Проте, здавалося, лишитися краще. Вона нічого не радила, та навіть і зараз не жалкувала, тільки згадувала всіх, хто тоді протегував, зманював і чий голос міг мати якийсь вплив у Полтаві. А про переїзд кудись в інше місто, навіть до столиці, тепер не могло бути й мови. Тут і то важко подумати, що треба підшукати квартиру. Проте її Трудолюбіє лишається, діти добре вчаться. От тільки б Альоша працював.
Довідавшись, що вона їде до Петрограда, за одним заходом надавали їй різних доручень і шкільних, і особистих від колег.
Дала їй таємниче доручення і Галинка, взявши слово, що мама нікому про нього не скаже.
Крім Галинчиного доручення, Літа все записала і аж за голову схопилась!
— І навіщо я казала знайомим, що їду! — бідкалася вона бабусі. — Тепер доведеться стільки побігати за всі справи. Я ж тільки для годиться шкільні доручення взяла, а накидали цілу купу! Мені хотілося, крім того, що для Альоші розвідати, допомогти, хоч трохи для себе часу викроїти, в театр піти, в Ермітаж, на якийсь концерт!
Їй після всього клопоту так жадалося вирватися в інший світ, самій. Дітей, зрозуміло, взимку не можна було везти.
Вона знала, що, зупинившись у Варі, сестри, де завжди зупинялася, вона не буде самотньою, але буде "сама".
По дорозі багато військових, поранених, хто на фронт, хто з фронту, розмови у вагоні, під час пересадки у Харкові, на вокзалах — все про війну, тільки про війну. А у Варюші, в її невеличкій, та елегантній квартирі, здалося, що потрапила в якусь прифронтову смугу чи якесь відділення військового штабу — стільки там з ранку до вечора вешталося офіцерів різних рангів. Більше вже немолодих, можливо, тому, що саме у сестри зупинився друг її першого чоловіка Мишуні, він же і опікун дочок — полковник Вишняков, приємна, симпатична людина. Дівчатка і Варюша його любили, і він почувався майже як удома. Він і зупинився у них, а не в готелі, щоб трошки побути в сімейній атмосфері. Вишняков був старий холостяк. Приходили й молодші. Обов’язково Варвару Миколаївну (вже не "Варюшу", як для Вишнякова) відвідували товариші другого її чоловіка, зовсім молодого, гвардійського офіцера Митюні. Він тільки рік прожив з Варюшею і по-дурному помер від недогляду сиділки після простої операції — апендициту, майже напередодні народження сина Миколайчика, або Ведмедика, як його часто називали за прізвищем батька — Ведмедів. Ведмедику було тепер чотири роки, його всі любили і балували. Йому лишилася чимала батьківська спадщина — ліси на Вологодщині. Опікуном стала сама Варюша. Літі було незвично побачити, як Варюша клопочеться з різними паперами, процентами, завжди радиться з опікуном дівчаток, яким, навпаки, спадщини ніякої не лишилося, крім належної пенсії після смерті батька — офіцера Генерального штабу.
Приходив і новий знайомий — генерал Голубцов. Варюша мимохідь шепнула Літі — вона завжди була зайнята прийомами і справами.
— Він сватається до мене, але я ще вагаюсь.
Голубцов якось не вписувався в юрбу Мишуниних і Митюниних друзів, наче до всього придивлявся, приглядався, примірювався. Він Літі не сподобався.
Племінниці "Варя маленька" сімнадцяти років і Оля п’ятнадцяти не раз гостювали у тьоті Літи в Полтаві і одразу ввели її в курс справ цього невеличкого салончика.
— Голубцов — це справжнісінький Скалозуб, — безапеляційно сказала Варя.
— Він удівець, у нього три хлопці кадети-халамидники, він хоче, щоб мама їх доглядала і відповідала за них, — додала переконано завжди схильна до резонерства Оля. — А які вони й могли вийти у цього грубого неотеси?
Добра Варюша нічого не мала проти, щоб взяти на себе клопіт з трьома "халамидниками", і тепер уже брала по неділях їх з корпусу до себе додому, бо батько перебував у Могильові, у Ставці, і зараз приїхав на деякий час. Постійна його квартира була в Царському Селі. Літа жахнулася, побачивши, як поводилися генеральські синки — двоє підлітків і молодший, ще першокласник. А втім, їй стало шкода їх, особливо молодшого, власне, розгубленого і безпорадного хлоп’ятка, який намагався наслідувати старшого брата. Якось, коли нікого не було вдома, крім нього і тьоті Літи, він залюбки посидів у неї на колінах, сам не розуміючи, як це трапилось. З приїжджою тьотею вони спочатку заприятелювали "на мигах". "Варя маленька" —вона була вища і далеко дебеліша, ніж "Варюша старша", казала, що хлопці не поводяться так зухвало, як завжди, бо їх стримує присутність Вишнякова, та й то потай вони намагалися щось нашкодити дівчаткам чи бонні Миколайчика, сухотілій педантичній латишці Генрієтті, біженці з Риги.
— Якщо ти вже так хочеш вийти заміж, — сказала Літа Варюші, — вийшла б за Вишнякова. Яка симпатична, порядна людина, справжній друг, а роками він же не старший, а може, молодший за Голубцова.
— Він тільки трохи старший за мого Мишуню, — сумно мовила Варюша. — Він був у нас шафером на весіллі. Звичайно, Вишняков друг і так дітей любить, — додала наївно, — але ж він не сватається.
— А ти обов’язково хочеш вийти заміж? — спитала Літа.
— Ну, аякже? Я ж іще молода, мені тільки сорок років, чого ж це я буду сама? Ти знаєш, я ж не Сима, — я не можу заводити романи, як вона. Вона навіть з жонатими заводить! Ні, ні, мені це не личить, я мушу бути по-справжньому заміжньою дамою. У мене діти, дім, у мене бувають статечні, солідні люди, члени думи. У мене ж Варенька на відданні! І мене всі поважають. Я ніколи не заводила коханців. Так ще, поцілуватися з кимось жартома, а більше — ні-ні! Тільки законний чоловік... І ти ж знаєш, як мене обожнювали і Мишуня, і Митюня... Митюня на сім років молодший був, а очей з мене не зводив. Про Мишуню бодай і не говорити! Мені ж було вісімнадцять років, а він уже академію скінчив, потім офіцером Генерального штабу... Не життя, а казка з ним була...
Варюша мрійно зітхнула.
— Ти була ще дівчам, коли у Кобеляках весілля справляли. Він, не пам’ятаю вже чого, з якимось полком під Кобеляками стояв, мене у знайомих побачив, я вже тоді гімназію скінчила і на літо додому приїхала, мама з вами ще в Кобеляках жила. Пам’ятаєш?
— Звичайно, пам’ятаю! Ти така красуня з’явилася!
— О-ой, яке весілля Мишуня справив! Усе на себе взяв! Там гостиниця і ресторан при ній. Коли всі роз’їхалися, ми з ним у гостиниці залишилися і три дні з номера не виходили! От їй-богу! Мама думала, що ми в полк поїхали, а полкові друзі — що ми у мами! Тільки Сима знала — ну, та ж про все і всіх знає! І ми з Мишунею за дванадцять років ні разу не посварилися. Я з ним завжди скрізь їздила, куди його не пошлють, і дівчаток за собою тягали або вам, мамі підкидали... Як у казці...
Вона мрійно зітхнула, а Літа подумала: "А як помер, досить швидко побралася з Митюнею, і теж — "як у казці".
А вона сама після таємного вінчання, з випадковими боярами — співробітниками редакції — повернулась додому і боялася признатися бабусі, тільки вночі потихеньку сказала Ілечці, а він, не повіриш, сказав: "Не бреши і не заважай спати".
Теж "як у казці"... тільки якійсь не дуже веселій і не добрій казці, і ніхто не знає про це, що ніякої "казки" не було і нема, а от уже також дванадцятий рік минає, — і вона також ні разу не посварилася з чоловіком. Вона не знала — його сестри і зовиця тоді напосіли на нього: "Що ти холостякуєш! Час сім’ю заводити. Ми тобі таку дівчину нагледіли, молодесеньку, гарнесеньку, та веселу, та енергійну, і сама працює, і батькам догодить". Особливо сестра Настя наполягала. Як познайомилася з Літою, вже за два дні на "ти" перейшла і все про брата: "Такий розумний, а тільки про тебе й питає, ти у нього як у Христа за пазухою будеш! Та за нього кожна піде, тільки він не хоче, а от ти йому сподобалась!" Усе вигадувала...
Тоді до Літи сватався, власне, вже не один сватався, серед них один багатий поміщик, брат його просто палац у Полтаві будував, був найнаполегливіший, і бабуся, мама, була за нього. А Літі ніхто не подобався. Проте цей поміщик настирливий збирався за кордон ненадовго в якихось справах і благав дати згоду. Літа не сказала нічого остаточно, бо сама не знала, що робити, тільки сказала: "От повернетеся, і тоді вирішимо!"
А тут Настя познайомила з братом — редактором газети... Зовсім інший світ, зовсім інші розмови, не з нею, з Літою, та він на неї майже не дивився, але вона чула, як в гостях у Насті розмовляє він з братами, з якимись кореспондентами з Москви, з антрепренером трупи, що приїхала на гастролі в Полтаву, — це все було так цікаво! У нього було спокійне, добре обличчя, борідка і вуса, кущаві брови робили його дуже солідним, але зовсім не старим. Та він і не був старим — Настя запевняла, що це якраз вік, коли чоловіки одружуються, то дівчата мають виходити молоденькими, а її брат — хіба з ним можна когось порівняти в Полтаві? І все ж таки вона, Літа, не закохалася в нього, як і ні в кого, проте його праця, діяльність, газета, де він сам пише... Подумати тільки — він, наче письменник, пише! І його друкують! "Та він одержує всі журнали, які тільки виходять у Москві, і в Петербурзі, і в Києві, скрізь. Тільки, бідненький, господині немає!" —теревенила Настя.
Літа потай писала вірші. Дуже любила вірші, книги. Ну що, як не вийшло з медициною, бо треба було йти працювати, — може, вона стане близькою до газети? Також писатиме. Про це ніхто, ніхто ніколи не знав...
* * *
Вже як Галинка підросла — їй показала гарно оправлений товстий зошит, там її стрімким почерком було написано кілька віршів. Останній вірш написаний перед її таємничим вінчанням. Наївний віршик: як хоче, щоб вони були друзями, щоб життя було щасливим.
Більше віршів не було, і всі сторінки в цій книзі-зошиті лишилися чистими.
Чомусь Настя наполягала на швидкому і таємному вінчанні — певне, боялася, що "молоді" схаменуться, познайомившись ближче. Плела щось Літі, казала, що її, Літина, мати не дозволить, щоб Літа вийшла не за багатія-поміщика, а за чесного розумного журналіста, але ж і він не абихто, а редактор газети! Справді, це на Літу впливало найдужче, а вийти заміж — звичайно, цікавило. Усі сестри уже вийшли, їй дев’ятнадцятий рік! А поміщик, хоч і багатий, і брат його білий палац будує, — з ним зовсім нецікаво. І його сім’я вся чужа й пихата, а тут її вже всі люблять.