Аби не згинути під їхніми мечами, пращури наші змушені були кувати литовські мечі, щоб захистити землю свою. Дідо наш Вітен зібрав і виставив супроти них уже не окремі ватаги, а навчене, вимуштроване військо. Батько наш Гедимин одягнув це військо в залізні панцирі, а брат наш Кейстут довів тевтонів до того, що вони вже почали забувати, де і які села та міста знаходяться на литовській землі. Тож і далі просимо тебе, княже троцький, очолювати цю прю з тевтонським орденом. А там, дасть Бог, якось знайдемо можливість обійти їхні порубіжні замки… – дещо поспіхом закічив він.
Вже кілька літ Ольгерд схилявся до думки, яку тільки-но висловив Кейстут: шлях до завершальної перемоги над тевтонами пролягає через землі ляхів. Та для цього їх треба або примучити або увійти з ними в злуку. Проте Любарт на приязнь не згодиться ніколи. З його гоноровитістю він швидше загине, аніж відмовиться від мрії про повернення під свою руку князівства Галицького.
Любарт, наче почувши думки великого князя, гордовито підвів голову, пригладив вуса, які все ще не хотіли сивіти.
– З моїм братом, троцьким князем Кейстутом, я маю цілковиту згоду, – почав він. – Питання зроду-віку стояло так: або тевтони нас, або ми тевтонів. І я висловлюю своє захоплення, брате, перед твоєю мужністю і звитяжністю. Вже два десятки років борониш ти, не шкодуючи живота свого, нашу святу землю Литовську, а себто і полоцьку, київську, волинську. І все ж маю сказати, друзі-братове, – звернувся він до всіх присутніх, – що коли збираємося стежити за діями одних лише тевтонів – то це буде нашим величезним прорахунком. Литовській державі сьогодні біда загрожує не лише від тевтонського ордену. Кожному з вас відомо, що й Галицько-Волинське князівство теж багато літ не знає спокою від ляхів та їх вірних прибічників угрів та чехів, – якусь хвилину Любарт мовчав, намагаючись стримати себе. Врешті вже спокійнішим голосом продовжив: – Гадаю, що саме сьогодні нам час об'єднатися і спільно рушити на тих наших сусідів, що наче мошкара, висмоктують всі соки з південно-західної землі князівства литовського та руського.
Схоже, Кейстутові ця пропозиція сподобалася. Він розплющив очі, підморгнув Любартові, підняв догори великого пальця.
– Отже, брати, ваша думка така, що треба йти на ляхів. Так? – запитав Ольгерд у Кейстута та Любарта. Князь волинський кивнув головою на знак згоди, князь троцький промовчав. Хитрий же Коріят, котрий розумівся не лише на словах, а й на паузах між ними, поблажливо посміхнувся і поклав голову на переплетіння пальців. Цим жестом він хотів сказати, що розмова про напад чи ненапад на ляхів може затягнутися надовго, то ж він, Коріят, з великим задоволенням вислухає як одні, так і протилежні думки.
Дивлячись на свого батька, промовчали і трійко його синів. Мовчали й інші князі.
– Отже, ваша думка ясна, – зробив висновок великий князь. – І все ж я вже вкотре змушений вказувати нашому братові Любартові на одну й ту ж обставину, котра не дозволяє нам купно йти на його сусідів ляхів, – продовжував Ольгерд. – За спиною ляхів стоять чехи, ромеї та й ті ж буджацькі татари. А можливо, навіть і тевтони, бо вони з ляхами однієї віри. І хто може запевнити, що коли Кейстут пошле свою дружину в землю волинську, тевтони не кинуть будувати замки і не сядуть на коней? Як ти гадаєш, Кейстуте?
– Може бути, – згодився той.
– А ти, Коріяте?
Коріят кахикнув у кулак. Схоже, для нього все вже було ясно. І він зробив саме той крок, якого і чекав від нього великий князь.
– А чи відомо тобі, брате, чим зайнятий нині польський король Казимир? – звернувся Коріят до Любарта.
– Звісно, відомо, – гордовито відказав той. – Вивідники доносять, що він зараз з малим військом сидить у Кракові.
– А де все інше його військо?
– Розійшлося по замках галицьких, – неохоче відказав Любарт.
– Отже, коли ми купно рушимо в галицьку землю, то будемо мати справу не лише з Казимиром, а й з його воєводами, що сидять в таких замках, котрі в змозі витримати облогу будь-якого війська кілька місяців, а то й років. Чи не так?
Любарт не відповів. Лише правиця його стисла меча з такою силою, що побіліли пальці.
– Отже, не знаю, як ви, братове, – продовжував Коріят, – а я вважаю, що в галицькій землі на нас чекає те ж саме, що і в тевтонській. І там, і там за спинами наших супротивників стоять могутні сили. Тож знову маємо справу з багатоголовим змієм, якого можна перемогти, вдаривши лише під корінь. Проте діставатися до нього нам заважають все ті ж замки. – Коріят краєм ока помітив: великий князь схвально кивнув головою. – Тому моя думка така: ляхів з уграми поки що не чіпати. Обмежуватися обороною і зведенням більш потужних замків проти них. І чекати, чекати слушного часу. Скажімо, тієї ж миті, коли на ляхів піде хтось з півдня чи заходу. А нам самим одним походом покінчити з Казимиром не вдасться. У цьому я твердо переконаний. Ми неодмінно втягнемося в затяжну боротьбу і що найстрашніше – змушені будемо постійно тримати на галицько-волинському порубіжжі значні сили. А цим обов'язково скористається тевтонський орден і знову посуне на наші кревні села та пущі, звідкіля вийшла вся людність литовська. Тож чи можемо ми дозволити собі таке?
– Вірно речеш, брате: не можемо! – обізвався Кейстут. – А ти що скажеш, Любарте?
Князь волинський обвів всіх гнівним поглядом. Рука його, як і раніше, лежала на руків'ї меча.
– Що ж, доведеться як і раніше, покладатися лише на свої сили, – сказав він і відкинувся до стіни з таким виглядом, наче те, що має відбутися надалі, його вже не цікавить.
– Вибач, брате, але ж сам бачиш, що не час ще нам іти на твого кривдника Казимира, – співчутливо прогудів великий князь. – Князь Коріят чисту правду мовив: не час.
Коріятові сини дружно закивали головами. Вголос висловлювати свою думку вони ще не наважувалися.
"Зачекалися Коріятовичі, – дивлячись на них, подумав Ольгерд. – Неодмінно першу ж відвойовану землю віддам їм".
Коріят, що пильно стежив за великим князем, нарешті полегшено зітхнув і випростався. Схоже, він вмів читати найпотаємніші Ольгердові думки.
Ольгердовичі і Боброк теж мовчали. Те, що діється на півночі чи заході, їх хвилювало набагато менше, ніж те, що мало статися на сході чи півдні.
Іменини князя Київського
(продовження)
– Отже, з нашими західними сусідами ніби все ясно, – витримавши паузу (бо, може, хотів би висловити свою думку ще хтось), продовжував великий князь. – А тепер поглянемо на північ та схід і послухаємо, що князь полоцький думає про своїх сусідів-новгородців та князів тверських, смоленських, московських і які там ще є.
– Особливо розповідати нічого, – почав князь Андрій і погладив свою русяву борідку. – 3 Новгородом справи в нас ідуть добре. Наших земель їм не треба, але й своїх вони нікому не віддадуть. Щодо інших, то з великим князем тверським Михайлом, нашим дядьком, – Андрій на якусь мить завагався, – стосунки в мене чудові. Такі, які повинні бути не лише між сусідами, а й родичами. Прихильно ставляться до нас і князі смоленські. Що ж до князівства московського, то тут справа дещо інша, – князь полоцький помовчав, добираючи потрібних слів. – Люд московський діяльний та швидкий на вчинки. Від князя тверського відаємо, що московський князь Іван, прозваний Калитою, увійшов у довіру хана Золотої Орди, отримав від нього право на збирання податей для хана серед своїх сусідів, численних князівств. І правом цим скористався так, як не користалися б і самі татарські збирачі ясиру. А заодно і вивищувався серед інших князів, прикуповуючи або примучуючи їхні землі. Став Калита чи не найбагатшим з усіх князів землі Руської. Таким же був і його син, теж Іван, що помер три роки тому. Тепер на московському столі сидить дванадцятилітній онук Калити Дмитро.
– Ще невідомо, куди він поверне, – зауважив Коріят.
– Атож, – згодився князь полоцький. – Але перед самим від'їздом до Києва я отримав вісті, що хан Золотої Орди дарував малому Дмитрові ярлик на володіння великим володимирським князівством. Орда довіряє московським князям як ніяким іншим. І я гадаю, що коли щось станеться, то золотоординський хан швидше захищатиме Москву, аніж будь-кого із своїх удільних ханів.
– Отже, сваритися з Москвою немає рації, – зробив висновок Коріят.
– Так, – ствердив Андрій полоцький. – Проте і чекати якихось ворожих дій з її боку теж не варто. Надто ще малий князь Дмитро, аби зважитися на рішучі дії.
– Отже, твоя думка яка? – зажадав Ольгерд чіткої відповіді.
– Гадаю, що за схід Литва і Русь можуть бути спокійними, – твердо відказав Андрій. – Звідтіля нам поки що нічого не загрожує. В усякому разі, цього літа.
Ольгерда, схоже, така думка не зовсім влаштовувала. Очі його перетворилися на дві щілинки.
– Те, що ти в цьому впевнений, добре, – сказав він. – Проте маєш знати, що будь-яка держава занепадає, коли не приростає новими землями. Чи тебе цьому не вчили?
Андрій схилив голову.
– Вчили, великий княже. Проте приростати за рахунок землі тверської немає рації. Краще бачити в дядькові Михайлові доброго спільника, аніж підданця великого князівства Литовського та Руського. Те ж саме, гадаю, стосується і князівства смоленського. А про князівство московське я вже казав.
Великий князь вдарив долонею по поверхні столу.
– Отже, думка князя полоцького зрозуміла: на сході нам теж поки що затівати нічого, – зробив він висновок. – Чи, може, я помиляюся?
Коріят, а за ним і всі Коріятовичі заперечливо захитали головами. Дивлячись на них, Дмитро Брянський не зміг стримати посмішку.
– Б'юся на що завгодно – не сьогодні-завтра великий князь за таку слухняність дасть їм якусь землю, – прошепотів він Боброкові. Проте одразу ж замовк, бо великий князь зупинив на ньому свій важкий погляд.
– Тоді в мене ще є одне запитання до князя полоцького. А чи робив ти спробу, як добрий сусіда, порозумітися з князем московським?
Андрій полоцький стрельнув у бік великого князя примруженими очима.
– На велику приязнь іти побоююся, великий княже.
– Це ж чому?
– Маю дещицю в своїй казні. А від вірних людей чув, що Калита та його нащадки здатні витягувати гроші навіть там, де їх не було зроду-віку.
Пожвавлений гомін пролетів залою. У великого князя теж зблиснули очі.