Навпаки, треба докласти всіх зусиль, щоб ворог не довідався, що ми тут.
Кожен з нас відходив до своєї праці. Дядько зупинив мене:
– Тепер розумієш, чому я назначив тебе тим… як ти кажеш, генералом? Ми маємо свої аргументи, які диктують дію збройного відділу, а про які бойовики не знають і знати не повинні. Вистачає, коли ми четверо втаємничені в цілість нашої боротьби. Поза нами ніхто не сміє знати більше, як йому належить. І ти, наприклад, не знаєш, які я маю зв'язки з краєм, бо це не твої справи. Тож хлопцям видай накази, щоб не зрадилися перед парашутистами, але не подавай їм ніяких виправдань чи пояснень, чому ми не вступаємо в бій. Зрозумів?
– Зрозумів.
Я відійшов до своєї бойової групи. Хлопцям я наказав пильно спостерігати дії парашутистів і ні в якому випадку не дати себе спровокувати.
Парашутисти наближалися дуже поволі і аж другого дня ранком підійшли до поляни. На екрані ми бачили докладно, з якою обережністю вони наближалися крок за кроком до нашого місця. Обійшли поляну хащами й окружили хатину. Врешті наглим наступом вдерлися досередини, прикладами рушниць розваливши двері й розбивши вікна.
У нашому підземному сховку ми сиділи тихо, як миші. Крізь мікрофони чули кожне їхнє слово та кожний шепіт.
– Нікого нема. Це давно покинута хата, я був тут уже два рази з розвідкою. Ніяких змін нема.
– Даремна робота! Тепер мусимо маршувати півдня туди, де причалює літак. Дурна історія!
– Можемо ще провірити околицю з другої сторони, хоч літунські фотознімки не виявляють нічого підозрілого.
Вийшли вже без засобів обережности на поляну, саме в той час, коли їхній гелікоптер летів над проваллям. Вони давали літунові знаки, що нічого підозрілого не знайшли. Опісля полягали відпочивати в тіні дерев. По двох годинах рушили назад, і ми слідили їх, поки не віддалилися на яких 15 кілометрів. Проте ми залишилися надалі в повній готовності аж до ранку.
Дарма що парашутисти зникли, ми далі зберігали всі засоби обережности. Це були останні дні, в яких рішалася доля нашої справи, і було б великою провиною допуститися хоч би найменшої необережности.
Час від часу я приходив до підземелля "Сороки", але там не мали часу на балачки. Тож, перекинувшися кількома словами, я вертався до своїх хлопців. Другого дня, крім гелікоптера, перелітали над нашим тереном ворожі літаки. Ці польоти тривали цілий день, опісля більше не повторялися. Мабуть, ворог занехаяв розшуки.
Врешті одного дня дядько повідомив мене, що вечором відбудеться важлива нарада. Ми готові до війни з Московською імперією.
20
Я ввійшов до підземелля "Сороки" і зразу ж стрінув Гаську. Вона сиділа похилена над якимсь приладом і стежила за невеличкою голкою. Усміхнулася до мене, коли я привітав її голосним окликом. Була бліда і, здавалося, вичерпана.
– Виглядаєш стомлена, Гасю! – заговорив я з удаваною турботою в голосі.
– Працюю! – відповіла. – Крім цього, не бачу сонячного світла.
– О! – порадив я. – Вийди час від часу на поляну й погрійся до сонця!
Я був певний, що Гаська скочить на мене, і приготовився відперти кожну фізичну атаку. Але вона ні ворухнулася. Глянула тільки з докором на мене й відвернулася до свого приладу.
Перемога була її, і я почувався розгромлений.
"Який з мене дурень! Невихований!" – майнула перша думка.
– Вибач, Гасю! – тихо промовив я. – Я жартую, не хотів тебе вразити.
Я підійшов до неї й поцілував у голівку.
Гася засяяла усміхом:
– Нічого! Ти тільки не вдавай героя, а будь завжди таким як насправді.
Друга моя поразка!
Прийшов Семен і дядько, і ми почали нараду.
Дядько повідомив нас, що всі приготування скінчені. Можемо почати наступ на Москву хоч би сьогодні. Проте слід узяти до уваги всякі труднощі і тому треба нарадитися. Ось перше питання: що може статися, коли ми випустимо перші ракети на Московщину?
Ми ставили різні прогнози – від найбільш оптимістичних до найгірших. Так вимагав дядько: відкрито!
Першим і найважливішим завданням було б забезпечити наш центр. Бо після перших ударів Москва може відшукати у просторах напрям ракет і місце їх випуску. Ми можемо першим ударом знищити Москву та інші їхні міста, але хто знає, чи вони не мають таємних приміщень, у яких сидять уже віддавна. Або мають протизброю. Або можуть знищити нас, упевнившися, що саме тут є наш центр. Ждуть тільки відповідного часу. Та ще багато інших несподіванок може трапитися!
Ми обмірковували всякі можливості. Отже, наприклад: ми почали наступ. Ракети нищать Москву. Проте оборонна сила ворога ще не знищена. Він відкриває нашу централь й атакує нас. Що робити?
Перша можливість: москалі скинуть парашутистів, щоб здобути наш центр – схочуть дістати у свої руки таємницю нашого винаходу.
Тоді ввесь тягар оборони лежить на мені. Наша збройна група мусить усіма засобами знищити ворога. Тому мушу посилити маневри й розслідування терену, щоб мої люди і я сам знали кожну стопу терену. в якому доведеться нам відпирати наступ. Кожний з нас мусить ще раз і ще раз докладно обзнайомитися з новочасною зброєю, мусить бути фізично готовий до найбільшого зусилля. В останній хвилині перед запуском наших ракет маю повідомити залогу про всі наші наміри і про важливість завдання нашої бойової групи.
Інша можливість – це наступ москалів ракетною зброєю на ті терени у світі, в яких вони підозрівають наші бази. Одним з них може бути і наш центр.
– Тоді, – сказав дядько, – ми є забезпечені перед можливим атомним наступом передусім тому, що перебуваємо в глибокому підземеллі. Коли б, однак, ворог особливо напосівся на нас, ми мусіли б покинути це місце й перейти в інше. Такий побічний пункт готовий і, якщо вважаєте потрібним, постараємося перенести туди частину наших бойових припасів. Це зарослий терен яких сто кілометрів углиб пралісу, і там уже тепер маємо наші магазини. Мушу зазначити, що місце є тимчасове, нема підземелля, тільки замасковані на поверхні землі скрині з харчами і зброєю. Чи слід туди перенести частину ракет і помірових приладів?
Ми докладно розмірковували тягар і число потрібних ракет на такий випадок і прийшли до висновку, що доцільно було б перекинути ракети в останньому моменті, тобто коли б ворог справді намагався знищити наш центр. Зате менш важливі речі можна перекинути вже тепер для відтяження найважливіших транспортів на випадок справжньої небезпеки.
Це рішення мав виконати я з моїми людьми. На це потрібно було декілька днів. Також і провірка всіх апаратів вимагала часу, так що один тиждень часу був потрібний для нас усіх.
Я взявся зразу за діло. Два перші дні призначив на маневри в околиці, які докладно опрацював з моїм заступником. Вони були теж і частинним тренінгом до виснажливого маршу через праліс з вантажем до нашого запасного пункту.
У маневрових вправах придумали ми всякі можливі випадки для ворожої тактики й нашого наступу. Ми наступали на уявного ворога, що крився в пралісі, вивчали його тактику й наші контрзасоби, випробовували обстріл паралізуючим промінням. Малі тварини, як ось зайці, які попали під проміння, падали й визискували можливість порушатися після двох днів. Але муравлі й інші цього роду створіння були на проміння цілком невразливі.
Опісля ми рушили на запасний пункт. Наш похід з вантажами харчів був дуже трудний. Ми посувалися поволі, так, щоб сліди нашого переходу були якнайменш помітні. Ми слабли від вогкости й утоми; не помагали ніякі підсилюючі ліки. Та все‑таки ми завдання виконали, і я зголосив про це дядькові. А тоді повідомив бойову групу про наше основне завдання. Хлопці прийняли мої слова майже з недовір'ям. Не було ніяких запитань, і всі розійшлися. Це були останні години відпочинку. А тоді почали розпитувати мене про подробиці нашої акції. Я розповів їм усе, що можна було. Все‑таки треба було рахуватися з тим, що дехто може попасти в полон і тоді під впливом усяких медичних засобів може сказати зайве. Дещо я навіть навмисно подав неправдиво, як, наприклад, місце, з якого вистрілюємо ракети. Воно, мовляв, віддалене звідси на кількасот кілометрів, але запусками кермуємо з нашого центру.
Після цього я подався до дядька.
– Що трапилося? – спитав я, побачивши стурбовані обличчя друзів.
Вони мовчали.
– Ми переловили й записали шифровані вістки, – промовив нарешті дядько. – Вони відносяться до когось, хто діє в цій околиці. Можливо, до ворожої залоги, що має літак і скидає парашутистів. Напрям хвиль наставлений на нашу околицю, а їх джерело – Москва.
Тепер ми спільно старалися розшифрувати таємну вістку. Дядько спеціалізувався в цьому й мав уже чималий досвід, проте нові шифри ставили великі труднощі. Врешті спільними силами нам поталанило відкрити, що це були накази, щоб ворожа група взяла несподіваним наскоком три пункти в терені. Їх подано було теж шифром.
– З цього можна догадуватися, що ворог підозріває нашу централь в трьох місцях. Одне з них може бути наша поляна. Наскок готовлять завтра раннім ранком. Що нам робити? Ми ж вирішили саме завтра світанком почати наш наступ!
– Відкласти чи ні? – питав Семен.
– А може пождати на наскок ворога? Розправитися з ним, і тоді почати наш наступ! – пропонувала Гаська.
Ми ставили різні пропозиції, вислухували їх, і ні однією не були переконані.
– Відкладемо! – вирішив дядько. – Будемо принаймні знати, чи між тими невідомими трьома пунктами знаходиться і наша централь.
– Що ж зробимо, коли і вона є ціллю наступу? Або коли завтра відбудеться поки що наступ на три, а післязавтра на нашу? – висловила сумнів Гаська.
– Справа складна, і ми не маємо всіх її елементів у руках! – відповів дядько. – Що б ми не вирішили, завжди буде якийсь сумнів. У такому випадку треба вибрати таке рішення, що дає приблизно можливі більші користі. Тому пождемо. Думаю, що до полудня все виясниться!
Вечором ми почули гудіння літака, але він перелетів кудись боком, по той бік провалля. Півгодини пізніше ми побачили на екрані гелікоптер, що летів біля нашої поляни.
– Обсервація терену!
– Значить, ми є таки одним з таємних пунктів!
Уночі я спав погано, врешті після півночі сів біля телеапарату.
– Нічого нового?
– Ні! – відповів черговий.
Апарат показував нам постійно все, що діялось довкола нас. Скрізь був повний спокій.
О третій годині над ранок, після зміни чергового, я задрімав на кріслі.