього на каркас, отож він сам законно лежав, і двійко молоденьких сестер стерегли його місце. Звісна річ, кожна з бабок мріяла полежати й собі, проте, позаяк я перший це винайшов, то вирішив, що спершу одісплюся, а потім поступлюся, однак, як назло, я почав мріяти то про руденьку, то про чорненьку медсестричку. Бо я збуджувався од медпрацівниць, вони були лаконічні, себто в білому, й на них завжди нічого, окрім чистоти, не було. Такі все знають з профілактики, а особливо з гігієни, тому падла підсунути їм значно важче, аніж усім, хто не є медичками.
Прокинувся я од того, що мої бабусі захтіли здиміти. Г це поривання саме по собі заспокоїло начлікаря. Який з'явився на порозі з твердим наміром його переступити. Медсестри нітилися, винувато косили очима на забинтованого каркаса і не йняли віри:
— Ви будете його дивитися? — м'яли вони бровенята.
Руденька одпустила свою, віднайшла течку й простягнула її так, наче це була її власна історія хвороби.
От би було добре полежати на лаві за такою спинкою. Тим часом бабці з переляку ущільнилися.
— Зроблю огляд. Я не підпишуся, доки не огляну. Я лікар, — провадив начмед.
Мені також закортіло дременути, однак я збагнув, що можу прикинутися сплячим. І тут закрутило в носі — лікар полоскав руки в мисці з сулемою, потім обережно заходився розмотувати обинтя. Покоївки вимушено допомагали йому, а з сусідніх купе також усі повтікали, хто був, звісна річ, яка тут постане картина, а, особливо, сморід. Моє слабкодухе око прагнуло заплющитися, а ноги чкурнути, однак дзуз їм! В мене були ще руки, і тому я ними вчепився в полицю і щосили не прикидався сонним, а прикинувся, наче прокинувся.
— А ви ж як хотіли? — мотав бинти той. — Подивимося, а тоді й підпишемося. Я — лікар. А не якийсь там... експедитор.
І про всяк випадок знову сполоснув долоні в сулемі.
За бинтуванням поволі оголювався каркас, медички-сестрички сахалися, аби припадком не зиркнути туди.
Там виявлявся доволі міцний парубійко. Він лежав і сопів. Що лікар кілька разів переводив погляда на історію хвороби, потім на сестер, тоді знову на хворого. Потім раптом зупинився на мені. Я заплющився. Щоб він мене не помітив.
— Лепра? — перечитав він діаґноза.
— Мугу, — прогудів пацієнт.
— І вас везуть до лепрозорію? — рясно закліпав лікар.
— Мугу, — погодився той.
— Ну ви ж не хворі?
— Так, — погодився той, помовчавши.
Якби тут, як годилося, була муха, то почулося би її дзичання — така запала павза.
— А як же ви сюди потрапили? — почепив на неї лікар питання.
Юнак вперше озирнув купе, потім запитально медсестер, але ті щиро перезирнулися. З чого випливало, що то не вони ставили діагноза. А головлікарка їхньої поліклініки, про яку згадав хлопець:
— Врачиха мене визвала і мені її поставила, ну, болєзнь.
— Не вірю, — не вірив лікар, бо він також був у цім закладі головлікарем.
Юнак знизав рожевими плечима:
— Воно міні нада. Отак взяла, отак поставила.
— Чому?
— Я так собі думаю, шо я їй чимось не понаравився.
І почервонів далі од плеча починаючи, бо, лежачи голий, розумів, що такий, як він — може лише "наравитись".
— Не вірю, не могла ж вона вас легко запроторити до лепрозних.
— Могла.
— Отак за просто так?
— А за що ж іще? — червонів парубійко.
— Встаньте.
Той виліз з каркасу.
— Покажіться.
Той скинув і майку — червонів він, виявляється, скрізь, це ж треба мати стілько рум'янцю. Яким щосили засвідчував відсутність лепри.
— Покажіть.
Хлопець ніяково кивнув сестричкам, і ті по-військовому хвацько одвернулися. Той показав і розхвилювався ще дужче, адже й там не виявлено ніяких ознак; того, за що його транспортовано Бозна-куди.
— Скільки, цікаво, ви оце його везете? — почухав лікар у себе за вухом, а не в медичок.
— Два тижні, — нарешті почервоніла й руденька. Руденькі мають таку білу шкіру, що їй дуже важко червоніти.
— І не помітили, що він здоровий?
Увесь медпоїзд напружився, дослухаючись.
— Як? — кивнула чорнішенька на каркаса.
— Він мовчав, — додала світлішенька.
Головлікар шпурнув бинти в куток:
— Ну ви ж чудово розумієте, що коли б він потрапив серед лепрозних, то неодмінно б заразився?
Знову запанувала мовчанка, така, що хлопець одсунув каркаса й знеможено сів. Тривала вертикальна постава стомила його.
— Так, — мурмотіли водноголос ті, — розуміємо.
Лікар жбурнув туди ж і теку з документами.
— Але, — закліпала чорнішенька, — але він це також розумів.
— То що ж мені тоді, — загудів парубійко, — кричати на весь вагон? Що я здоровий?
— А чому б ні?
__________________
Медлікар
(диптих)
Story two
Чого це я тут? Півгодини пересадки, скільки отаких півгодин — і життя пройшло, завжди це трапляється в райцентрах, де, окрім церкви, якої вже нема, ні на що глянути. Або на краєзнавчий музей в помешканні старої школи, одібраної в розкуркуленої сім'ї, де є експонати про все, окрім розкуркулення. І добрячий замок на дверях із тієї ж епохи.
— Зара поїм, зара дозаправлюся, — тлумачив шофер найнедовірливішим з пасажирів. — Машина тоже кушать хоче. От люди. Куди його спішить? Ну, піди разомнись чи попісяй, от народ.
Ще на майдані була лікарня, вона відгонила, як личить їй, райцентрівській, хлоркою. Сільські хворі пахнуть не так, як міські, а "карасіном". Чого їх там стільки позбиралося? Пошесті ж давненько вже не було. І от коли мій погляд впав на вивіску, несподівана тривога опосіла мене — "Горчухнівська районна поліклініка".
Я навіть сів, щоб пригадати: в головлікарки цього закладу має бути подібне прізвище.
Яке? Зайшовши досередини, довелося лякнутися кількості недужих, деякі були в такому стані, що мимоволі хотілося пригадати того вірменина-лікаря, який в Штатах сів до в'язниці, бо вбивав шприцом невиліковних. Яке в нього прізвище? Та, звісно, не таке, як у цієї, головної тут:
"Гороховецька". Ще одна табличка поруч запевняла, що "прийому не будет".
— А може, й буде, — кивали бабусі, які на своєму віку бачили й не такі дива. — Врачиха як захоче, то й буде.
Звідкіля я її в біса знаю?
Вийшовши зі стиску, я побачив серед автобусів і свого — кілька охочих допомагали водієві носити з салону каністри з пальним. Деяким краплям щастило уникнути бензобака й вони поринали в теплу надвечірню пилюку, не маючи навіть сили перебити її пахощів. Чи в них тут і автозаправки нема? Що за край дивовижний?
Отут я й пригадав рожевого хлопця. Довелося кого обстежувати у вагоні — хибний діагноз конвоював його до лепрозорію, звісно, на заріз — хлопчина бо був здоровісінький. Пам'ять тоді зачепилася за назву лікарні, яка його надіслала, бо та була майже тотожною з прізвищем тамтешньої "врачихи".
На майдані, та ба, в райцентрі не було жодного, хто би виглядав краще за того "лепрозного".