Віршики, звичайно, були слабенькі, неоковирні. Та й як було пояснити поету, щоб не образити його зараз, у цей час, що слово "біль" українською чоловічого, а не жіночого роду, як у російській мові. Можна, звичайно, останні слова переробити:
Проспать дарованую волю
Не маєш права, як колись.
Зречемся давнього ми болю.
Вставай, народе, пробудись!
Але Максим бачив, як палали очі в старого поета, як уважно слухала його молодь, змучена мало не цілодобовим перебуванням на Майдані – і не хотів лізти зі своїми правильними мовними правилами в їхні душі.
Несподівано провінційний поет вибухнув блатною пісенькою:
Я родился в знойном Занзибаре,
Мать моя – в Сицилии крутой.
Папа был бенгальским водолазом,
Но ему не повезло с женой.
Он её боялся аж до смерти.
Я ж удался в мать мою, братки.
Стал таким себе крутым я джеком.
От меня дрожали сопляки.
Але, здається, ця пісенька не мала особливого успіху в помаранчевої молоді, хоча дехто й засміявся.
— Не закінчена ще, — намагався виправдатися учитель фізкультури.
— Остаповичу, а щось любовне маєте? – поспішив йому на допомогу Нагачівський і ненароком глянув на Марту. Та зашарілася, але ніхто на це не звернув уваги.
Здається, поет-фізкультурник тільки цього й чекав, бо без паузи почав читати новий свій вірш. Тепер це не був пафосний публіцист, що римує прозу і робить це далеко не кращим чином. Присутні почули лірика зі зболеним серцем.
Моя ти ластівко небесна,
Моя любов, моя зоря...
Якщо тобі сказати чесно,
Твоїх страждань не гідний я.
У цей страшенний час розрухи
Не до любові і віршів —
До болю, сліз, страждань, розпуки...
Так душу переповнив гнів.
І все ж, коли хоч трохи стишить
Свій бій, свій біль серце моє,
Коли напруга розум лишить
І милим білий світ стає, —
Тоді до тебе мовлю слово –
Гаряче, ніжне, чарівне...
Кохання вмить панує знову.
І воно вище над усе.
А це трапляється так рідко,
Бо знов вертається життя.
Моя зоря, моя лебідко,
Небесна ластівко моя...
Юні революціонери плескали в долоні. Марта відчувала на собі Максимів погляд, але не мала сили подивитися на свого обранця. Вона знала, що це її доля.
А Василь Остапович несподівано надовго замовк. Можливо, згадав ту єдину кохану, якій присвятив цей вірш. Чи засумував, що не мав у житті того єдиного кохання?
37
Юлька Василівка стала першою захисницею Віті. Ні, його ніхто не ображав, всі пригощали його чим могли, але ніхто не міг знайти з ним спільної мови. Малий Германсдерфер був для них екзотикою, до якої треба ставитися з християнським терпінням. Лише Юлька, його ровесниця, ставилася до нього, як до рівного. В неї пробуджувався материнський інстинкт, вона оберігала Вітьку, як мале дитя – своє дитя.
Відтоді як їхня група, що прямувала до Києва на Майдан Незалежності, від'їхала від Дрогослава на добрих двісті кілометрів, у добре обладнаній маршрутці, виділеній особисто Полежаєм, а не такій, якою возили містом людей, знайшовся Вітя. Як він заховався у вузькому проміжку за останніми сидіннями, на яких ніхто не сидів, бо звалили туди речі, пояснити не могли.
Вітя зрозумів, що його сварити не будуть, і пересів ближче. А оскільки вільним було місце лише біля Юльки, то сів біля неї.
Випадок з Вітею розсмішив усіх, але чомусь ніхто не подумав, що хлопця треба якось відправити назад. Не поїде ж він справді з ними до Києва!
Вітю знали всі й ставилися до нього, за великим рахунком, по-людськи. Але це було ставлення нормальних людей, які, власне, вважали себе такими, до людини ненормальної, а не як до іншої, відмінної від них. Втім, ще невідомо, хто був нормальним у даному випадку, адже не випадково Бог помітив Вітю як свою дитину.
Першою схаменулась Юлька. Вона уголос сказала, що Вітю слід відправити додому. Всі на мить стихли, ніби почули свіжу новину, але тут же почали давати пропозиції, як це краще зробити. Виходило, що необхідно зупинити зустрічний транспорт, пересадити на нього Вітю. Оскільки його самого не можна залишати, то хтось повинен поїхати з ним назад до Дрогослава, щоби передати батькам, адже невідомо, що він може дорогою вичворити. Всі мовчки дивилися на Василівку як на наймолодшу, й само собою розумілося, що саме вона має стати провожатою для Віті. Юля теж усвідомлювала, що має бути саме так, і не знаходила виходу із ситуації, аби відразу гаряче запротестувати. Не для того вона їхала до Києва, щоби зараз вертатися з Вітею назад. Звичайно, ще навіть сьогодні можна було сісти у якийсь інший транспорт, що відходив із Дрогослава, і хтось навіть уже починав усе вирішувати за Юльку, надзвонюючи по мобільному телефону, але тут несподівано втрутився Данило Галич, директор магазину "Дари моря" й однойменного ресторану.
Василівка уже давно вихопила його своїм поглядом, і він теж милувався її витонченою фігуркою, роздягаючи поглядом. Вона сміливо дивилася йому в очі – і все-таки на якусь секунду раніше за нього, визнаючи його чоловічу силу і хіть, потуплювала взір, не знаючи, що ще секунда – і він би теж не витримав її жагучого погляду. Якби не ота секунда, можливо, взаємини між ними були би іншими.
У нього були неприємні поросячі очі, але їх можна було обминути, намацуючи поглядом якусь іншу частину тіла. Юлька спочатку зосередилась на його вухах, м'ясистих і водночас чуттєво-ніжних. Їй раптом захотілося кусати їх й отримувати насолоду від його болю. Потім вона зосередила свій погляд трохи нижче його підборіддя. Якщо це було на відстані, можна було спокійно, не видаючи себе, дивитись у цю точку і не відводити погляду.
Тепер наступала його черга. Він не витримував її загадкового погляду і заговорював до когось іншого. Тоді виглядало природним не дивитися на неї, хоча Юлька відчувала, що він тільки би це й робив – дивився на неї, якби вони залишились віч-на-віч.
Проте здебільшого вона дивилась йому в спину, бо сиділа позаду, або на маленьке кружальце лисини, що починало зароджуватися на його голові.
Данило Галич, здавалося, першим відчув небезпеку, що Юльку, на яку він кинув оком, можуть забрати у нього.
— Вітю нікуди не можна пересаджувати, — переконливо говорив він, і сам його голос заспокійливо діяв на інших. Можливо, Юля перебільшувала, але вона знала, що він це говорить насамперед для неї. – Не знати, що йому заманеться, і як він буде себе поводити у дорозі. Нехай їде з нами, але треба вже зателефонувати батькам, нехай їдуть за нами услід і заберуть його.
Дивно, але з ним усі погодились, хоча ще мить тому так само безапеляційно були впевнені, що Вітю слід відправити назад до Дрогослава.
Юлька була безмежно вдячна Галичу, що він так блискавично і майстерно розв'язав проблему. Погляд її потеплів і линув набагато нижче його підборіддя, що мало засвідчити особливу прихильність Василівки до Данила. Та й сам директор магазину та ресторану розумів це, хоча й намагався не показувати цього, підкреслено не розмовляючи з Юлькою. Але вона не ображалась, бо саме так у її уяві повинен був діяти справжній герой – скромний, але рішучий у відповідальну мить.
Увесь цей час Вітя прислухався до розмов оточуючих його людей, але не проронив жодного слова. Навіть на своєму високому божественному і низькому людському рівні він розумів, що мова йшла про нього. Він також уторопав, що нічого лихого йому ці люди не зроблять, а найбільшою його захисницею є Юлька. На знак вдячності він поклав голову їй на плече. Василівці, на диво, це було приємно, бо ще жоден з колишніх її кавалерів так себе не поводив, але вона не знала, як має спілкуватися з Вітею та й, чесно кажучи, трохи боялася його, бо не розуміла, що він може викинути у найближчу мить.
38
"Ти жiнка. В цiм твоя межа. /Твiй мiсяць спить, як срiбна блешня./Як прянощ з кiнчика ножа, /У кров утрушено залежнiсть", — бурмотiла до себе в тi страшнi зимовi мiсяцi, по-iншому страшнi, нiж оцi, осiннi: половина сiчня, лютий, березень — жодної звiстки, i жодної змоги будь-що дiзнатися — через Атлантику, з Кембрiджа — в українське провiнцiйне мiстечко, в опалювану дровами майстерню на горищi покинутого дому без адреси й телефону, без клозета й гарячої води, iно з голою лампочкою на скрученому шнурку пiд стелею, з палкою ковбаси й банкою розчинної кави на вимащеному фарбами низенькому столику, хоч' канапку? о, ще помiдорку маю, хоч'? Господи, живе ж хлоп — як пес приблудний, до шостої ранку не кладеться спати, з-за мольберта автомобiль отой свiй вiдзiгорний — безгаражний! — через вiкно пантруючи, в двадцять п'ять, навiть у тридцять таке ще дається знести: звiрина енергiя вивозить, — але в сорок! Тимчасом у її кембрiджськiй хатi, знай перемiрюванiй безтямною ступою з кутка в куток — вiд вхiдних дверей через кiмнату до кухнi й назад (робота, задля якої буцiмто й приїхалося до Штатiв, розсипалася, мов нездарно примоцьований картковий будиночок), — щось незбагненне коїлося з телефоном: раз у раз її колошкали вдосвiта зi сну химернi дзвiнки, зривалася, хапала слухавку: "Хелло!" — десь далеко на безмовнiй лiнiї свистав шугастий вiтер i глухо рокотав океан, кiлька секунд необжитий, незалюднений простiр над пiвнiчною пiвкулею давав їй знати про себе, нiби справдi в ньому "хтось кричав крiзь нiч її iм'я, неначе на тортурах", — i не мiг докричатися, по чiм нiмий сигнал уривався: пiдводно-зеленавим ряхтiнням засвiчувались баньки кнопок на слухавцi, i вибулькував з розтруба бездушний зуммер, — о, в вас обох стало б моцi повиводити з ладу всi телефоннi лiнiї над Атлантикою, ця скажена, жадна до життя мiць фугасила з його картин i твоїх вiршiв, ти впiзнала її вiдразу, тiльки-но, опинившись у нього в майстернi й начепивши окуляри з товстими скельцями, станула перед полотнами, i так само вiн мусив упiзнати твою, — твою, котра в тi зимовi мiсяцi, так неждано й наповал збита з своєї, щойно вiднайденої осi (бо ти була — жiнка, жiнка, хай йому стонадцять чортiв: витка рослина, котра без прямостiйної пiдпори, хай би навiть i намисленої, — без конкретного обличчя живої любовi — опадала долi й зачахала, тратячи всяку снагу до горобiжного розгону: кожен вiрш був прекрасним байстрям од якого-небудь князенка з зорею в лобi, зоря звичайно потiм погасала, вiрш — лишався), — кинута напризволяще, та сила розривала тебе зсередини, люто дряпалася в стiнках твого єства i спорскувала в розпачливiй непритокманостi, — "I раптом знов схотiлося — кричати, /На лампу вити, пазурями драти /Шпалери на стiнi — од явностi утрати, /Од того, що тебе уже даремно ждати", — аж доки, одного березневого дня, не обпалила все нутро моторошна думка, що вiн — помер, от просто взяв i помер, "вляпався в крапочку", як i хотiв (зiзнався їй у цьому ледь не напочатку — з кривим посмiхом розганяючи авто, як лiтака на злiтнiй смузi, серед ночi на замiськiй дорозi, i мокрi лiхтарi в дрiбноголчастiй срiбернiй облямiвцi, й чорний маслянистий блиск зустрiчних калюж, — все злилося, навально помчало навперейми, забиваючи дух, сто, сто двадцять, сто сорок, сто...