Тепер усе. Зав'язав. Напоїла жінка і, здається, востаннє. Кислотою. І, видно, не зовсім свіжою, бо щось усередині попекла. Хірурги пообіцяли завтра подивитися... Ну, ти лягай, синок, лягай. Ліжко не таке, як дома, але ти не переживай.
Ви, здається, потроху починаєте заспокоюватися і цього разу по-справжньому берете себе в руки.
Розділ IV. Чим вирізають апендикс
Якщо вірити дисертаціям, різним теоріям, розповідям і, нарешті, студентам-медикам, то апендикс вирізають скальпелем. Але в хірургічному відділенні, якщо вам пощастить туди потрапити, ви переконуєтеся, що ніхто скальпелем той апендицит ніколи не вирізав. Апендикс вирізають тільки ножем. Невідомо, чи то ніж кухонний, чи добре відточений десертний, але відомо напевно, що то ніж.
Принаймні в цьому з самого ранку наступного дня вас переконують усі хірурги, які по черзі обмацують вашого живота і при цьому кажуть:
– Я особисто не бачу підстав класти його під ніж.
Підкреслюю: під ніж, а не під скальпель. Ніхто навіть з найвидатніших професорів, які є в наявності хірургічного відділення, ніколи не скаже: "Покладіть цього товариша під скальпель". Всі, наче змовилися, кажуть: "Треба класти під ніж", ніби останнім часом заводи медтехніки випускають якісь особливі ножі для апендицитів. Як би там не було, а ви вже можете дати голову навідріз і будь-якому дилетанту довести, що апендикс вирізають ножем, а гланди виривають звичайними обценьками, тільки перед цим добре їх стерилізують.
Але це буде потім. Поки що вам забороняють їсти, зовсім не дають пити і час від часу беруть кров. Беруть і такі лаборантки, при яких тільки близька присутність хірурга не дозволяє вам сказати чогось теплого й ніжного про їхні пальчики.
Бувають і такі, яким нічого не хочеться сказати, а тільки, як ровесницям жінчиної мами, по-синівськи поскаржитися:
– Скільки ж можна колоти?! Ви сьогодні вже третя!
– Нічого не поробиш, сонечко, терпи. То брали у тебе загальний аналіз. У них щось не вийшло. Мало лейкоцитів. Зробили повторно. Ніби все в нормі. Ну, а я з центральної лабораторії. Для контролю. Після операції весь час так буде, – заспокоює вона вас, жонглюючи піпетками, неначе досвідчений склодув. – Будуть ще брати й на цукор, і на протромбін, і на згортання. Аякже?!
– А щоб зразу це все? Не можна?!
– Можна, сонечко, можна, але це ж різні лабораторії. Я з центральної, а ті з санпропускника, а ті з третього відділення. Тому, сонечко, тебе так часто й колять.
Звільнившись від усіх процедур, як ви собі гадаєте, і, нарешті, повністю освоївшись з обстановкою, ви виходите в коридор, щоб побачити життя зблизька. По довгому коридору парами і поодинці снують хворі. Одні з претензією на справжню усмішку – посміхаються, інші, жестикулюючи, дають останні практичні поради таким, як ви, новачкам,
– Пробачте, у вас що? – питаєте ви, наперед знаючи, що він у свою чергу не запитає вас: "А яке твоє діло?". Народ у хірургічних відділеннях ввічливий. Особливо перед операцією і, не більше тижня, після неї.
– Апендицит! – відповідає він.
– Ну і як?
– Та-а. Зашили.
– Боліло?
– Ні, тільки неприємно, коли ото ножем...
"Ага-а, все таки ріжуть ножем, а не скальпелем", – остаточно переконуєтесь ви, ніби це для вас зараз найголовніше. Ви хочете запитати у нього ще про щось, але раптом чуєте позад себе:
– Мічений!
– Мене? – запитуєте ви, тикаючи себе пальцем у груди, ніби певні, що в хірургії ще є пацієнти, які мають такі прізвища.
– Ти – Мічений?
– Ну?!
– З сьомої палати?
– З сьомої! – підтверджуєте боязко ви.
– Тебе хірург шукає...
У вас серце разом з шлуночками опускається аж в regio hipochondriaca sinistra, починає так калатати в os temporale [54] , що ви уже не певні, чи дійдете до палати.
– Мічений?! – запитує вас лікар, який уже вас мацав у санпропускнику і двічі на ліжку і, здається, збирається робити це ще раз.
– Лягайте, – командує він.
Ви виконуєте команду, навіть забувши скинути халата кольору галіфе із синього шевйоту.
– Не на живіт, на спину.
Ви повертаєтесь, дивлячись на лікаря очима переляканої лані.
– Ще раз промацаємо вашого животика. Дивний якийсь у вас апендицит. Хто вам установлював діагноз? ..
– Один знайомий... – відповідаєте ви так, ніби це речення ще не закінчене і повністю має звучати так: "Один знайомий лікар".
– Ну, гаразд, – перебиває він вас. – Підніміть ногу вище голови і не згинайте в коліні. Не цю, праву. Тепер опустіть.
Ви опускаєте.
– Ну як, болить? – відриває він руку від вашого живота і так дивиться на вас, ніби чогось чекає.
– Ні, – спокійно кажете ви.
– От що, Мічений, я думаю ще вас день-два потримати для обстеження, а тоді виписати додому. Ніякого апендициту я у вас не знаходжу. Як ви на це?
– Позитивно! – вигукуєте ви і дивитеся на нього, як іменинниця на гостя, що підніс їй найоригінальніший подарунок. – З радістю. Я вам буду дуже вдячний, – не знаючи за що, дякуєте ви йому, забувши про дванадцять своїх колег по палаті, які мовчки спостерігають за цією сценою. У цей момент у палаті з'являється ще двоє хірургів. Попереду йде рудий, з-під білої накрохмаленої його шапочки стирчить волосся кольору мідної тарілки на оркестровому барабані. Другий вищий і чорний, ніби щойно з пустелі Сахари.
– Іване Гвідоновичу, – звертається ваш лікар, який щойно обмацав вашу очеревину. – Подивіться, будь ласка, хворий поступив до нас з гострим апендицитом, але я особисто...
– Як прізвище?
– Мічений, – відповідаєте насторожено ви.
– Ви-и Міче-ний?! – цікавиться здивовано він, ніби ви назвалися не Міченим, а щонайменше Александром Македонським чи Тамерланом.
– Я Мічений, – відповідаєте трохи з викликом ви.
– Гвідон Іванович?
– В житті і побуті. А за паспортом – Гедеон, – посміхаєтесь ви з виглядом людини, якій тепер нічого не страшно, бо не пізніше як післязавтра вас виписують і ви знову будете вдома.
– Дуже радий з вами познайомитися, Гвідоне Івановичу. Мені вас рекомендував товариш Фартушняк.
"Доцент, – раптом вистрілює у вас думка, як зернята достиглої акації, – друг мого друга".
– Так що нас хвилює? – питає накрохмалена шапочка з мідним волоссям і сідає поруч вас, кладучи вам на плече руку, ніби родич у першому коліні.
– Поступив з діагнозом "гострий апендицит", але я...
– Пробачте, – перебиває доцент Місюрський лікаря, який збирався вас виписувати. – Ви можете йти. Я це вже чув.
Лікар виходить. Доцент оголює вашого живота і, схрещуючи на вашому животі руки, з усієї сили тисне на правий нижній квадрант.
– Ой, – від несподіванки вигукуєте ви.
– Так болить?!
"Та ні, то я з переляку", – хочеться сказати вам, але ви тільки заперечливо киваєте головою: мовляв, не дуже. Доцент, обійнявши вас по-братському за плечі, уточнює:
– Значить, завсектором хутра й ондатрових шапок?
– Завскладом імпорту, – неприязно відповідаєте ви. – Бразільська кава, японські парасольки і цейлонський чай у металевих баночках.
– Це чудово, що ви перед операцією не втратили почуття гумору. Сподіваюся, під час операції ви його теж збережете?! – підводиться він.
– Як – схоплюєтесь ви так рвучко, ніби у вас ніякого апендициту нема й ніколи й не було. Ви кидаєтесь до виходу в пошуках того лікаря, який збирався вас виписувати.
– Як його звати?
– Юрій Антонович, – гукає хтось із хворих.
– Юрію Антоновичу, Юрію Антоновичу, – забувши про субординацію і етикет, хапаєте ви хірурга за накрохмалений рукав. – Що ж це виходить?! Ви ж казали – випишете. А цей товариш каже – на операцію...
– Це сказав доцент, – коротко, як в армії, кидає він, і його білий халат щезає в ординаторській за дверима. Ви залишаєтесь один на один зі своїми роздумами в коридорі і затуманеними очима дивитесь на вікно й думаєте:
"Якби не другий поверх, а так трохи високо".
Ваші роздуми перериває медсестра чи няня (це вже вас не цікавить).
– Прошу, – каже вона і професійним рухом садовить вас у коляску.
– Куди? – запитуєте ви.
– На операцію.
– Я й пішки дійду.
– Пішки не заведено. Ми зобов'язані хворих возити, – розвертає вона коляску, на якій після апендициту полюбляють кататися наймолодші пацієнти відділення.
В операційній вас кладуть на холодний, як дно морозилки, стіл з різними не зрозумілими для вас важільками й білими нікельованими штучками, голову засовують під залізну дугу і міцно прив'язують за руки й ноги.
"Ну, все, – кажете ви, – тепер не втечеш".
– Е-е, так, любий мій, не годиться, – раптом кажуть вам. – У сорочці навиворіт ми не оперуємо. Переодягніться.
"Є ще шанс", – підбурює вас внутрішній голос.
"А ноги?! – запитуєте ви в того голоса. – Та й не солідно. Хай для профілактики вже виріжуть. Кажуть же, не боляче".
– Іване Гвідоновичу, – звертаєтесь ви до доцента, який ходить перед самісіньким вашим носом, але поки що без ножа. – А ви собі вирізали апендицит?
– Ні, а що?
– Я так і думав. Швець завжди ходить без чобіт, – і ви заплющуєте очі, так і не побачивши, чим же все-таки вирізають апендикс: ножем чи скальпелем, і несподівано для себе засинаєте.
Розділ V. Голубий апендицит
Прокидаєтесь ви від наркозу так само несподівано, як і засинаєте.
– Де я?
– У палаті, – чуєте ви знайомий голос.
– Води, – благаєте ви.
– Тобі ще не можна. Тільки губи змочи. Ваткою. Вологою. – І ви відчуваєте на своїх спраглих губах якийсь холодний квач.
– Жінко, ти? – нарешті впізнаєте ви свою дружину. – Приїхала? Це добре. Пропустили?
– Всього на декілька хвилин.
– Болить, – тихо і відверто повідомляєте ви.
– Нічого, потерпи. Найстрашніше позаду.
– Ти так гадаєш?
– Тобі ж сам доцент операцію робив.
– Хіба мені від цього легше?!
– Не легше, але... всі кажуть, він гарний спеціаліст.
– А для чого загальний наркоз? Апендицит же роблять під місцевим?!
– Кажуть, довго не могли знайти в тебе апендикса. Нібито й зовсім не було...
Ви мовчите. Згадуєте перші хвилини на операційному столі. Спочатку вас примусили переодягти сорочку, а потім? Що ж було потім?..
Знову перед очима туман, і ви тривалий час перебуваєте в такому стані, коли навіть наймолодша і найсимпатичніша з медсестер не хвилює вас, а рідна жінка в цю мить здається найдорожчою істотою, яка є на світі, і ви в душі даєте їй слово віднині бути вірним, чим би ця операція не скінчилася. Нарешті ви наважилися розплющити очі.