До того ж він, як і моя дружина перфектно володів мовами дотичних консулатів. Однак із тими рекомендаційними листами перший крок ніби був нещасливий: до французького консулату дружина того дня спізнилась. Але ж невдача була тільки позірна. Бо ж коли вона прибігла до консулату італійського й подала свою рекомендацію, консул ураз прийняв її особисто, уважно вислухав справу й сказав:
— То ж навіщо вам шукати візи до Франції, а у нас — другої, транзитної, коли я дам вашому чоловікові просто візу до Італії, на місяць чи там два.
— Та ж до Франції ми можемо знайти попутника, — сказала з сумом дружина.
— Пані, та ж нині до Італії на дешеву ліру знайдете їх більше. Спробуйте, а тоді прошу, дам і попутникові, коли буде солідна людина.
Отже, просто без намагання, найтяжче — було в один день зроблено. І, коли дружина з радістю репродукувала мені свій діалог із консулом, почулося клепання в наші ворітця. Був то наш приятель — університетський професор із Праги, В. Щ. Почувши, про що мова, враз ухопився:
— Та ж я буду за попутника! Я вже і там, і там пробував за візи — і безуспішно. Дарма, що чекав по чергах кілька годин та й не один день. Не мусите, пані Наталено, ані сама їздити: дайте ваші документи — я вже ті пороги знаю, і враз сам полагоджу справу.
І таки, дійсно, справу полагодив "ураз". Полагодив за чверть години й того ж таки дня привіз до нас візу мені й свою. А тимчасом мені трохи полегшало, бо встановилась добра погода. Я міг потрохи пересуватись, тільки спираючись на одну палицю. Другого дня погода стала, як кажуть австралійці, "геніальна", а барометр усе далі дрався вгору. Тож ми, не відтягаючи, того ж іще таки тижня, що Бор-ик привіз був свої перші гроші, вже вступили до вагону експресу, який без пересадок помчав із нами з Праги до Венеції. Що ж був уже кінець серпня, у вагоні було настільки вільно, що хвору ногу можна було витягти на лавочці. Так що ми з професором навіть вигідно відпочивали. Без пригод, у повній удачі приїхали ми без спізнення до чарівної Венеції. У Кестро (передостання стація) у наш вагон вскочив хлопчик — камелот із газетами й кожному ще ткнув у руки рекламні листочки. Що ж нам було цікавіше дивитись на Адрійське море та освітлену Венецію, ми ті листочки засунули до кишень, ані на них не глянувши. Коли ж ми без клопоту знайшли собі добре й дешеве мешкання у Венеції, добряче повечеряли накупленими на торзі овочами, Щ-ий і питає:
— А що ж воно нам надавало?
Він знав італійської й почав переглядати плакати.
— А це — вже просто для вас! — сказав він, — Проспект італійських живців. А між ними, дивіться, Абано. Ще ж із-перед Різдва Христового було воно славне своїми гарячими сірчаними джерелами. В числі хвороб, що їх там лікують, на першому місці стоять артрити!
— Добре. Але ж, де те Абано? Може десь під Римом чи Неаполем, а в мене вистачить тільки на те, щоб просидіти місяць десь на березі моря тут, у Ломбардії.
Та ж на другий день нас просто ошарашили сприятливі відомості про Абано. Лежить воно всього за якихсь 20 кілометрів від Венеції. Залізничний квиток коштує щось менш шести лір. Але ж, що було мені найдивовижніше, — в 10-х кілометрах від того славнозвісного живця, лежить Падуа, зв'язана електричним трамваєм! Падуа ж — місце, де поховано тіло св. Антонія, де біля Його гробу кожного року відбувається безліч чудес…
Оглянувши Венецію, ми поїхали в Абано. Виявилось, що в 42-х величезних санаторіях, переповнених ущерть, нема жодного вільного місця. Насилу в одній приобіцяли мені покій за тиждень. Лікар-француз оглянув мене приязно й сказав:
— Ваші приятелі лікарі мабуть знають добре всі немочі. А я знаю тільки одну галузь: хвороби суглобів (артрити). Тож можу вас запевнити, що після 12-ти лазень у цім сезоні та після 12-ти в сезоні прийдешнім, на осінь того року будете дужий. Так прийдіть за тиждень. Аддіо.
З професором ми поїхали з Абано до Падуї. При гробі дель Санто Антоніо зажили ми обоє міцних вражень. Я молився щиро й дякував за самий факт, що довелось мені тут опинитись. Але ж не мав я великої надії, щоб Святий почув моє грішне прохання помогти й з ногою. І ніби, дійсно, мав я рацію, бо щойно ми вийшли з костелу, почав падати дощ. Себто: мені враз погіршає, муситиму лежати у Венеції в ліжку може й увесь той тиждень, що чекатиму на місце в Стабіліменто Морозіні в Абано. До всього ж ніде в готелях ми не могли знайти собі кімнатки. Довго блукали під дощем по мокрих вулицях — і все без наслідку. В Празі при такім довгім ходінню й по сухому я вже не волочив би ноги. Але ж тут — дивина! Ходжу по мокрих хідниках цілком вільно, тільки трохи підпираюсь ціпком. Нарешті найшли й ночівку. Вночі я прокидавсь кілька разів, чув, як порощить дощ, але скільки прислухався до ноги, — вона мала сумління й не озивалась.
З Падуї ми знову повернули до Венеції. Щ-ий поїхав далі — до Фльоренції, до Риму, Неаполю, я пробув п'ять день у Венеції, знову на день вернувся до Падуї, а з Падуї — до Абано.
Читачеві, що не покуштував артретів, не було б цікаво про знаменито впорядковане лікування в Абанських лазнях, де лічничі джерела мають природну теплину води 82° Ц; то ж я тут опускаю деталі. Тільки зазначу, що по п'ятьох ваннах я пішов пішки за десять кілометрів. По десятьох — зовсім відложив свою палицю, а по 11-х щиро подякував лікареві й персоналові Стабіліменто й поїхав дякувати св. Антонієві за повне одужання.
— Якщо маєте змогу, пробудьте у нас ще тижнів зо два. Якщо ж маєте щастя, що за ці два тижні не впаде дощ, стан вашої ноги буде такий, що може — зі мною вже більше взагалі не побачитесь, — попрощав мене милий лікар.
Я перебув у Італії ще два тижні. При чому чудо ще доповнилось тим, що мені туди прислала аванс одна з наших убогих емігрантських редакцій. Та за той час не тільки не впало жодної крапки дощу в Італії, але ж, коли я приїхав у Чехію, то й тут іще повних 25 днів була чудова, суха погода. Мені не тільки вистачало грошей на всі витрати в подорожі та в живці, але ж я привіз додому такий лишок, що відразу повернув половину Бор-икові та враз купив собі другого (вживаного) але ще ліпшого велосипеда, як був той, що я перед двома місяцями продав, І десять повних років не згадував я, що мене колись так безнадійно боліла нога.
Заношу сюди цю згадку, хоч вона й не має нібито безпосереднього зв'язку з моїми "зустрічами зі смертю". Однак вона вельми потверджує моє переконання, що в світі нема випадків, але є перманентна милість Божа до тих, бодай і найгірших грішників, що у Нього та Його Святителів тієї милості шукають. З другого боку, коли б і справді була це туберкульоза костей, як це виглядало цілком непохибно (навіть по туберкулінації), то напевне сьогодні я вже не записував би отих своїх спогадів про подію, про яку свого часу я докладніше подав був до італійського Антоніанського часопису.
Але ж треба тут додати й маленьку деталь із доби мого перебування в Абано.
Одного, дуже паркого дня, я сидів по обіді в санаторіальнім саду та грів на сонці коліно. Лавочка була низесенька й стояла між кущами й квітками та травою. Я читав і не дивився довкола.
Коли це раптом хтось мене смикнув за плече, а жіночий голос дзвінко закричав: — Серпенто!..
Я шмагом відсунувся на другий кінець довгої лавки, а там, де я щойно сидів, швидко повзла велетенська, метрів на півтора, злотиста гадюка.
Старша пані, що врятувала мене від небезпеки (видима річ, гадюка не мусіла мене конче вкусити!) — була з єгипетської Олександрії й потім дуже зі мною поприятелювала. Що ж було найдивніше, — вона досить добре була поінформована ще тоді, в 1925 році! — про Україну й про українську справу.
***
З того часу почали й наші матеріальні справи ліпшати. Бігом одного року видано кілька моїх книжок, прийшли цілком несподівані літературні гонорарі, — і ми поплатили всі борги. Навіть почала набиратись і готівка. Тоді ми вирішили продати незвичайно незручну нашу хатинку в Увалах, яку, говорячи з чеська, справедливо звали "псі буда" себто песька будка. Та ж найдеться купець і на дірявий горнець. Найшовся на нашу "бовду", а ми собі купили більшу садибку в Мельнику.
З Мельника до Праги залізницею — 54 кілометри, при чому два кілометри треба йти до двірця. А по соші від нашої хати — тільки 30 кілометрів, при тому дорога зручна й гарна, особливо назад — додолу, що має велике значення для втомлених ніг. По дорозі — кожних 2–3 кілометри — селища й величезний рух удень і вночі. Тож із Мельника, коли на дорогах не лежав сніг, звичайно я їхав на велосипеді.
Одного разу на соші з лівого боку (тоді їздилось ліворуч) було накидано багато кам'яної товчі (щебню), приправленої на поправу дороги. То ж я їхав по обочені (по "банкетові") дороги з боку правого. Нараз бачу: зустрічне авто притримало біг і їде просто на мене. Як воно вже було на пів метра від мене, я кинувся в канаву. А з авта висунулась червона пика шофера, що мені кричав по чеському:
— Я маю право тебе вбити, бо їдеш не по належній стороні!
Дійсно, не дурно таки співав наш Франко: — "Люди, люди… Я — ваш брат!" хоч, щоправда, не додав, чи вони також відповідали те саме…
Не було це першим випадком, щоб я мав змогу переконатись, що люди з культурної Європи, вміли користати з "свого права"… Та на цей раз рівчак був не дуже глибокий, а я впав щасливо, без шкоди для себе й для велосипеда.
***
Іншим разом їхав я до Праги проти великого вітру. На соші було мало авт. Аж ось нагонить мене вантажний віз. Їде дуже помалу. А саме починається довший підйом. Ах, яка ж спокуса взятись рукою за дошку авта та "на шармачка" виїхати на гору й трохи відпочинути, не витрачаючи часу. Вхопився. Всі думки — на тім авті, за яке я тримаюся з правого боку, бо ж знаю, що зустрічні поїдуть зліва. Аж у цій хвилі вітром пролітає великий особовий автомобіль, перегоняючи вантажника. Пролетіло те авто біля мене буквально на якихсь п'ять центиметрів, аж кров у мене разом відплила з обличчя й перед очима закрутились жовті кола…
***
Ще одна пам'ятна подорож до Праги.
Треба було скористати зі щасливої нагоди: продавалась велика нумізматична збірка, а в ній я побачив випадково монетку з Кападокії. Що ж до святого Василя Великого свого часу в Цезарії Кападокійській лились потоки пожертв на заініціовані ним харитативні доми, звані потім базиліками, — міг отой динарій бути і в руках Святого.