Національно-визвольні змагання набирали обертів. Заговорили про те, що стануть за шкірку витягувати на сонечко сексотів, які працювали на КГБ. На мітингах з'являлися такі люди, які привселюдно каялись. Мовляв, лихий поплутав, але тепер вони все усвідомили й вірою і правдою служитимуть неньці-Україні. Солнцев боявся, що коли оприлюднять список стукачів, які працювали на КГБ, вигулькне і його святе і світле ім'я. Це означатиме, що перед ним назавжди зачинять браму в світле майбутнє. Принаймні такі погляди були в нього тоді. Водночас він бачив, що люди, які покаялись, продовжували собі спокійно працювати в "Просвіті" чи Народному Русі України. На початках певне відчуження було, але нічого, жити можна.
І ось на одному велелюдному віче в Дрогославі Солнцев наважився підійти до ведучого і сказав йому, що хоче привселюдно покаятись, бо теж був стукачем і працював на КГБ. Жодного здивування з боку організаторів мітингу не було. Йому відразу надали слово. Солнцев уже й не пам'ятав, що молов, але зрозумів, що даремно напередодні провів безсонну ніч, бо із заготовленої з великими труднощами промови навряд чи зміг використати бодай одне речення.
Коли він виступив, почулися поодинокі викрики: "Ганьба!", але на його захист став один із керівників місцевого осередку Народного Руху України, який сказав, що багато людей помилялись, їх залякували кагебісти, але тепер ці люди знайшли в собі мужність, щоб рішуче порвати з минулим. Солнцева це зовсім не стосувалося. Він не помилився, а свідомо пішов на співпрацю з КГБ. Його ніхто не залякував. Мужності, щоб порвати з минулим, теж не треба було, бо коли почались національно-визвольні змагання, ніхто із КГБ йому не телефонував, інформації від нього не потребував, а він сам ініціативи не виявляв.
Після того як один із керівників місцевого осередку Народного Руху України зробив Солнцева мало не жертвою комуністичного режиму, з натовпу пролунали слабенькі оплески. Здавалося, про Солнцева відразу забули, хоча він відчував на собі погляди людей, які впізнавали його. Хтось відвертався, а хтось плескав по плечі, говорячи: "Молодець!". Проте за якийсь тиждень-другий ніхто не нагадував Солнцеву про його колишнє стукацтво. А він сам картав себе за те, що зробив поспішний крок, бо з'ясувалося, що нова демократична влада не наважилася розкрити списки сексотів, які працювали на КГБ. Подейкували, що аргумент був один: якби ці списки оприлюднили, в Україні могла розпочатися громадянська війна. Ті, хто працював у нових демократичних органах, політичних партіях і громадських організаціях, зітхнули з полегшенням, бо багато з них, якщо не абсолютна більшість, були в тих списках. І лише такі, як Солнцев, кусали собі лікті: який дідько змусив їх засвітитися?
53
Зеленоока рудавка Марина не йшла йому з голови. Спирт грів душу, а серце хотіло більшого, тоді як мозок дрімав.
Хлопці десь знайшли пляшку горілки й кликали Андрія до себе, але він сказав, що більше не хоче пити. Справді, в цивільному житті ніколи не пив два дні поспіль, лише зранку похмелявся. Але тут ще був особливий привід: Марина сказала, аби він прийшов, і Андрій сприйняв це як наказ.
Несподівано, ніби з-під землі, виріс широкоплечий капітан. Вони довго змагалися між собою поглядами, аж поки Андрій не почув:
– Побачу за метр біля Марини – уб'ю.
– Ти такий грозний? – несподівано випалив Андрій.
Той, мабуть, не очікував зустрічної атаки і навіть відступив на крок. Оговтавшись, хотів ударити Андрія, але не на того напав. Андрій виріс на вуличних бійках, а тому міг себе захистити. Широкоплечий капітан це зрозумів доволі швидко. Важко дихаючи, він сказав Андрію:
– Я тебе попередив.
– Ну-ну, – криво усміхнувся Андрій. Він не мав бажання битися з широкоплечим капітаном, бо не знати ще, як все може обернутись. Андрій раптом подумав, що поїде з капітаном на фронт, а той пошле його на вірну смерть.
Широкоплечий капітан не мав наміру визнавати поразку, а тому пішов геть з виглядом переможця.
В Андрія відпала охота йти до зеленоокої рудавки Марини. Він приєднався до п'яної кампанії, і йому теж щось перепало.
54
Війна – це бізнес. Чим довше триватиме війна, тим потужніше розвиватиметься бізнес. На теоретичному рівні він прекрасно розумів це ще задовго до свого президентства, хоча не думав, що доведеться цим займатись у практичній площині. Його обіцянка закінчити війну впродовж трьох днів, як тільки він стане президентом, не була лише пустопорожньою цяцянкою популіста, хоча нею теж, але він розумів усі складнощі й ризики. Тепер же, коли був утягнений у вир війни й усвідомлював усі її приховані важелі й механізми, його все більше захоплював азарт бізнесмена. Назовні це подавалось як дипломатичні ініціативи українського президента, але насправді бізнесовий дух ніколи із нього не вивітрювався. В умовах вовчої конкуренції не можна чесно стати мільярдером чи хоча би мільйонером – навіть у Сполучених Штатах Америки чи Європі, не те що в Україні. Чим нахабніше ти порушуєш закони і всім очевиднішою стає твоя непотоплюваність, неспроможність інших зупинити тебе, а то й посадити за ґрати, що було би справедливим, тим рішучіше ти розштовхуєш ліктями потенційних конкурентів, намагаючись досягти вершини Олімпу. Президентство стало для нього таким же бізнес-проектом, як і попередня діяльність, але на політичному рівні. Війна у цьому бізнес-проекті на тлі згасання власне економічних потенціалів зайняла центральне місце.
Зрештою, нічого несподіваного для нього у цьому не було. Він вкладав у справу насамперед свою життєву енергію і хист, а вже потім гроші, зв'язки, користуючись службовим становищем, і вимагав повної віддачі. Тому само собою зрозумілим було, що повинен мати не лише моральну, але насамперед матеріальну зацікавленість. Проблема полягала в тому, що всі ці грошові потоки треба було скерувати в одне, йому потрібне, русло. З'ясувалося, що зробити це важче, ніж за мирного життя, коли він ще не був президентом. Але ж ніхто й не казав, що буде легше, коли він ув'язувався в цю справу. Звісно, багато чого він не знав і навіть не здогадувався, що можуть виникнути аж такі проблеми. Часто ловив себе на думці, що якби це було відоме йому раніше, ніколи б не боровся за українське президентство, а тихо-мирно займався б своєю попередньою справою – можливо, не так успішно, як раніше, але на його вік вистачило б.
Найбільшою проблемою усіх політиків, і не лише українських, є те, що вони брешуть самі собі й вірять у власну брехню. Попередній життєвий досвід нічому їх не вчить, і будь-який їхній проект приречений на крах, але вони вміють так усе облаштувати, що залишають позаду себе зруйноване і втілюють у життя новий проект. Добре, якби мова йшла лише про бізнесові структури й господарське життя, коли перестають працювати підприємства, а люди залишаються без засобів до існування. Але коли це все переноситься на політичну площину, з тими ж помилками і приреченістю невдахи, – мова йде про зменшення геополітичної ролі держави, а то й узагалі про її зникнення з мапи світу.
Інтуїтивно такі господарники-політики тягнуться до Бога, шукаючи захисту насамперед своїм фінансовим інтересам. До справжньої віри тут далеченько, а участь у релігійних обрядах і пожертвування не можуть її замінити. Віра повинна приносити людині насамперед душевний спокій, а цього у господарників-політиків, які так і залишились економічними нікчемами, не набувши політичної моралі, ніколи нема і бути не може. Їм завжди не вистачає часу і в них відсутнє бажання побути з самим собою, тобто з Богом, що одне і те ж. Вони живуть за власними законами, намагаючись підпорядкувати їм буття, але час і простір завжди ставлять цих людей на те місце, яке відвела історія, – часто несправедливе і незрозуміле з людської точки зору.
55
Соломія й не думала, що все вирішиться у такий чудесний спосіб. Після того як в її серці з'явився Левко, вона вже майже не думала про нареченого. Раніше готувала цілі промови, якщо випадково зустрінеться з ним, а тепер все відпало саме по собі. І коли справді випадково зустріла нареченого, не перелякалась, а, навпаки, сама підбігла до нього. Далеко позаду вже була образа на нього, чому не відвідав її у психіатричній лікарні, чому не зателефонував, коли вона вже була вдома.
Їй здалося, що наречений теж зрадів зустрічі з нею. Щоправда, дивився насторожено. Соломія вже звикла до подібних поглядів. Люди думають, що коли хтось побував у психіатричній лікарні, то вже неповноцінний. Її ж вилікували, так що вона така сама, як вони.
Говорили про все – а, значить, ні про що. З нареченим було добре, весело. І все ж коли він її обійняв і захотів поцілувати, відсахнулась від нього. Сказала: "Давай залишимося друзями". Вийшло все просто, природно, ніби й мало бути саме так. Здається, і наречений радо пристав на цю пропозицію. Друзями – то й друзями. Гора звалилася йому з плечей. Тепер не треба відбріхуватися, щось придумувати, чому не провідав Соломію у психіатричній лікарні, чому не зателефонував, коли вона вийшла звідти.
Ось як усе добре вийшло. Наречений тепер її друг. І нема нареченого. Є Левко. Тепер він наречений? Ні, не поспішатиме.
Думала про Левка. Здається, він розчинився у кожній клітиночці її тіла. Треба все-таки попросити у Софійки його номер телефону. Бо теперішні хлопці – як телята. Треба їм пастуха. Самі не виявляють ініціативи. З цією щасливою думкою побігла додому.
56
І сниться Андрієві сон. Ніби він піднімається по драбині, що прилаштована до висотної будівлі. Знизу в нього стріляють, і кулі, мов джмелі, пролітають мимо. Андрій боїться глянути вниз, але йому здається, що ця драбина ніколи не закінчиться. Нарешті він дивиться догори і бачить, що драбина видовжується і впирається мало не в небо, а разом з цим ростуть дивовижним чином поверхи будівлі, ніби невідомі робітники в скаженому темпі нарощують приміщення.
Терпнуть руки і ноги, але Андрій уперто лізе догори, бо знає, що коли опуститься вниз, його неодмінно уб'ють. Але й до неба ще далеко, хоча він бачить, як пролітають грайливі хмарки.
В його вухах лунає мелодія забутого танго. Він навіть чує його запах. Це щось особливе, ні на що не подібне, але неодмінно божественне, яке на землі не знайдеш.