Зараз не маю часу...
Далі мені не треба було говорити. За подібних психологічних моментів я здогадливий. Хотів забрати свою промову, щоб хтось інший її негайно прочитав, але він ніби розгадав мої думки, взяв зневажливо (так мені здалося) мою промову кінчиками двох пальців і кинув у сейф, двічі крутнувши ключем.
– Почитаємо після обіду, – багатозначно сказав він.
– Хором? – запитав я.
– Що значить хором? – запитав він.
– Читатимете хором? – уточнив я.
– Майже, – ледь усміхнувся своєму дотепові.
Я не міг дочекатися (як завжди) обіду, щоб по обіді чекати того моменту, коли читачі мого твору ораторсько-риторичного жанру витиратимуть скупі чоловічі й солоні, як вода Атлантики, сльози. Мовчки тиснутимуть мені руки й відходитимуть, немов у вічність, щоб задуматися над сьогоденням і тим, чи буде в нього завтра.
– Буде! – хотілося мені кричати на всю 42-гу стріт. – Якщо всі писатимуть так, як я, а за мир боротимуться у сотні разів сильніше, ніж дотепер.
Але яким було моє післяобіднє розчарування, коли товариш (прізвища його я не називаю, хай воно залишиться в його паспорті) підійшов до мене, тихо подав мені мою промову й спокійно сказав:
– Це нікуди не годиться. Так в ООН не виступають. Це суцільна белетристика.
Останнє слово й було тим рятівним, за яке я вже тепер ухопився. Шкода мені стало моєї промови. Шкода й тих жестів, якими я почав реагувати на його оцінку. Бо я тоді від образи (мені і це властиво) роздер свою промову на шматки й викинув до американського кошика.
– Заспокойтесь! – вимовив він. Але я заспокоїтись не міг і вже подумки доривав викинуті шматки на ще дрібніші частки, щоб жоден абзац не дістався нікому. А він повчав:
– Тут потрібен інший стиль.
Але й це мене не втішало. Мене воно не втішає і тепер. Я справді прочитав в ООН іншу промову. Від того читання у мене з'явилися синці на спині, бо, виявляється, я так хвилювався і поспішав, що мій товариш, сидячи позаду, весь час мене стукав по спині й тихо проказував:
– Не поспішайте! Перекладачі за вами не встигають! Не спішіть! Чуєте, не спішіть.
Коли сусід по готелю випадково побачив мою спину, то запитав:
– Вам що, банки на спину ставили чи, може, били фебеерівці?
Я подумав, що в останньому містився авантюрно-романтичний елемент, не моргнувши оком, відповів:
– Фебеерівці. Але я своєчасно втік!
Промовив я це, і аж сльози потекли. Дуже шкода мені стало оригіналу. Не спини, а промови. Тепер я її хочу, користуючись нагодою, відновити в пам'яті й піднести на суд своїм читачам. Звичайно, вона, як і кожна інша копія, дуже відрізняється від оригіналу, але і в неї я вклав чимало праці. Це мені коштувало багатьох безсонних ночей. Ось в дуже приблизному вигляді копія моєї промови, яка навічно залишилася на тому світі, звідки, як відомо, вороття уже нема. А втім...
Можливо, той перший варіант зберігся у відділі поліцейського комісаріату міста Нью-Йорка, хлопці якого підібрали шматки моєї промови в оонівському кошику, посклеювали і тепер детально її вивчають. Що ж, у цьому випадку я можу сказати – оригінал у них. У мене навіть копії не залишилось. Якщо ж там ще й вчені мужі б'ються над встановленням авторства, то щоб вони остаточно не полисіли, подаю тут її приблизний текст. А для більшої повноти інформації повідомляю, що написав той текст 26 жовтня 1984 року в години небаченого натхнення й безсоння у готелі "Лайден гарден".
Мені хотілося виголосити промову в ООН, бо мав певність, що вона не схожа на жодну з промов у світі. Та й не міг же я не використати шансу, який тоді мені посміхався. Ті ж промови, які я слухав, за невеликим винятком, у моєму сприйманні були сухими, задовгими й штампованими. А я мріяв своєю промовою пробудити людей, потрясти їхні уми й серця. Щоб вони слухали мене, а совість навіть у тих, в кого вона давно залишила свій постійний притулок чи раптом заснула летаргічним сном, почала пробуджуватись. Думалося, що навіть чоловіки повитягують носовички й займуться тільки тим, що витиратимуть свої хоч і скупі, чоловічі, та все ж сльози. Однак цього, як не прикро, не сталося. Моєї промови вони так і не почули. Не буду стверджувати, але думаю, що в залі усі спали. Коли ж я читав остаточний варіант, усі, за винятком мене, мого співавтора та "містера чеемена", якого обов'язок головуючого примушував систематично боротися з дрімотою і монотонним перекладом доблесних оонівських перекладачів, яким би служити нянями в дитячих яслах і успішно заколисувати дітей. Ці тлумачі гіпнотично діють, присипляючи навіть дорослих, котрі останні місяці перебування в ООН взагалі забули, що таке сон.
Тепер, коли я завершую книжку про Вавілон на Гудзоні, мені ще більше стало шкода втраченої промови, і я відновив її у своїй пам'яті. Щоправда, вона вийшла не такою оригінальною й дотепною, як першого разу, але дещо в ній залишилося. Що не залишилося, хай домислить читач, якому нічого не забороняється домислювати, окрім поганих думок про загалом непогану книжку.
– Містер чеемен! – так збирався я розпочати свою промову, звертаючись до головуючого, і цим самим вибити з нього щонайменші запаси дрімоти, що, зауважив я тоді, його вже огортала. В ООН усі працюють і всі втомлюються. Я не боюсь цього слова. І вести далі: Містер чеемен! Кілька років тому мені випала честь побувати в болгарському місті Габрові – у цій неофіційній столиці сміху. Ми сиділи, як і зараз сидимо, за наймирнішими столами у світі. Такими мирними, якими тільки можуть бути столи. Там, у Габрові, болгари створили новий інститут – інститут сміху. Я запитав одного габровця:
– Для чого вам цей інститут?
Габровець подивився на мене економно і ще економніше відповів:
– Усмішка не коштує нічого. А війна – коштує життя!
А потім потис мені руку й додав:
– Ми, болгари, не хочемо, щоб нас спіткала доля Карфагена й Трої.
Давайте усміхатися один до одного.
Давайте пам'ятати, що світ уцілів, бо сміявся. Сьогодні, виступаючи перед вами, мені теж хочеться сказати устами болгарина: "Хай цей світ ніколи ні на землі, ні в космосі не спіткає доля Карфагена й Трої! Хай ніколи не повторяться трагедії чеських Лідіц, білоруських Хатиней, українських Кортелісів. Та ще майже трьохсот інших селищ на території нашої республіки.
Тисяча дев'ятсот вісімдесят п'ятий рік – особливий рік: для нас і для всього людства. Сорокаріччя Перемоги над коричневою чумою ХХ століття – фашизмом. Це також сорокаріччя заснування ООН – організації, яка створена в ім'я миру й життя на планеті.
На честь цих двох визначних дат я пропоную розбити, але дружно, одне-єдине кладовище. Так. Я не обмовився: одне-єдине, щоб зарити на ньому авіабомби і атомно-ядерні ракети! В ім'я людства на землі! В ім'я вічності життя на ній! В ім'я чистого й завжди голубого неба над головою!
Я за кладовище! Але повторюю – за одне-єдине в світі: для атомних, для нейтронних, для ядерних ракет і бомб. На цьому стояв, на цьому стою і за це подаю свій голос, щоб він пролунав на весь світ і на якнайтепліше відгукнувся у душі й серці кожної чесної істоти, ім'я якої поки що ЛЮДИНА.
Я далекий від ідеалізму! Але в душі тішу себе надією, як і всі ви тут, що від мого маленького вкладу у скарбницю миру світ стане кращим. Світ стане спокійнішим! Я хочу вірити в це чудо! Кожен з нас має причетність до долі цього світу! Кожен сьогодні повинен проникнутися тривогою за майбутнє цього світу! Кожний! Щоб добро перемогло зло.
Мій великий земляк Микола Васильович Гоголь сказав, що сміху боїться навіть той, хто нічого не боїться. Я теж сатирик. І до певної міри володію наймогутнішою зброєю у світі. Але я сьогодні готовий скласти її і перейти на лірику. Я готовий поміняти перо на лопату й закопати нею ті свої дві ракети й дві авіабомби, які призначені для мене і поки що зберігаються у смертоносних арсеналах, закопати на тому всесвітньому кладовищі авіабомб і ракет.
Сьогодні і щодня тисячі людей вмирають від голоду, від хвороб, не маючи найелементарніших людських умов.
Сьогодні на землі в достатку тільки один продукт, але й той не їстівний – це ядерна зброя.
Планета від тієї зброї уже пливе у всесвіті боком. Не перевантажуйте її, панове палії війни. Не перевантажуйте тягарем авіабомб і ракетних установок, панове імперіалісти. Не гальмуйте мирного руху планети по своїй орбіті. Хай собі граціозно крутиться між іншими мирними планетами всесвіту.
Скиньте маски, творці нових міжконтинентальних ракет "МХ", вибух однієї з яких прирівнюється до вибуху усіх разом узятих бомб і снарядів у другій світовій війні.
Розплющте очі! Погляньте на землю. По ній уже бродить найстрашніша, найсмертельніша… не варфоломіївська, а ядерна ніч. Ядерна і безконечна, як всесвіт. Ядерна і безконечна, як смерть.
Згадую випадок, містер чеемен! Так би мовити, урок історії. До одного із королів Франції підійшов камергер і повідомив:
– Мій король! До тебе на аудієнцію проситься великий винахідник. Він хоче тобі піднести найкращий у світі подарунок.
– Приведіть. – наказав Людовік. Це був один із Людовіків. У Франції тоді жило їх понад дюжину, і який з них саме наказав привести винахідника – я вже не пам'ятаю. Але, гадаю, найрозумніший.
– Ваша величність! – несміливо розпочав учений. – Я замість мушкета винайшов кулемет. Цією зброєю ти можеш завоювати весь світ. Приведи невірних тобі й постав у саду, і ти можеш пересвідчитися у дії моєї зброї, – і після цього вніс поправку: – Мій імператоре!
Людовік випробував зброю, і побачивши, з якою нищівністю і ненаситністю вона косить людей, наказав:
– Знищити винахід разом з винахідником. До чого може дійти людство, якщо розум не візьме гори над безглуздям!
І винахідника знищили, Така тоді була мода у Франції. Шкода, що вона не поширилась на весь світ і на сьогодні вважається дещо застарілою, хоч і народилася в Парижі. Кажуть, саме після того випадку французький народ вперше вигукнув:
– Хай живе король!
Мені ж сьогодні хочеться сказати: хай живе МИР! Перемога миру була б найсвятішим святом на землі.
Потім я сказав, що як би там не було, а я вірю в це свято! Вірю в день прийдешній, незважаючи на те, що живу зараз (тимчасово) на американській землі. А тоді попросив усіх присутніх на чолі з містером чееменом глянути на світ очима дитини.