Тільки й встигла гукнути вслід:
— Не бійтесь, хлопчики! Все добре буде.
І залишилась на місці, тоненька, мов дівчинка, зовсім самотня.
Отоді й пройняв Валерія страх. Ніби велетенська аеродинамічна труба втягнула його в себе, зіжмакала, покрутила й викинула за ворота.
— Беріть мене, беріть мене! — гукав він, не тямлячи, що машини з синім ліхтарем давно немає, та й взагалі з горла в нього вихоплюються не слова, а якісь незрозумілі звуки, ніби рота йому затулив шалений вітер, що свистів довкіл.
Ганна Михайлівна обняла Джиглюка й повела до школи.
— Не треба так хвилюватися. Вони нічого поганого не мали на меті — отож нічого поганого з ними й не може статися. їх зрозуміють. Вони напрочуд благородні хлопці.
Штрикалка з наколотими на неї барвистими папірцями все ще стояла біля дверей, і Валерій машинально здер з неї ті цукеркові обгортки, кинувши їх під ноги. Залізо задзвеніло на гранітних східцях.
— Ганно. Михайлівно! — озвався за їхніми плечима завуч.— І що це ви кажете вихованцю? Прошу вас, покваптесь до учительської, готуйтесь до наступного уроку. І ви, Джиглюк, ідіть до себе — у дворі порядок.
Лев стояв зі схрещеними на грудях руками, ледь погойдуючись, був, мов стіна, до якої можна притулитися, і, глянувши в його незворушне обличчя, Валерій на мить відчув полегшення.
Але на уроці не зміг виконати контрольну роботу, й вчителька математики відіслала його до лікаря. Хоч це й дивно, температура справді виявилась підвищеною.
В ізоляторі Валерія одвідав Вітулька. Був, як завжди, простодушно-веселий, приніс фруктів і цукерок — свій зібраний за два дні обідній десерт, а на додачу—красиву мушлю.
— Вона аж з Індонезії. Глянь, яка рожева й золота, не віриться, що справжня. Бери, одужуй швидше.
Він ні про що не здогадувався. Вчителька біології також.
Але бачити друга чомусь було нестерпно важко, й Валерій кволо заплющив очі:
— Спасибі тобі. Тільки — не треба клопотів. Іди. Я трохи відпочину.
Залишившись сам, пошпурив подарунок у кватирку — якомога далі, в засипаний горіховим листям сад. Вітуль— ку він зненавидів.
Лиш через місяць Валерій заспокоївся настільки, щоб розпитатись у Алсаханова:
— А що вам було в міліції?
— Нічого особливого. Зняли показання. Прочитали відповідний параграф закону — про співучасть у злочині та покарання. Порадили більше такого не робити. Все.
— А ти раніше не знав?
— Чого ж, Ганна Михайлівна попереджала.
— Нащо ж ви годували того хлопця?
— А що — нехай би голодував?
— По закону ти мав би повідомити міліцію.
— Та нащо, коли він мусив сам зізнатися? Так краще. Для нього, та й для нас.
Вітулька засміявся і лагідно сказав:
— Знаєш, а ми ж таки боялися-боялися... Ні, не в міліції — раніш, тоді, коли не знали, що він один. Ну, раптом справжній урка, вбивця якийсь? Ризикували, доки до нього придивилися, аякже... Та й Ганна Михайлівна хвилювалася, хоча і словом не дорікнула нам за те, що ми її втравили в цю історію. От вона яка!
— А потім — теж боялися?
— А потім — ні. Я знав, що чиню добре.
— Ти певен?
— Певен. Знаєш, у мене щось усередині є таке, що каже — я вчинив так, як треба. І відчуваю, інші зі мною згодні. Навіть оті, в міліції.
Того ж вечора Валерій переселився в інший бокс, помінявшись місцем з Сашковим приятелем, але й там він не знайшов спокою. Він заздрив Вітульці, що бігав, усміхнений, як квітка нічим не переймаючись, не тлумлячи в собі ніяких таємниць. "Зате ж в кінці року йому неодмінно знизять оцінку за поведінку,— думав Валерій.— А це неодмінно позначиться на його майбутньому. Ну а коли не знизять? Коли минеться просто так?" Вже не ховаючись, мусив собі зізнатись, що тоді для нього, Валерія Джиг— люка це буде надто кривдно. Ні, він не бажав зла добродушному Вітульці, але ж у світі має бути якийсь порядок, аби напевне знати, як правильно чинити. Вітулька порушив параграф кримінального кодексу — чому ж не він карається страхом? Навпаки, звідтоді ніби аж виріс у очах не тільки друзів, а й вчителів. А Лев мовчить, Лев береже його, Валерієву, таємницю, і в цьому також є щось небезпечне. Лев теж чогось остерігається... Може, як і він, загальної зневаги? Від цих думок ставало моторошно.
Вітульку покарали тим, що перевели до іншого інтернату, де статут не зобов'язував до цілковитої бездоганності. Пішла і вчителька біології, маленька красива дівчина, в яку всі старшокласники були трохи закохані. Знесли сторожку лісника, а разом з нею й боброву хатку — втім, це вже не мало значення, бо наступниця Ганни Михайлівни, висока сухорлява особа з врочистим виразом обличчя, не визнавала ніякої "відсебятини" й уроків просто неба не проводила, хоч дуже пишалась особистим знайомством із Сухомлинським. Лев із завуча перетворився на директора, додав до своїх ста кілограмів іще з десяток, набравши нової величі: іноді здавалось, що він володіє просто-таки нелюдським умінням усе бачити й примічати, тримаючи бразди правління у вкритих золотими веснянками руках.
Останнього інтернатівського року в житті Валерія Джиг— люка нічого не траплялось, і страх, немов бактерія, перетворившись під сонцем добробуту й успіху на крихітну спору, впав на саме дно душі. Він носив її в собі, як носять малярійного збудника, не знаючи, коли тебе схопить приступ лихоманки.
Джиглюк піднявся на поверх, де був кабінет директора заводу, та несподівано для себе звернув не праворуч, а ліворуч, до вікна. Там стояло обдерте крісло, яким за часів Левандовського користувався Петро Гресь, дрімаючи після обіду за дверима, на яких було написано: "Увага: дослід!" Валерій важко опустився в старі зелені оксамити — сірі пасмуги виплеснулись на світлий костюм. Відчуття було таке, ніби сів у збиту машинами пилюку десь на роздоріжжі.
"А що я, власне, йому скажу? — подумав Джиглюк.— Хіба не я колись переконував його, що винахід Хвильового нічого не вартий? Директор ще сумнівався... Так, було. Радив мені все зважити. От і спіймався у власну пастку. Чи виграємо процес, чи програємо, а розголос буде все одно. Не уникнути розголосу. І потім... це бридке психологічне відчуття... Насамперед я маю заспокоїтись. Так, заспокоїтись — тоді все інше".
Він довго сидів заціпенілий, і люди, що проходили до канцелярії, озирались на знайому постать у темному кутку біля давно засохлої пальми.
"ХАЙ СВЯТИТЬСЯ ІМ'Я твоє"
Звечора вимкнувши світло, Шепіт не забував відслонити штору. От і зараз, хоч вікно ледь сіріло, знав: час вставати. Мати нездужала — тож мав принести з магазину чогось, щоб можна було приготувати нашвидкуруч, аби не тупцювала зайве на кухні. Зіп'явшись навшпиньки, витягнувся щосили, затримав віддих і напружив усі м'язи — жива струна, туго нап'ята поміж стелею і підлогою, ладна озватися потужним дзвоном на перший-ліпший життєвий дотик.
Після короткої ночі він вступив у володіння СВОЇМ тілом, волею, швидкою і точною реакцією, спраглістю до роботи — всім тим, що так його тішило у власній особі.
"Де ваша скромність, Вікентію Васильовичу?"
Скромність тактовно опускала очі: нехай господар трохи порозкошує, бо ж власні чесноти дались йому нелегко. Не народився з ними...
Він і близько не був такий років із десять тому, коли по закінченні університету чекав розподілення. Мати, постукуючи перед себе паличкою — саме готувалась до операції катаракти,— сама пішла до декана, й той, хоч і мав славу чоловіка суворого, і п'яти хвилин не витримав погляду незрячих, сповнених сліз очей...
Отак Вікентій дістав вільний диплом і незабаром опинився в Інституті гігієни будівництва. Там і нудився у відділі інформації, гаразд не знаючи, чи потрібна кому робота, яку старанно виконував вже протягом трьох років. Одного разу під час традиційного перекуру почув:
— Звідки взялася оця Кармен?
— Кармен — про блондинку?
— Ти придивись, ти придивись... Суцільна незалежність! Хода, жести...
"Що в ній від Кармен?" — подумав Вікентій і негайно поклав собі не звертати уваги на новеньку працівницю. Та не минуло й п'яти хвилин, як йому нестерпно захотілося знову глянути на неї: звичайна собі молода жінка, хіба що ім'я рідкісне — Агнеса, і вдягається дуже строго. Плаття пастельного тону, блейзер...
— Якась стара діва,— сказав Вікентій сусідам, коли ті взялись обговорювать достоїнства "Карменсіти".
— Ти просто не встиг розібратися в жінках, молодий ще,— заявив найперший інститутський серцеїд, жукуватий красень із млосними очима Віталій Хрущ.— Ось глянь на босоніжки й на цей браслетнк-змійку біля зап'ястя.
Вікентій глянув: босоніжки були прозорі, перламутрово-бузкові, крізь них проглядали вузенькі з рівними пальчиками ніжки, а разом із браслетом погляд мимохіть охоплював і витончені руки, тендітні, із бездоганним манікюром. Потім це стало чистим насланням: на планірці він не міг слухати шефа — лиш видивлявся, куди ж заховались ті маленькі ніжки, що примудрялися ступати по землі так діловито.
— Ех, був би я вільний...
Це зітхання Віталія стало подією дня: адже досі кра— сеня не дуже спиняли пути Гіменея.
— Невже б ти на ній одружився? — відірвав від паперів хронічно заспане обличчя "старожил" відділу Микола Чумак.— Ото б зробив дурницю! Таж ця особа з тих, що скручують нашого брата в баранячий ріг. От уже й шеф перед нею нітиться. Ні, справжня жінка має бути не така...
— Яка ж?
— Справжня жінка має бути жінкою, тобто коритись чоловікові. Лагідність, тихість, терплячість, готовність до самозречення — ось найцінніші її чесноти. А ця за кілька років вискочить у директори якогось підприємства. Чого вона у хаті варта?
— А ти, Микольцю, до аспірантури не вступив? — озвався зі свого обмаяного альпійськими фіалками кутка третій сусід, добряче облисілий у свої без малого сорок років Петро Іванович Петковський.— А котрий рік збираєшся?
— Ну, не вступив. Поки що.
— Та вже й не вступиш, навіть балакати про це облиш. Знаєш чому? Бо, коли належало готуватися, твоя тихенька жіночка купила кришталеву люстру, й ти вмить перетворився на галерника. Скільки місяців калимив направо і наліво, відробляючи її? Отак ми служимо своїм покірливим богиням! А бунт зчинити не стачає духу.
— Ну то вже інше діло.
— Звичайної Це святе діло твого життя — дбати про сімейний престиж, аби велось не гірше, як у інших.