Збирався як належиться, згадати всеньке своє життя, відзначити віхи, посумувати над втратами та втішитися здобутками, але згадалося чомусь інше.
Це було в епоху Великої евакуації. Дід Стопуд, який не був іще тоді ні дідом, ні Стопудом, крокував вулицею рідного міста попідруки з дружиною, а назустріч їм раз-по-раз, то поодинці то гуртом, траплялися переселенці з пустельних районів. "Зазирни в їхні очі! – сказала тоді дружина. – Вони злі. В них суцільне звинувачення! Ані надії, ні доброзичливості, ні навіть прохань – лише звинувачення! Не хочу, щоб у нас із тобою бодай коли були такі очі! – В нас ніколи не буде таких очей!" – твердо сказав тоді він дружині.
Неподалік гуділи двигуни – останні сявчі залишали Фірманів хутір. "Час!" – промовив сам до себе Дід Стопуд, підвівся з лавки, натягнув на голову каптур і попрямував через нові ворота на воднесховище.
Насправді присутність вкопаних у пустельний порох резервуарів виявлялася лише зблизька, за куцими, прикритими грибоподібними шапочками виходами аварійних клапанів. Відкинувши легким рухом шапочку можна було ввімкнути режим продувки, коли струмінь водню з цистерни видмухував із клапана пил, сюди ж приєднувався за потреби контрольний манометр для вимірювання тиску.
Старий зупинився на спорожнілій колії, якою ще кілька хвилин тому проїхав останній повоз із хуторянами. Його не полишало дивне відчуття врівноваженості і спокою. Сонце підіймалося все вище, наставала звична пустельна спека. "Хоч би не примусили довго чекати!" – подумав.
Не примусили. Спершу до Діда Стопуда долинув могутній гул, ноги відчули тремтіння землі. За хвилину з-за найближчої кучугури хижо вистромилося жерло танкової гармати, за ним виповз увесь танк, величезний і приземкуватий. За танком почали з'являтися наїжачені ракетними батареями й гарматами бойові боти, за ними – кілька громіздких тентованих качі. Виповзши на рівний відтинок шляху перед хутором, колона військовиків зупинилася. Ніби принюхуючись, танкова гармата поводила жерлом з боку в бік і теж завмерла.
Спека робилася вже просто нестерпною. Старий здер каптура, підняв руку й привітно помахав до зайд. За хвилю колона знову рушила й зупинилася, коли між танком і Дідом Стопудом залишилося всього кілька кроків. З ботів позад танка висипали озброєні до зубів вояки, підбігли до старого, одні понаставляли свої скоростріли на хуторянина, інші люто цілили ними в довколишню порожнечу. Підійшов військовик без скоростріла, напевно, командир. Зняв захисні окуляри, окинув сухорляву фігуру старого іронічним поглядом:
– Ти хто, чувирло?
– Я? – Перепитав Дід Стопуд і подивився собі під ноги, на відкинуту шапочку-грибок вентиляційного клапана. По тому звів очі на провідника вояків. Через гуркотню двигунів шипіння водню ніхто не чув. – Я – твоя смерть! – і невловним рухом мізинця ввімкнув запальничку на кінчику активного ціпка…
Зі звіту агента Карого
Переїзд на нове місце тривав дві доби, рухались орієнтовно в південно-східному напрямку. В ста кілометрах від вже існуючого хутора Діжа (господар — Батько Чіп), М'янба наказав зупинитися й розгортати нове поселення. Зараз багато працюємо – до зими треба встигнути облаштуватись. Значну допомогу надає Чіп, зокрема – картон-базальтовими панелями для швидкого зведення будівель. Син Чіпа – Мікрочіп навідується на Нову Гобі практично через день. До Батька М'янби приїздив чоловік, якого кличуть Енеєм, а напівжартома – генеральним канцлером. Після їхньої розмови хутором розповсюдились чутки, що Еней схиляв М'янбу до збройної боротьби проти влади, але М'янба відмовився, сказавши, буцімто: "Я гарний хуторянин, але нездалий вояк. Нехай кожен робить свою справу!" Попри це чути багато розмов, що батьки інших хуторів налаштовані більш войовниче.
Зі звіту агента Буланого
Батько Декамерон веде активні переговори з господарем розташованого по сусідству Фірманового хутора на ім'я Сміх. Вони часто зустрічаються, а після таких зустрічей Декамерон збирає зазвичай хутірських чоловіків для нових розпоряджень. Настанови Батька стосуються головно активнішої роботи по озброєнню Доброго та військового вишколу його чоловічого населення, щоразу обіцяють нове стріливо. За останній час поселенці отримали п'ятдесят китайських скорострілів (застарілого типу), два блоки самонавідних ракет, один кулемет (застарілого типу) і один легкий поліційний бот, що був у вжитку. На хуторі культивується бойовий дух, самосели налаштовуються на збройний опір законним діям держави. Один раз зі Сміхом приїздив такий собі Еней. Пізніше в розмові Декамерон прохопився, буцім Батько Еней подбає, щоб на Добрий надходив не лише допустельний мотлох.
Зі звіту агента Сивого
Виконуючи настанову, залишив місце розташування банди, для чого викрав один з двох наявних на базі ботів. Користуючись орієнтуванням з центру, вийшов на хутір Верблюжий Діл (господар – Батько Шериф). Аби викликати приязнь самоселів, скористався легендою, згідно з якою я – російський вояк із Севастополя, якого викрадачі верблюдів захопили в заручники. Це потішило Шерифа – Батько хутора заявив, що професійні військові в Куряві зараз на вагу золота. Верблюжий Діл готується до переміщення в південніші райони пустелі. Мені запропоновано взятися за бойовий вишкіл чоловічого населення хутора.
15
Воля
Дівчина прийшла до тями від чийогось похапливого хекання зовсім поруч, і одразу ж за цим відчула вологий шорсткий дотик до щоки.
Собаки!
Розплющила очі й лише пересвідчилася в очевидному: довкола неї, збуджено повискуючи та раз-по-раз намагаючись лизнути Волю в обличчя, гасав величезний чорно-сірий собацюра. "Це кінець! – подумала втікачка. – Шкода, що стільки мук – і марно. Але, принаймні, я спробувала! Зараз набіжать переслідувачі й, гадаю, буде не найгірше, якщо вони мене одразу вб'ють!"
Утім, собацюра все гасав, усе повискував, відбігав далі, знов наближався до дівчини, намагаючись лизнути її в щоку, і знову відбігав. Ні переслідувачі з об'єкта, ні будь-хто інший з'явитися біля Волі не квапилися.
Тіло боліло, розпанахану долоню ніби смикало розпеченими обценьками, в голові те смикання відлунювало запаморочливим бемканням величезного, чи то молота, чи дзвона. "Він мене кличе! – нарешті здогадалася дівчина. – Куди? Навіщо? Гадаю, цей пес не гасає тут, аби завдати мені шкоди. Навпаки, скоріше за все, собацюра кличе на допомогу. Не найкращого помічника ти знайшов, друже!"
Слід було підводитись і йти. Навіть якщо не за псом, то просто кудись іти, щоб не загинути, шукати якихось людей і віддаватися на їхнє милосердя. Але вставати з прохолодної землі страшенно не хотілося.
– Підводься, дурепо! – визвірилася сама на себе Воля. – Вставай, якщо хочеш іще бодай хоч раз побачити тата з мамою, або коханого Локі!
Вона важко сунула забур'яненою вулицею мертвого села, накульгуючи і, наче сповите дитя, несучи в закривавлених пелюшках поранену руку. Пес накручував кола попереду, нетерпляче, ніби аж з докором, озираючись на непоспішливу дівчину. Врешті, він привів Волю до високої, цілком збереженої хати під фарбованою пласкуватою покрівлею з широкою стріхою. Хату оточував міцний глухий паркан із такими ж надійними воротами, хвіртка обіч воріт була прочинена і саме в неї прослизнув чорно-сірий собацюра.
Воля пришкандибала до хвіртки й зазирнула на подвір'я. Посеред обійстя стояв легковий повоз із-під якого виднілися чиїсь ноги в замащених штанях і одному капцеві. Другий капець лежав збоку. Довкола ганяв і жалібно скавчав пес. Дівчина сторожко наблизилася, спробувала зазирнути під сявчі:
– Агов! Чуєте мене?
З-під повоза долинув стогін і лише тепер утікачка побачила домкрат, що лежав під порогом сявчі біля переднього колеса. "Домкрат зісковзнув і залізяка притисла його до землі!" – зрозуміла дівчина.
– Боже, зараз-зараз, якось вам допоможу!
Чоловік під повозом застогнав гучніше.
Воля опустилася навколішки й спробувала встановити домкрат, аби підважити ним сявчі, але в неї нічого не виходило. Кожен рух відгукувався дівчині гострим болем у боці, забинтована рваним клоччям долоня палала, а вправлятися з домкратом однією рукою ніяк не виходило. Чоловік стогнав, пес ледве не людською мовою благав Волю порятувати його господаря.
Дівчина підвелась на ноги, роззирнулася. Довкола не було ні душі. Біля ґанку лежала купка акуратно складених кругляків, поруч – іще не розрізані колоди й жердини – певно, господар заготовляв дрова. Воля принесла й поклала біля повоза кругляк, спробувала принести й колоду, але не змогла її підняти – гострий біль у боці мало не розірвав мозок дівчини на шмаття. Тоді Воля вперлася спиною в решту дров, розвернула колоду ногами й, рачкуючи, підкотила її до повоза. Чоловік стогнав, пес щиро намагався допомогти.
Тепер залишалося спорудити важіль, перекинувши колоду через кругляк і підсунувши її кінець під сявчі. Це вдалося не одразу, Воля спершу глухо стогнала, потім плакала, а під кінець, навалившись усім тілом на важіль, закричала:
– А-а-а! Вилазьте швидше, бо я довго не втримаю!
Важіль нагнувся донизу, повоз ворухнувся, чоловічі ноги під ним – також. Дівчина впала в непам'ять.
Отямилася Воля від незнайомих голосів десь зовсім поряд. Голосів було двоє: чоловічий і жіночий.
– Ні, господар цієї дачі мій чоловік. До речі, він працює заввідділом у Обнаркомі – ось наші документи.
– Ага, так, перепрошую… Чи можу я з ним поговорити?
Воля розплющила очі. Вона лежала на ліжку в невеличкій, майже порожній кімнаті з брудним вікном, брудними стінами й кошлатою від нашарувань пилу павутиною під брудною стелею. Голоси линули з-за брудних, нещільно причинених дверей.
– М-м… я б вас просила… Чоловік упорядковував будинок… Ми нещодавно його придбали, я, бачте, вагітна – забагнулося на свіже повітря… Так от, упорядковував, застудився й викликав мене з міста. Ну а я вже прихопила нашого лічця, ось, прошу…
– Василій Василійович! – почувся ще один чоловічий голос. Ішен ! Я зробив господареві ін'єкцію, зараз він заснув, тому, гадаю, не варто…
На облізлому табуреті поруч з Волиним ліжком лежали бинти, шприци та інше медичне приладдя, окремою зграйкою купчились тюбики й флакончики з ліками. Рука дівчини була туго вповита сніжно-білими бинтами.
– Добре! – сказав перший чоловічий голос.