А Маруся, поцілувавши горбочок свіжої землі, де поховано матір, пішла до Києва на прощу.
Цій мандрівці до Києва авторка присвятила 37 сторінок. Перед її очима пройшло багато краєвидів України, побачила вона багато жахіття, спалених хат, обідрані голодні села, мертвих людей, що спричинила війна. В дорозі вона зустрілась з цікавим стареньким дяком, з яким разом мандрувала, слухаючи його розповіді про минуле України, та бачене на довгім віку. Минаючи історичні місцевості, де колись відбувались криваві бої, дяк розповідав:
Пройшов я землю піднебесну,
Як говорив святий Іов.
Куди не глянеш в далеч цю окрестну, —
Тут споконвіку скрізь лилася кров.
Там відступало військо Остряниці. Тут села збив копитами Кончак. А у долині річки Солониці Слізьми покутий висох солончак.
Он бачиш, хрест, і та пташина зграйка, І та вже річка висохла на чверть, —
Оце отут скрутили Наливайка І віддали на мученичу смерть.
Був молодий і гарний був на вроду. І жив, і вмер, як личить козаку. За те, що він боровся за свободу, Його спалили в мідному бику!
Так прийшли вони до Києва, помолились Богові в Лаврі, бачили в Києві багато різного дива: безліч богомольців, жебраків, бачили друкарню, побачили мощі різних святих. До речі, мудрий дяк звернув увагу, що серед святих багато різних дивних імен, як Сисой, Мардарій, Пимен, але серед них чомусь немає мучеників козацьких часів, що йшли на смерть, обороняючи українську землю:
Аби слова, хоч бред второзаконія. А що сильніше підпирає твердь — Молитва преподобного Антонія Чи Наливайка мученицька смерть?
І каже дяк: — Немає у нас ліри. Та й розум за бодягу зачепивсь. Сисой, Мардарій — мученики віри. А Байда що, од віри од ступивсь?
Повернувшись з прощі до Полтави, Маруся була байдужа до всіх, була замкнута, ніщо її не цікавило.
Тим часом прийшла зима. Десь далеко точились бої. Та, нарешті, на деякий час прийшло замирення. Але одного передріздвяного ранку до стін Полтави підійшло польське військо. Поляки, нібито користуючись перемир'ям, хотіли зайти в місто, але всі брами були закриті. Облога тривала три тижні, але ні козаки, ні поляки не починали бою. У напасників тим часом забракло харчів, а до того тиснули нестерпні морози, і по Різдві вони повернули й рушили в протилежну дорогу.
Полтавський полк саме був у Полтаві. Іван Іскра пробував залицятися до Марусі, думав одружитися, але вона відповіла:
— Мене, Іване, — отаку понівечену! Мене, Іване, отаку гірку? Хай Бог пошле хорошу дівчину, Ще будеш ти щасливий на віку.
На тому досить і кінець розмові. Не треба й говорити нам про те. Моє життя — руйновище любови, Де вже ніякий пвіт не проросте ...
Після суворої зими ігрийшла весна. Україна знову в огні боротьби проти поляків. Заграли сурми до походу, і Марусин друг з дитячих літ, Іван Іскра, знову вирушав у похід, бо з Тясмина-ріки війнуло громом. Маруся проводила душею його в той похід:
Виходить полк. Іван під корогвами.
І я край шляху осторонь стою.
Моя душа здригається словами.
Співають пісню. Боже мій, мою!
І Зелененький барвіночку
Й Не плач, не журися,
А за свого козаченька Богу помолися ...
Дівчата вчора берегом ішли, Та й заспівали Ой, не ходи, Грицю. А я стояла ... Що ж мені, кричати? Які мені сказати їм слова? Дівчаточка, дівчатонька, дівчата! Цю не співайте, я ж іще жива.
Такими рядками закінчила Ліна Костенко свій хвилюючий патріотичний роман. З його появою в Києві в Літературній Україні надруковано було дві прихильні рецензії. Одна рецензія критика Слабошпицького, а друга — поета й редактора Української Радянської Енциклопедії Миколи Бажана.
Знаючи життя Ліни Костенко, її довготривалий бойкот з боку влади, сконфісковані збірки поезій, замовчування в пресі, можна з певністю сказати, що в долі Марусі Чурай є багато спільного з авторкою цього роману. Адже Ліну Костенко морально вішали протягом довгих років, ігнорували, не запрошували на виступи письменників.
Та, на щастя, поетеса витримала довготривалу облогу й таки створила чудовий плід в образі роману Маруся Чурай. Можна припускати, що її врятувало свого часу й те, що, перебуваючи в облозі, не брала участи в дисидентському русі, не підписувала протестів.
Поява цього історичного роману була ще й тому несподіванкою, що після падіння Шелеста майже нічого не виходило з друку з художніх творів з історичною тематикою. Останнім часом послідовно заборонювано твори, де показано героїзм козацької доби. Запляновані 10 томів Історії Запорізької Січі після падіння Шелеста, зняли з пляну й скритикували редактора цього майбутнього видання, д-р Марію Опанович. Зупинено і пляновані 20 томів творів Максима Рильського. Заборонено також будувати палац музей-пам'ятник Запорізькій Січі на острові Хортиця. Чи не кращим доказом є й те, що такий твір, як Маруся Чурай надруковано лише 8 тисяч, хоч на Україні є понад 60 тисяч книгозбірень. З того накладу не менше двох тисяч пішло за межі України. З цього бачимо, що це був вимушений крок, щоб не давати українському читачеві твору, що збуджує любов до свого минулого, щоб не пропагувати краси української мови, щоб не було твору, яким може гордитися українська нація, але мати його як доказ нової лібералізації у ставленні до української культури.
Аргументом до цього твердження може служити недавня поява спеціяльної делегації з України в Америці на чолі з заступником міністра для зустрічі з українцями, щоб встановити дружні взаємини. Саме на тих зустрічах ті делегати згадували, яким великим досягненням є вихід з друку роману Маруся Чурай та збірки поезій Неповторність. В часах понов-ного загострення міжнародньої ситуації Москва творить маленьку щілинку в своїх переслідуваннях українства. Але ті спроби не створять ілюзій ні тут, ні на рідних землях.
Обмірковуючи цей твір, можна згадати, що два анонімні дисиденти, які перебувають на засланні, закидають авторці роману, що головна героїня її твору змізернілий тип, негероїч-ний образ на тлі героїчних літ.
Це справа дискусійна. Коли говорити про бажаний ідеальний образ, як втілення героїні-борця, то це можливе лише в самостійній державі, а не в тих тяжких обставинах.
Але погляньмо на всіх героїнь попередніх творів на цю тему, бодай найголовніших. У Ольги Кобилянської твір про кохання і зраду, але нічим не пов'язаний з історією України, з постаттю Марусі Чурай. Навіть головні дійові особи-дівчата мають імена Настка й Тетяна. Дія відбувається на селі. Правда, повість У неділю рано зілля копала глибоко психологічна, може аж занадто. С. Єфремов вважав цю повість слабуватою, але П. Филипович та Іван Франко визнавали велику її вартість. Проте Филипович писав, що Кобилянська належала до літературної школи, яка заперечувала попередні традиції етнографічного реалізму й патріотичної романтики, а плекала індивідуалізм та поглиблений психологізм в неоромантичному одязі. Повість Кобилянської, як бачимо, далека від історії й самої теми про Марусю Чурай.
Драма Самійленка Маруся Чураївна побудована на історичному тлі, дія відбувається в Полтаві, Маруся в нього патріотична, навіть радить Ірицеві, як він має поводитися в бою, як ставитися до переможених ворогів, але твір дуже санти-ментальний, мелодраматичний, а тому не робить того враження, що справляє Маруся Чурай Ліни Костенко. Навіть коли зіставити образність вірша, то Ліна Костенко має велику перевагу.
Не можна заперечити, що Ліна Костенко поетеса глибокої поетичної культури. Можна сміливо сказати, що після Максима Рильського та поруч таких поетів, як Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Микола Руденко, що перебуває на засланні, Ліна Костенко чи не найталановитіша поетеса в Україні.
У своєму творі вона зібрала весь дух і красу української народньої мови, використала свої грибокі знання історії України. Відомо, що вона перечитала по архівах усі старі літописи, не кажучи вже про ті, що були видані останнім часом. Скільки в неї слів, що жили в ту добу, скільки неповторних мистецьких засобів, запашних образів, метафор, порівнянь, яких вона не брала з мішка заяложених стандартів, а творила сама. Ось кілька прикладів: Зима тікає, підібравши поли. Перелузали зиму, як насіння. І сміх стримів у спині, наче ніж. Періщив душу сором, як батіг. Старий лелека молиться до зір. Тут сам Господь безсмертними перстами оці священні гори осінив. Перехристились чорним вітряком. Нові громи схрестились на мечах. І таку оригінальну майстерність зустрічаємо в кожній її поезії, в кожному рядку.
НЕПОВТОРНІСТЬ
Другою несподіванкою і тріюмфом Ліни Костенко в 1980 році був вихід з друку її шостої книжки — збірки поезій Неповторність. Цього разу тираж книжки був 16 тисяч. Але щось нечуване сталося із цією новою збіркою: лише в одній книгарні Києва, де продають переважно поезії, зранку вже стояла черга, і від 9-ої ранку до 12-ої дня продано було всі три тисячі примірників, які одержала ця книгарня. В інших книжкових крамницях теж стояли черги. Такого темпу в продажу видань, зокрема поезій, ще не знала жодна українська книжка. Це тільки свідчить, що читачі дуже стужились за справжнім поетичним словом. Дальше, це показує який авторитет здобула Ліна Костенко своїм поетичним словом, своєю талановитою творчістю.
Між читачами виникла дискусія: який твір цікавіший, сильніше написаний — Маруся Чурай чи Неповторність? Думки були поділені: одим подобалось те, а другим інше. ТЯЖАО, зрозуміло, зіставляти твори різного жанру чи характеру, Ала-руся Чурай — це історичний роман, має суцільний сюжет, суцільний зміст з трагічною основою, малює інший відтинок часу. Кожен розділ твору, кожна сторінка посилює цікавість до дальшої долі героїні твору, а ускладнення дії, напружені моменти часом аж запирають дух читачеві...
Збірка Неповторність — це пишна китиця квітів різних кольорів і відтінків, на різні теми, про різні відтинки часу й неоднакової майстерности. Тож розглядати її можна тільки, як конгльомерат багатьох частинок, а часом і різного інтересу для читача. Але з погляду літературного вся ця творчість збірки Неповторність високого інтелектуального рівня і майстерности.
Це видання має три розділи: Обличчя Сувида, що займає 116 сторінок, Тихе сяйво над моєю долею — 13 сторінок та Іскри історії, що має 84 ст.