Але ні жіночі сльози, ані ультрарожеві фарби, ані невідома начинка не допомогли ні Раї Юхимівні, ні Пипкуну. Директриса повернулася без валіз і без Пипкуна.
Між Калинівкою і Москвою почались переговори. Телефонні. Довгі і настирливі. На вищому рівні. На рівні самого голови райспоживспілки Станіслава Івановича Карнауха. І уявіть собі, допомогло. Відпустили Пипкуна з Москви – передали на перевиховання колективу калинівської чайної. Тепер заступник директора чайної Пипкун продовжує виховувати своїх підлеглих: поварів та офіціанток, а вони його... перевиховують. Все йде, як ішло. Тільки в уяві Пипкуна час від часу постає незабутній день повернення.
Зустрічали його з букетами квітів. Посол по марокканські апельсини йшов з гордо піднесеною головою і двома віддутими кишенями. Зустрічав Пипкуна сам Станіслав Іванович Карнаух. На персональній "Волзі".
– Апельсини привіз?
– Привіз.
– Скільки?
– Пару.
– Ящиків?
– Штук, Станіславе Івановичу, але обидва з Марокко. В одного їхнього студента купив, – сказав Пипкун, витягуючи з віддутих кишень два апельсини.
Станіслав Іванович, кажуть, зірвався з місця і вліпив Пипкуну...
Ні, не в щоку, а в губи... Поцілунок.
На радощах Пипкуну, як заступникові директора, виплатили за три з половиною місяці зарплату і премію за "активну участь у виконанні плану роздрібного товарообороту"!
Пипкун радий і задоволений. Раді і задоволені його шефи. Як там не було, а Пипкун молодчина, привіз-таки парочку апельсинів.
Щоправда, обійшлися вони калинівській чайній в добру тисячу карбованців. Але не це головне. Головне, що апельсини і справді були з Марокко.
Плата за любов
(Новели в діалогах)
Новина
– Ви чули новину?
– Ні, а що?
– Дмитро Кирилович у нашій лікарні працює.
– Це ж який? Не Кордупляк, випадково?
– Кордупляк.
– Та що ви кажете?! І ким же він у нас?
– Санітаром.
– А таку ж посаду чоловік займав...
– Так, начальник відділу капітального будівництва.
– От-от. І за що його так понизили?
– Не понизили. Він і тепер начальником працює. А в нас, так би мовити, за сумісництвом.
– Санітаром?
– Так, санітаром.
– Хіба ж йому грошей не вистачає?
– Йому вистачає, а от жінці...
– То хай би жінка і працювала.
– Таке скажете: дружина такого начальника і працювати!
– А він же працює: і за себе, і за неї.
– Він працює за себе, а за неї у нас зарплату одержує.
– Оце новина! І давно?
– Ще з травня позаминулого року.
– А хто ж на роботу оформив?
– Пуковський.
– Наш головний лікар?
– Атож. Ви тільки нікому про це, бо завтра вся районна лікарня знатиме...
Заочник
– Пробачте, ви, випадково, не з бані?
– Ні, а чому ви так подумали?
– Та бачу, з вас пара йде?
– А-а! То я шукаю, де у нас ремонтно-будівельне управління Міністерства харчової промисловості, а ніхто підказати не може...
– А для чого воно вам?
– Та я там працюю!
– Ви?
– Я. А чого ви так дивуєтеся?
– Працюєте і не знаєте, де управління?!
– А що тут дивного? Може, у мене робота вдома.
– А ким ви у нас, якщо не секрет?
– Паркетником. – А ви?
– А я виконроб цього управління.
– Зіновій Йосипович Мочальський?
– Мочальський. А ви не Громовий, випадково?
– Громовий. Василь Костянтинович.
– Хто б міг подумати? Така несподівана зустріч. Здрастуйте!
– Здрастуйте.
– То це я вам щомісяця табелі і наряди виписую?
– Та, мабуть, мені.
– І як, задоволені зарплатою?
– Скажете, Двісті карбованців на паркеті не валяються.
– Дякуйте нашому начальникові Георгію Георгійовичу – душалюдина. Це ж він вас зарахував до нас паркетником.
– Та чував. Хотілося б його хоч в очі побачити.
– А що, ніколи не зустрічалися?
– Ніколи. Я до вас на роботу заочно оформлявся.
– А зарплату? Теж заочно нараховують?
– Заочно.
– А паркет?
– Що паркет?
– Як ви паркет кладете?
– Смієтесь, Зіновію Йосиповичу! Хто його кладе. Ви ж мені наряди і табелі теж заочно виписуєте...
Керівник № 2
– Скажіть, будь ласка, це контора радгоспу "Україна"?
– Так.
– А Володимира Антоновича Холоденка можна бачити?
– Директора? Його нема.
– А головного бухгалтера товариша Сильвестрова?
– Дмитра Васильовича?
– Дмитра Васильовича.
– Так це я. А ви хто будете?
– Я Кокедаєва Катерина Йосипівна. Ви мене, Дмитре Васильовичу, не пізнаєте?
– Кхм! Та як вам сказати.. Ви ж у нас, в "Україні", начебто ніколи й не були.
– Е-е, не кажіть, я приїжджала до вас двічі. Перший раз поїздом Жмеринка-Жмеринка через Янушпіль, а другий – автобусом. Я ж з Янушполя. Там в універмазі старшим продавцем працюю.
– А чоловік?
– А чоловік мій тут, у вас. Кокедаєв В. М. Він керівник студентського загону...
– А-а! Так би одразу й сказали. Тепер пам'ятаю. Ви й справді двічі були у нього. На вихідні, либонь, приїжджали... Чоловіка свого дуже любите? Так, любов не картопля! "Любви все возрасты покорны", як сказав Пушкін. Так що ви хотіли?
– Та мені сказали, що можна за це... Ну, як вам сказати... За те, що я була у вас, в "Україні", зарплату одержати...
– О, тепер згадав. Мені директор радгоспу переказував. Вас зарахували керівником студентського загону номер два.
– Виходить, я керівник номер два!
– Так, так. Ви керівник номер два, а ваш чоловік керівник номер один. І ми вам за два приїзди... Вибачаюся, за два місяці нарахували шістдесят чотири карбованці і вісімнадцять копійок.
– А підйомні?
– О, ледь не забув. І підйомні, Катерино Йосипівно, і підйомні.
Це, так би мовити, вам за любові!
Пижикова шапка
До цього часу я був непомітною людиною в нашому місті. Я жив з дружиною в однокімнатній квартирі, як всі, стояв у черзі за холодильником, не міг зайти без попереднього запису до голови міськради і мені ніколи не козиряв постовий міліціонер. Але ось трапилось несподіване. Все почалося з подарунка. Одного разу мій брат дістав пижикову шапку, і він подарував її мені. Тепер я ходжу в пижиковій шапці. Мої давні знайомі несподівано для мене почали величати на ім'я та по батькові, сусіди – підлещувалися до моєї жінки.
Мій старий товариш по школі Степан, якось підвозячи мене на автомашині, перейшов на "ви".
– А вас швидко, Дем'яне Петровичу, висунули. Здається, недавно разом школу кінчали, разом задачки списували, і ось... А я все, як перше, на гальма натискую. А у вас, мабуть, вже й персональний шофер...
Я хотів відповісти, що я яким був, таким і залишився, але в цю мить Степанові, як мені здалося, віддав честь регулювальник.
– Оце обов'язково зупинив би – під червоним проскочив, а він, бачите, козиряє, – заговорив Степан. – А це вас помітив, Дем'яне Петровичу. А у вас, пробачте, "Волга" чи ЗІЛ, так би мовити?
– Та кинь ти, Степане, дурня валяти.
– Чому ж дурня, Дем'яне Петровичу. По вас видно, що у великих керівниках ходите.
Я більше не слухав його. Я просто твердо був переконаний, що Степан знущається з мене, і вирішив відповідати тим же:
– А ви все у шоферчиках, значить? Баранку, так сказать, крутите. А поки що зупини біля міськради.
– З приводу обміну квартири? – запитав якось невдавано Степан.
– А що ж?! Висунули, і обмінювати пора, – стукнув дверцями я. – Не жити ж мені, керівникові, у старій дірі.
В цю хвилину до мене підійшов Петро Сергійович Самохін – сам голова міськради.
– Ви до мене, Дем'яне Петровичу? – звернувся він.
– Пізнали?!
– Та що ви?! Як же не пізнати. За кого ви мене маєте? Негарно, Дем'яне Петровичу, негарно.
Ми пройшли крізь лабіринт відвідувачів у його кабінет.
– Значить, пішли на підвищення?! Сідайте, будь ласка.
– Та як вам сказати, – почав було я.
– Зрозуміло, скромничаєте, – перебив він. – Що ж, вітаю! Щиро вітаю. Ви, здається, клопотали щодо обміну квартири?
– Було, – відповів я, з підозрою розглядаючи себе в дзеркалі.
– Ну, як же, пригадую. Все пригадую. Як ви дивитеся, Дем'яне Петровичу, коли вас переселимо в квартиру Бекетова. Я вам повинен сказати – непогане місце: в центрі, над Бугом, з усіма вигодами. Погоджуйтесь!
... Увечері я поспішив до брата на базу поділитися радісною звісткою. Зупинився біля прохідної, не наважуючись зайти. Діда Семена – мого знайомого – на місці не було. Замість нього був якийсь інший дідусь. Я ввійшов з наміром попрохати його викликати брата, але дідусь, трохи нахилившись, зняв шапку, привітався зі мною і ввічливо показав рукою на двері, ніби кажучи: "Проходьте, будьте ласкаві". Нічого не втямивши, я опинився на території універсальної бази. Микола, на щастя, був на місці.
– Як! Тебе вже пропускають на базу без дозволу?! Ну, все зрозуміло! – посміхнувся він. – Що ж, заходьте, Дем'яне Петровичу. – Артистичним жестом він відкрив дверці автомобіля і сказав: – Прошу вас у мій кабінет. Сідайте, будьте добрі.
Явно когось наслідуючи, він єхидничав:
– Скажіть, Дем'яне Петровичу, чи не потрібна вам нейлонова шубка або безрозмірні панчішки для вашої Софії Семенівни?
– Миколо! – обурився я. – Дідько б тебе взяв, скажи ж мені нарешті, що це все означає? Ці останні дні ніби всі люди стали іншими. До речі, сьогодні я обміняв все ж квартиру.
– Так тобі і треба, – розсміявся він.
– Але всі ніби з глузду з'їхали, – повторив я. – Сусіди мене ні з того ні з сього величають по батькові, Степан на "ви" перейшов, голова міськради з якимось висуванням вітає, ти єхидничаєш. Я нічого не розумію.
– Дивак чоловік! Глянь на себе в дзеркало. На тобі ж пижикова шапка. Розумієш... пи-жи-ко-ва-а!
– Ну й біс з нею, з пижиковою! Яка різниця?
– У тім-то й справа, що різниця. В шапках же таких тільки керівники нашої області ходять...
Про це я написав гумореску і заніс у редакцію, по дорозі здавши в комісійний магазин цю магічну шапку. Редактор прочитав її і промовив:
– По-перше, це не типово, по-друге, – не смішно. Що ж, ви вважаєте, що всі керівники нашої області завели собі якусь уніформу?
– Пробачте, не всі, а окремі. І мені здається що вони хоч шапками хочуть різнитися від звичайних смертних.
– Ах! Вам здається. А мені здається, – закінчив він, – що у вас гуморески не вийшло.
Через п'ять днів з комісійного магазину мені повернули пижикову шапку – в ній виявили ґандж: ліве вухо поїла міль. Я востаннє вдяг її і вдруге пішов до редактора.
… Гумореску, як бачите, надрукували.
"Пірамідка"
Віктор Семенович любив одягати яскраві краватки, шанував строкаті теніски, слова: "як чудово ви говорили", "вам на нараді (конференції) найбільше аплодували" і більярд.