Катрю, дай мені хоч дві маківки.
Сестри перезирнулись і виділили Ількові дві найбільші маківки.
— Спасибі! Тепер я поласую! — Ілько зразу повернув на стежку і неквапно пішов до річки. Навмисне потроху йшов, щоб його наздогнали Пузирі. Він їм виділить обіцяне і спокійно піде до човна. Бо батько найменше в родині говорить. Але коли говорить, то його словами не варто легковажити. Пузирі справді вихором кинулися за Ільком, тільки хвіртка за дівчатами зачинилась. Але Ілько не збирався від них тікати. Він спинився, обернувся до них і став чекати.
— Ти обіцяв!.. — Першим підкотився Пузирів вишкребок.
— То бери! — Ілько подав йому маківку.
— Ні, я хочу яблуко! Я бачив: Марія тобі за пазуху поклала. Тут надбігли інші:
— Дай мені, йому не давай!
— Дай мені пампушку!
— Дай мені грушку! — Репетували Пузирі.
— Цитьте! Бо кину все в порох — тоді їжте! — Ілько підняв над головою пампушки і величезні маківки на довгих стеблинах. Пузирята одразу замовкли.
— Ось я даю тобі обидві маківки. Ви бачили: сестри мені більше не дали. — Ілько віддав старшому мак. Далі поліз за пазуху і вийняв обидва яблука і обидві грушки, а сам подумав: "Це ж не вуєві груші. Ці великі. Цікаво, хто з парубків пригостив сестер?". Все віддав і сказав:
— Я обіцяв. Що мені дали — тим і з вами поділився. Більше у мене гостинців немає. — І додав для годиться, — Можете мене обшукати!
Чим одразу скористався найменший онук Пузиря і почав мацати Ільків одяг.
— Нічого нема-аає! — Розчаровано протягнув малий Пузир. Та враз схопився. — А мед де? Ти нам меду обіцяв.
— Як будеш мені на слова не вірити та пазуху мацати, то я тобі замість меду морду розтовчу, — тихо проказав Ілько. І це подіяло сильніше, ніж якби він почав перекрикувати Пузирів.
— Ось що, Пузирята. Даю вам одну пампушку з часником. За мною — мед. Але за млою не бігайте. І не репетуйте. Бо нічого не дам. Домовились?
Другий онук Пузирів, що перший вхопив пампушку і вже добряче відкусив, промичав з повним ротом:
— Добре, добре...
Більше Ілько з ними розмовляти не став, а пішов до річки.
Всі обернулись до Ілька, ніби тільки його одного і чекали. Дідусь сидів на перевернутім човні. Михайло сидів навпочіпки. Батько сидів, притулившись спиною до човна. Микита ж сидів точнісінько, як той Борис, колишній дідусів невдалий учень. Ілько аж здригнувся, як таке побачив. Микита ж перехопив його здивований погляд. І усміхнувся, зблиснувши правим іклом. Дідусь сказав хлопчикові:
— Сідай отам. Слухай, що говоритимуть. Сам мовчи, поки не скажуть тобі слово говорити. Та дивись уважно: чи хтось до нашого гурту не йде, чи не стоїть осторонь, чи не приглядається до нас та чи не прислухається. І ви всі дивіться! Тобі слово, синку!
Батько не підвівся і почав так:
— Чудеса не дають вповні виконати всі приписи. Тому маю сидячи слово говорити. А справа ось така. Коли я розпускав "смолку" на дошки на Почайні, Ілько витяг черепашку. Велику і потворну. Він розбив її зі злості, бо ворони вкрали в нього жуків. З черепашки випала перлина. Велика. Дуже велика. Я такої на шатах ні в Софії, ні в Десятинній, ні в Печерах не бачив. Я думав спочатку продати її золотарям чи багатим купцям. Староста Стефан казав, щоб на горі не продавати. Бо там між собою змовляться, і всі покажуть найменшу ціну.
Михайло на згадку Стефана підкинув руки, відкрив рота, але побачив насварений палець дідуся і принишк.
— Стефан сказав, що краще продати чи ормянам, чи хазарам-золо-тарям. Ціну вони точно зіб'ють, але не бовкатимуть, від кого придбали. А тепер подивіться на перлину. Тільки пальцями не торкайтесь.
Ільків батько витяг з-за халяви чобіт наче величенький горіх. Підчепив нігтем верхню шкаралупу і подав дідусеві.
Дідусь узяв правицею, своїми широченними розбитими пальцями, шкаралупки і поставив їх на долоню. Підніс до самих очей. Потім витяг руку і дивився здаля. Ніхто не прохопився й словом і не поворухнувся. Ілько теж. Тільки очі його весь час бігали по всьому просторі перед собою.
— Візьми, Микито, подивись. — Дідусь простягнув стару тремтячу руку до Микити.
В одну мить Микита, як змія, ніби в нього кісток не було, випростався і був біля дідуся. Брав із його руки шкаралупку і тримав її, ніби в нього рука скам'яніла в одній точці. А він головою крутив навколо неї, зазирав на неї.
— Візьми, Михайло, подивись. — І передав швидко, але плавко, перлину до рук середульшого брата.
Михайло вхопився за шкаралупу лівицею і правицею. Тільки що на всі пальці не вистачило шкаралупи. Він тільки закусив нижню губу і розпачливо хитав головою.
— Михайло, передай батькові, — сказав дідусь.
Ілька це зачепило, та враз він згадав, що звичай — основа всього! І так дорослі чекали на нього, як на рівного. Хіба кому іншому із хлопців колись була така честь? І від цього Ілько відчув велику вдячність до старших. Він продовжував за всім, що робилося навпроти нього, пильнувати й уважно слухати слова старших.
Батько обережно закрив, стулив обидві долі шкаралупи. І застромив у халяву лівого чобота. І тут Ілько побачив, що з-за правої халяви в батька визирає голівка колодочки ножа-захалявника. І в Михайла права халява іззовні рівно випиналася. То ж і в нього ніж!
І в Микити щось було довгасте за обома халявами. Тобто всі, крім немічного діда та його, Ілька, всі забезпечились, як при великій небезпеці.
— Я подумав, якщо продати, то на всіх поділити гроші. А чи всім на бажане тих грошей вистачить? Я не знаю. Бо я не лихвар, не золотар, не купець. Піти до когось із наших золотарів? Коли такий скарб доля вкидає межи люди — хто від спокуси втримається? Чи то прямо собі його захопити, чи підживитися хоч трохи від цього. Небезпека є така, що чим більше часу минає і скарб у нас, тим більше може статися, що хтось із нас може прохопитись. Ну, чи як воно. Що ти хочеш, Михаиле, сказати? — Спитав батько, помітивши, що Михайло аж йорзає на однім місці.
— Тату! Для чого ви Стефану про перлину сказали? Хіба так можна?
— Не я Стефану показав, а він мені. Бо я не подумав, що Ілько знайшов справжній скарб. Думав, що відволікає мене від роботи криками про якусь намистину. І він, та й ви, хто б міг подумати, що в цій захаращеній Почайні може об'явитися така перлина?
Всі дружно і ствердно захитали головами.
— І тому я, — продовжив батько, — кажу вам: треба при повній нашій згоді діяти швидко. Чи продати? І кому?.. Чи що?.. Тату, я все сказав. Ви тепер кермуйте рядом.
— Спасибі, синку. Ти сказав своє слово. Тепер хай наш уходник Микита скаже. Кажи, Микито. Ти все обмізкував?
— Спасибі, дідусю, спасибі, тату, що моє слово питаєте. Якби ви, отці, не скликали раду, то мав би сам вам сказати: над нами велика небезпека. Слухайте. Пішов я вчора до свого лодійного братства. Пішли ми на забаву до заїзду. Хто пити, хто танцювати, хто співати. Були там місцеві, тільки не з нашого братства. І один там молодичок щедро пригощав своїх друзяк. От щось мене ніби підштовхнуло: сядь до них, погуторь із ними. Я беру меду та сідаю до них. Вони вже підпиті. А я їх ще пригощаю. І потихеньку-помаленьку починаю ознаки від них брати. Виходить, що цей молодик — прикажчик у торгівця всяким лісом Грабаря. Багатий торговець, багатого батька син. Вони у пошесть продали більше тисячі гробів. На тому й на ноги звелись. А цей молодик у сина, тобто молодшого Грабаря, служить. І там один тесля з хлопчиною дерево купили і рубали. І під коморою знайшли золоту кулю. Бо він стояв біля вікна і чув, що про небувалий золотий скарб говорили цей тесля і його приятель-візник. Він навіть визирнув у вікно і побачив, як та золота куля виблискує в руках візника. Він розповів про це Грабарю. Той спочатку не повірив. Та коли розповів своїй старій матері, вона сказала, що там її чоловік загубив здоровенну золоту сережку. І точно з кулею. Як про це дізнався Грабар, то дав йому з радості ногату. От тепер він і пригощає друзів... Ну, я й питаю, а як же купець поверне собі золоту сережку? А дуже просто: за день-два повернеться князь із Вишгорода. Бо великий князь завжди на Спаса іде до Десятинної на службу. А княжі люди — знайомі Грабаря. Він позветься на того теслю і відбере золото. Я спитав, чого ж бо чекати — нехай іде до подільських старших та позивається. А цей похлібник каже, що на Подолі за теслю раптом хтось ще й може заступитися. А на Горі до голодранців нема жалю.
Батько схопився за голову і мовчав.
Дідусь уперся руками у днище човна і подивився вперед. Зрештою, дідусь перший отямився і сказав:
— Михайло, говори своє слової
— Цей похлібник сам нічого зблизька не бачив. Але слух має, як у кота. Це раз! Куди б не позивався купець Грабар — золота серга — це не золотава перлина. Це і дурню ясно. Правда на нашому боці!
— Правда, синку, то правда. Але не сила! Хіба не правда була на боці Микити, як він насміявся зі стража? Та довелось нашому Микиті не одне літо в бігах бути. Головне, що цей грабар збирається напустити на нас владу. Що робити? — Просто прошелестів останні речення батько.
— Головне — не об'являтись із перлиною ні в лихварів, ні в золотарів на Горі. Продати тут і якнайшвидше! — сказав дідусь.
— І куди гроші подіти? Сховати? І не витикатись роками і тремтіти, що хтось із тих золотарів чи лихварів обмовиться?
— Але ж це наша перлина! — Аж затрусився від обурення Михайло. — І гроші наші! Як схочемо, так і витратимо! І кому яке діло?!
— Ти забув, Михайле-братіку, як Федора Святополчич замордував? Що, він у княжій печері, на княжім дворі знайшов золоті сосуди? І то чернець, свята людина! А що з ним владці зробили? Нагадати? — І собі гостро заговорив Микита.
— Синку, скажи ти, що думаєш? Як нам із пастки вислизнути?
— Дуже просто. Треба повісити перлину на нашу ікону Параскеви. Як повісимо, то вона стає людським скарбом. У нашій церкві моляться і гончарі, і кожум'яки, і всі, хто на нашім торжку Житнім пробуває. З торгової церкви із шат здерти перлину?
— Але ж у перлині немає дірки. Як ти її повісиш? Це треба дірку свердлити. Це така тонка справа, поки її зроблять — всі вже знатимуть. — Батько був просто в розпачі.
— Тату, не побивайтесь. Я все вже обмізкував. Це як на війні. Треба діяти! Вже "двобою" не уникнути! Можна тільки відтягти "бій" для користі твого ворога.