Комісарська штучка ? Круто повернувся до ординарців:
— Стати на варті й нікого не випускати. А цю червону кралю — під замок, до вечора:
Темні очі дівчини взялися сльозами:
— Паночку!.. Як вам не гріх, та й не сором!
— Мовчи, більшовицька..!
Поранені захвилювалися. Крайній, з забинтованим обличчям—тільки очі горіли на білому, —з напруженням підніс голос:
— Зразу. видно. . цивілізованого... хама!. Доногуєв побілів з люті. Шарпнув рукою кобур, — але стримався. Хіба це кара — припинити всі муки кулею?
— Ти хто такий ?
— Колишній... барбос його величности... як і ти... поручник Рябов... а нині... доброволець... народної армії.
Доногуєв широкими кроками пішов до виходу:
— Поручника Рябова подасте мені першого! Стерегти всіх як свого ока!
До рундука зганяли полонених, підводили тяжко поранених. Рогожін лежав на широких східцях, обіпершись об рундук. Темна мокра пляма на грудях більшала. Голова була пов'язана шматком брудної сорочки, що з-під неї котилися за комір
червоні самоцвіти.
Доногуєв вийшов з роздратованим червоним обличчям.
Губи перекривила хижа, злорадісна посмішка.
— Струнко!.. Встати!.. Рогожін слабо всміхнувся.
— На поранених команда не поширюється, капітане Доногуєв.
— А кі слова, більшовицький поганцю! Підведіть його! Високий вахмістр із фельдфебельським червоним мурлом
і повними ненависти очима підійшов до Рогожіна й коротко рубонув його по спині нагайкою. — Встати, тобі кажуть!
Рогожін хитнувся, застогнав і виплюнув рожеву піну.
-— Хаме! Кажу тобі — не можу підвестися!..
— Хо — хо!.. Під — ве — де — мо!.
Вахмістр грубо вхопив його за руку, сіпонув, піддав коліном і поставив на ноги. Рогожін поточився й обіперся на баляси. Доногуєв наблизив до нього люте обличчя.
— Ну, щасливий любовнику неприступної красуні!.. Попався? Як думаєш? Дешево я з тобою поквитуюся за все разом ?
— Слухай! Роби своє криваве діло, а її не зачіпай.
— Ха!.. Ти мені заборонятимеш, наймите! Я тебе купував за 50 коп. в день з усіма твоїми потрохами... А ти насмілився стати мені на дорозі?.. Я тобі за ту потіпаху...
Доногуєв не встиг закінчити. Рогожін крикнув, шарпнувся і з останніх сил плюнув йому в обличчя. З ревом метнувся розлючений полковник і дужим ударом скинув його з рундука. Упав у безтямі; не чув уже ні брудної лайки, ні лютих погроз. Лежав так трупом, підпливаючи кров'ю. На нього й повз нього кидали тяжко поранених, що стогнали й звивалися. Згодом отямився, надсилу випростався й сів. Тужними очима обвів полонених поранених товаришів.
— Мея вина... Даруйте...
Поруч себе побачив чиєсь пошматоване тіло з одрубаною рукою. Через усе обличчя йшла суцільна кривава рана. Крізь бруд і порох Рогожін упізнав чорну, густу брову Рябошапки, що ніколи не розбігалася в веселій посмішці. Застогнав від болю, припав до нього й голосом, повним муки, позвав:
— Степане!.. чуєш ?.. Любий мій!.. Прости мене, братику... Рябошапка важко дихав. У грудях йому клекотіло й на губах
виступала кривава піна. Але він одкрив єдине око й тепло глянув на Рогожіна.
— Да — й... ру — ку... бра — те !.. Ні — ко — го... на сві — ті...
Рогожін нахилився й поцілував його в лоб. Не міг уже стримувати себе: гаряча сльоза капнула на обличчя мученикові. Рябошапка важко видавив кілька слів:
— На — ші... вте — кли... не ка — го — нять...
Доногуєв лютував. Замість 5 — 8 тисяч полонених — якісь чоловічі обрубки! Правда, за партизанами погналися, але знищити їх уже не пощастить.
— У-у, більшовицька сволото!.. Ну, червоний комбате, товаришу Рогожін, — ми тепер з тобою поговоримо!
Він оглянувся й побачив біля садиби велику яму, викопану для глибокого льоху.
— Гей, ви!.. Всіх поранених — негайно в цю яму! Послати за лопатами й закопати живими! А цю... цього мерзотника залиште на кінець. Я заб'ю осиковий кілок у спини його товаришам і посаджу на нього цю більшовицьку наволоч !
Рогожін захитався.
— Доногуєв!.. Є всьому міра... І є всьому кара... Не думай, що все це так і минеться.
— Годі! Заткніть йому горлянку!.. Починай ! Знов підскочив услужливий вахмістр.
— А ну, замовчи!.. У, падло більшовицьке, так твою... Він розмахнувся, вдарив Рогожіна просто в закривавлене
обличчя й з огидою витер руку. Рогожін упав поруч Рябо-шапки й охопив його руками. В грудях хлипало й клекотіло.
— Ах, Степане ... Степане...
— Ні — чо — го... бра — те мій... ні — чо — го... Вже... не довго. Візь — ми___сер — це... в жме — ню...
Денікінці вхопили Рябошапку й потягли пошматоване тіло до ями. Він прокусив собі губи до крови, щоб не стогнати. Мовчав.
— Г-г-е-х!!!
Розкачали героя Піщанки, Білої Глини, Тихоріцької, Кавказької, Ставрополя, колишнього наймита — робітника, ^волею революції — червоного командира 1-ої чоти Степана Ивановича Рябошапку й жбурнули на дно ями. Глухо застогнав і стих.
— Далі!
І попливли до ями покалічені, забинтовані, й незабинтовані безпомічні поранені. Декому довелося в'язати руки й ноги.
— Г-г-е-х!!!
Один по одному, один по одному летіли до ями. Стогін, зойки, вереск різали повітря. А з лазарету несли нових і нових мучеників.
— Товариші! Не забувайте замучених! — кричали вони.
— Смерть катам!
— Нехай живе революція! Яму наповнили.
РІ Лопат І.
Десятків чотири добровільців кинулися до ями. Кидали землю лопатами, пгісили приполами, жбурляли грудки руками ... З безумними очима, з перекособоченим обличчям, звивалися в ямі криваві обрубки, зривали пов'язки, захлиналися сльозами й криком, давилися землею й власною сукровицею.. —А бугор над ними ріс усе вище й вище,— живий бугор, що
ворушився й стогнав!
Рогожін шаленими очима дивився на жахливий похорон і криваві сльози текли йому обличчям. Уже не вистачало голосу на прокльони. Останніми струмочками крови виходило життя. Шептав пораненими губами й пораненим серцем, шептав для себе. Але — здавалося — тисячами рупорів котився той шепіт на всесвіт.
— Так, так, любі мої!.. Нехай!.. Так треба! Наші муки запалять нову пожежу ненависти. Наші зойки почують месники. І проклят буде той, хто після цього простягатиме руку ворогові! Проклят! Проклят! Проклят! Перемога або смерть!.. Тільки не мир! Тільки не мир!
Нестерпимий крик жаху й болю на момент покрив лемент і галас. На рундук, одбиваючись від усатого унтера, з плачем вискочила Тася... А може й не Тася,— Рогожін не міг уже цього перевірити.
Чиясь владна рука потушила сонце і він поплив у м'якій пітьмі, де панує милосердне Ніщо.
X
Короп Демид два дні міряв призвичаєними кроками широкі степи кубанські. Ішов із салдатським мішком за плечима від Катеринодару до своєї Ново-Мишастівської й відчував, як відходять у безвість чотири роки салдатчини, безглуздої війни, жорстоких боїв, окопів, бруду й нужі.
Ліворуч, за Кубанню зеленіли горосхили й синіли-за ними кам'яні кряжі й верховини. Праворуч цвіло, колосилося, виноградом і садовиною наливалося багате Чорномор'я, — земля козацька, старими станицями засіяна, колишніми куренями запорозькими. Безмежні степові простори, казково — урожайні лани, веселі краєвиди, цілюще весняне повітря Ьладно захопили його й наповнили душу якимось новим відчуванням. Наймитом, попихачем глитайні козацької, безправним городовиком пішов він звідси на війну, — і хазяїном кубанського краю, вільним громадянином Країни рад, вертається тепер додому. Здавалося, це для нього цвіли степові дзвіночки й ромашка, йому кивала смолка з високого пирію, для нього хвилювалася й вилискувала сріблом степова тирса, його зустрічали співом дзвінкоголосі жайворонки.
— Твої степи !.. Твоя земля!.. Г — гех, та й не дурно ж билися за радянську владу!.. Розступись, куркульня, — дай місце товаришеві Коропові!
Думка перескочила до недавніх подій, до друзів, що їх покинув у дивізії. Стало ніяково; сам собі здавався зрадником перед Нагнибідою й Рябошапкою, перед 39 —ю дивізією, що залишилася на сторожі його, Коропового, мирного життя. Правда, дивізії вже немає. Розпалися старі полки, щезли колишні назви. Але нові поповнення прийшли на зміну й наїжачилися лісом багнетів за землю й новий лад... Та що ж робити ? Він, Короп, чесно бився з золотопогонниками протягом півроку, ледве провідавши сім'ю після повороту з фронту. Але всьому є край. У Нагнибіди й Рябошапки нікого й нічого не лишилося, а в нього — жінка й троє малечі... Каша!.. Одно так і звав "мобілізаційним": подарував його Улянці тих гарячкових днів, як мобілізували на війну. Йому тепер — ось-ось чотири роки... Друге — "воєнне": наділив його під час війни, коли на кілька днів пустили додому з лазарету. Тому тільки два роки. А живуть же як без нього! Злиднями — безбатченками ростуть...
— Хазяїна дожидаються!
Та ще й те сказати: годі вже війни, можна б тепер і до плуга братися. Весною по всіх станицях змели отаманщину" поставили ради. А нум — до землі, тов. Коропе!
А земля ж та, земля кубанська — родюча та багата без кінця — краю! Цілину й давні перелоги сіяли кілька років просто по стерні, не оравши. Розкидає зерно, без плуга, заборонить у два сліди і — їде літом у степ косити високу, як очерет пшеницю.
— Ех, і захазяйнуємо ж тепер, Улянко! Тільки держися!
Короп розчулений і схвильований підходив до своєї станиці, де родився, жив і працював безправним чужаком, із кількома тисячами таких же сіромах — городовиків.
Широко, просторо розкинулася Ново-Мишастівська своїми прямими вулицями, багатими глитайськими дворами, веселими садками й виноградниками. Тільки городовикам, як і скрізь, тісно. На козацьких садибах, на задвір'ї боязко попритика-лися, з ласки хазяйської, їхні мізерні хатки з убогими хлівцями. Коропові серце защеміло, коли він здалека побачив свої "хороми". Стара, батьківська хата перекособочилась і до землі присіла. Хліви давно мохом узялися, ребрами подекуди світять... Хату треба перекрити й причепурити на зиму, хліви полагодити. А зимою готувати деревину на нову: годі вже по халупах сидіти.
Швидко переступив через перелаз і спинився з широчезною посмішкою. З дверей вийшла Уляна з відром і здивовано втопила очі в подорожнього. Раптом крикнула, кинула відро й побігла до нього молодою дівчинкою, з сміхом і сльозами:
— Демидику!..
Старий кудлатий Рябко скавучав і стрибав на груди й крутився навколо дзиґою.
Хазяїн вернувся!
— Де ж Василько?
— Побіг на річку, капосний.
Короп оговтався й помалу входив в інтереси свого господарства, в інтереси цілої станиці.