А, можливо, це вже майбутнє заглядає нам у вічі?
18 жовтня 2014 року
СПРАВЕДЛИВІСТЬ ПРОТИ ВБИВСТВ
Грем Грін. Брайтонський льодяник
Детектив відомого письменника захоплює з перших сторінок.
Керівник банди, сімнадцятилітній юнак на прізвисько Малюк, здається, народився для вбивства людей. І від самого початку роману не покидає відчуття, що рано чи пізно хтось зупинить його, аби не лилася кров невинних людей.
Кожне наступне вбивство змушує Малюка не просто замітати сліди, а й убивати тих, хто міг стати свідком або просто міг здогадатися, хто насправді причетний до цього. Для юнака, ремеслом якого стало убивство, нема нічого святого. Він убиває не лише людей, з якими не знайомий, а й членів своєї банди, бо боїться, що вони можуть його видати. Коли одного з них не вдалося вбити за перший раз, Малюк вдруге використовує цей шанс.
Малолітній убивця спочатку хоче вбити дівчину, яка на рік молодша за нього. Вона могла розповісти поліції багато чого цікавого. Але старші товариші рекомендують йому одружитися з нею. За законом, вона тоді не матиме права свідчити проти свого чоловіка. Малюк так і поступає, хоча спочатку це викликає в нього огиду. Але в бандита народжуються почуття до своєї дружини. Це важко назвати коханням, особливо на тлі убивств. З'ясовується, що юнка знає набагато більше, ніж про це здогадується Малюк, але з нею відбувається дивне перевтілення, і вона, знаючи, що її чоловік – убивця, все ж повністю на його боці й готова йти за ним до кінця. Врешті-решт, Малюк зважується вбити й її, але цьому заважають обставини.
Бачимо в романі байдужих поліцейських, які закривають очі на очевидні факти, пов'язані з убивствами. Письменник протиставляє їм жінку, для якої гаслом життя є справедливість. Саме завдяки цій літературній героїні вдається розплутати клубок хитромудрих убивств, здійснених Малюком, і, врешті-решт, припинити його злочинну діяльність.
Але детективна фабула виступає лише тлом для показу психологічних портретів літературних героїв. Для письменника важливі не лише кримінальні складові того чи іншого злочину. Зрештою, він робить це задля того, аби тримати в напрузі читача, захопленого його детективом. Грем Грін підводить до розуміння мотивів злочинів, розкриває, здавалося б, незначні подробиці з минулого своїх героїв, аби й читач зрозумів, що ж, врешті-решт, змушує їх бути або на боці Зла, або на боці Добра.
І все ж роман не є прогнозованим, як могло би видатися на перший погляд. З одного боку, ми відразу знаємо, хто вбивця, як майстерно він замітає сліди і як не менш майстерно проста жінка заради справедливості виводить його на чисту воду. Проте ми не маємо тут традиційної перемоги Добра над Злом. Інтрига полягає в тому, з чим залишається дружина Малюка, яке послання у вигляді грамофонної платівки вона отримає від нього. Ми навіть знаємо услід за автором текст цього послання, але все одно ніби знаходимося в очікуванні: що ж буде далі, коли все стане на свої місця? Грем Грін ставить тут радше три крапки, ніж крапку…
19 жовтня 2014 року
ВИРВАТИСЯ З ТЕНЕТ МАСКУЛЬТУ СУЧУКРЛІТУ
Любко Дереш. Намір
Можна, звичайно, шукати геніальність у текстах цього письменника (і комусь це вдається), а можна просто подивитися на все з іншої точки зору: Любко Дереш не просто насміхається з читача, а знущається з нього. Снобізм чистісінької води.
Головний герой "Наміру" – Петро П'яточкін. Еге ж, той самий відомий мультяшний хлопчик, який рахував слоненят. Тільки письменник наділяє його феноменальною пам'яттю, якою той так і не зумів належним чином скористатись. Спочатку хотів підірвати кав'ярню у Львові, але обмежився бабусиним будинком, перед тим ненароком убивши електрика.
Ось як би мали звати кохану Петра П'яточкіна? Правильно! Гоца Дріца. (Ви вже не вважаєте Любка Дереша геніальним, а лише талановитим?). Канадійська художниця. Картини у неї такі ж абстрактні, як і все її життя, розбите об трамвай.
Я не розумію, навіщо письменникові мало не на кожній сторінці потрібні триповерхові матюки? Аби привабити невибагливого читача? Так той усе одно не подолає філософські хащі розумувань письменника. І не кажіть мені, що це вільний переклад ідей буддизму.
Трахання і сексуальні сцени – з цього ж ряду, коли читачеві пропонують підглянути в шпарину. Еволюція любовних поглядів П'яточкіна не є переконливою, бо дитячий досвід, здається, застиг на місці. В нього вже ніколи не буде тієї чистоти, як могло бути у стосунках з дівчинкою, яка мала поетичне прізвище Вишенька. Весь час траплятимуться Мар'яшки, які, здається, приречені на груповуху.
"Намір" – типовий приклад маскульту сучукрліту. Тільки "суч" – не сучасний, а від літературного слова "сука". І наші письменники скурвилися (теж літературне слово) на цьому, виплескуючи назовні свої фобії. А наші видавці заради прибутків видають подібну макулатуру, зомбуючи нещасного читача й не даючи йому можливості пробитися до класики. Та просто до нормальної літератури, де є сонце і радість життя.
Дереш, звісно, має свого читача. Навряд чи це підлітки, про що багато пишуть так звані літературні критики, бо підліток насамперед має навчитись читати. Радше це змучений життям невдаха-інтелігент, який вважає себе геніальним, але це визнання явно запізнюється, бо всі навколо вважають його, власне, невдахою-інтелігентом. Дерешу вдається виговорюватися від книги до книги, але до філігранного володіння словом ще далеко.
Дереш пише для себе – і це те, про що я вже давно казав. Бо якщо письменник підлаштовується під читача, то він насамперед втрачає самого себе. Але Дерешу ще не вистачає щирості розповісти про себе всю правду. Можливо, я помиляюсь, і письменникові зовсім цього не потрібно, але рано чи пізно лише щира сповідь автора тягне на геніальний роман.
Феноменальна пам'ять П'яточкіна – це лише привід розкрити внутрішній світ літературного героя і в значній мірі свій також. Замість феноменальної пам'яті можна придумати будь-що, наприклад, здатність читати думки інших людей чи, як рентген, бачити їхні внутрішні органи. Кінцевий результат все одно буде тим же. Так що рано чи пізно Дерешу доведеться таки відмовитися від форми, а капітально попрацювати над змістом.
Вирватися з тенет маскульту сучукрліту надзвичайно важко, тим паче, якщо видавництва змагаються між собою, аби видати тебе. Вони запускають тобі в очі сонячний зайчик, а ти щоранку прокидаєшся геніальним, не розуміючи, що тебе просто використали, аби, коли ти повторюватимешся у наступних творіннях їм на догоду, просто викинути. Тут не треба феноменальної пам'яті, аби зрозуміти очевидні речі. Проте п'яточкіни – вперті люди. Для них ідеалами виступають гоца дріци та інші електромонтери.
Петро П'яточкін щирий, коли доглядає за бабусею. І це, мабуть, найідеальніші сторінки "Наміру". Людяність завжди підкуповує. Тут розумієш, що тобі не підсовують фальшиву монетку. Звісно, філософська звихненість літературного героя дається взнаки, але ж бабуся приймає правила його гри, — і це головне. Впіймати у погляді прихід смерті – це вдається П'яточкіну. Але не розв'язує усіх його життєвих проблем. І те, що для інших він зникає назавжди з цього світу, — ще не є ознакою того, що він знайде себе, а його філософські розумування збудуться.
Почекаю ще на книжок п'ять від Дереша. Якщо він не скурвиться, можна буде сподіватися на геніальне читво.
26 жовтня 2014 року
КРАЩЕ ТАМ, ДЕ НАС НЕМА?
Тетяна Белімова. Вільний світ
Роман Тетяни Белімової "Вільний світ" став лауреатом першої премії літературного конкурсу "Коронація слова". У Фейсбуці жартома й всерйоз віддають йому пальму першості й на конкурсі Бі-Бі-Сі на кращу книгу року.
Доктор філології Софія Філоненко виписала Тетяні Белімовій аванс, назвавши її "українською Кліо" й стверджуючи, що "письменниця підхопила традицію Олександра Довженка, Михайла Стельмаха, Івана Багряного, Уласа Самчука, Марії Матіос та Оксани Забужко, розгорнувши власну візію "України в огні".
Насправді "Вільний світ" – це лише начерк саги. Описане тягне на багатотомний роман, але Тетяна Белімова радше показала свої відчуття й ставлення до героїв і фактів, ніж мала на меті занурюватися в епоху. Подібні помилки робить чимало сучасних письменників. Вони скрупульозно вставляють у роман історичні факти, вишукують в архівах описи тих чи інших предметів, стилізують мову героїв, але душі й мислення людей тієї епохи в силу відсутності таланту змінити не можуть. Ось і виходить хоча й правдоподібна, але покруч брехні й вимислу. Тетяна Белімова не пішла цим хибним шляхом, і від цього лише виграла.
Вільний світ – ці слова червоною ниткою пронизують весь текст роману. Вільний світ – це там, де нас нема. Там, безумовно, краще. За колючим дротом концтабору. За господарством бауера в Німеччині. За межами Австралії. Але як тільки герої потрапляють у цей вільний світ, то розуміють, що не такий він уже й вільний. А одна із героїнь роману Тоня, яка опинилась у далекій Австралії, таки вмирає від ностальгії за малою своєю батьківщиною, хоча, будучи під час війни остарбайтеркою в Німеччині, й не думала повертатись в Україну, а на далекому континенті входила в діаспорні українські організації, видавала під псевдонімом збірки віршів…
В анотації сказано, що в романі нема другорядних героїв. Можливо. Але все ж, як на мене, є головний герой – Єфрем, чи Юхрим, як кличуть його по-домашньому. І не тому, що йому присвячено найбільше розділів книги. Навколо нього крутяться інші герої, і дві родини, описані в книзі від часів Голодомору до наших днів, теж пов'язані між собою, власне, через Єфрема. Під час Голодомору він, тоді одинадцятирічний хлопчик, втратив батька. Під час війни побував у концтаборі, а потім німці вивезли його на роботи до Німеччини. І хоча життя у бауера було відносно легким, його не можна назвати солодким. Йому довелося пройти через усі випробування, які випадають на долю людини. Чи не найважчим було випробування коханням. Змирившись з тим, що Тоня його не кохає, він знаходить своє щастя разом з Олею, яка, як і він, прагне за будь-яку ціну повернутися додому. А вдома його чекає сумна й страшна звістка про смерть сестри, яка загинула вже у мирний час.
Тетяна Белімова передає дух епохи.