Вона виганяє чоло віка, незважаючи на всі його клятви. Відсилає його до матері.
Тепер вона бачить сенс свого життя у тому, щоб довести: ніби той, хто видавався героєм нації, обтятим дубом, останнім пристановищем людської гідності у ті страшні часи, насправ ді був зрадником своєї справи, своїх товаришів. Вона зустрі чається з його табірними друзями, розпитує їх про нього, і всі їй розповідають тільки хороше. А вона вперто шукає доказів його зради не тільки дружини.
До неї приходять її колеґи по роботі. Потрібна її участь у справі, яку вона розпочала. Але вона відмовляється брати участь у війні проти начальника, і їй байдуже, що вона підво дить колеґ. Адже в неї таке горе, як вони не розуміють того?
Ні, вона не зраджує їх, то дрібниці! Її зрадили, ось де правда!
У кімнатці матері, де тепер живе й чоловік, двоє гостей.
Це табірні друзі головного героя. Вони сідають за стіл, мати подає страви. Застілля сумне, хоча найстрашніше в житті цих людей — нібито позаду. Вони обоє спочатку несміливо, а потім, заохочені матір'ю, на повний голос переповідають, як приходила до кожного з них колишня дружина, як допитувалася, чи не зраджував своїх товаришів по нещастю в таборі її колишній чоловік. Розмова не клеїться, і друзі йдуть.
Син і мати залишаються наодинці, і мати розповідає, що то вона написала анонімку його дружині про його зраду. Наві що, мамо? Ти ж бачиш, яка в тебе була дружина! Ти маєш радіти, що завдяки мені ти позбувся цієї жахливої жінки.
Після досить гострого діалогу з матір'ю син іде з дому, йде невідомо, куди. Він знає, що дружина його не прийме, але він іде світ за очі. А мати лишається сама святкувати свою піррову перемогу.
— Тут раніше було не так! — збуджено заговорила Вік торія до батька, перекрикуючи оплески, — раніше був інший фінал, який не подобався мамі! Ти чуєш? Був такий самий діалог мами з сином! Але врешті решт вона обнімала його.
А потім і він її!
На сцену вийшли всі актори, розкланялися перед захоп леною публікою. А потім до них приєднався блідий Женик у чорному костюмі з метеликом. Рік тому на сцену виходила й Вероніка, і він цілував їй руку. Це було ще до того, як розпочався їхній роман. То був їхній перший маленький тріумф локального масштабу. Тоді в них ще все було попереду.
Дмитро впізнав того хлопця. То з ним він бачив Вероніку на розі Володимирської та Житомирської. Навіщо він писав цю п'єсу? Навіщо Вероніка ставила її?..
— Чудова вистава! — сказала Наталя Никонівна, — ваша дружина зробила максимум з того матеріалу, який у неї був.
Я гадаю, в неї було велике майбутнє!
Після вистави трясисписівці всіх запросили на поми нальну вечерю. Вікторія пішла спілкуватися з акторами, яких добре знала, а Дмитро опинився в одному колі з Ларисою та Наталею Никонівною.
— А де Вероніка познайомилася з цим драматургом?
— Ой, та через мене! — відповіла Лариса, яка однією поло виною свого єства нібито симпатизувала Женикові, але дру гою — ставилася до нього з неприхованим презирством, — він розробляв тему, під яку дістав ґрант: "Високе мистецтво і соціальне дно". І брав матеріали у нашій фундації. Ми нерідко підтримуємо дітей з мистецькими обдаруваннями з соціального дна. Він не справлявся з матеріалом, йому був потрібен співавтор, а Вероніці потрібні були гроші. От я й познайомила їх. Тим більше, Вероніка добре знала життя радянських люмпенів… У них вийшла досить непогана спільна праця, він її має невдовзі видати. Я, між іншим, була рецензентом. Але потім я пропонувала йому взяти ще дещо з нашої тематики, і він відмовився, бо його те вже не цікавило. Люди хапаються за такі пропозиції обома руками!
— Але драматург він здібний, — відзначила Наталя Никонівна, — його п'єса і для професійного виконання могла б стати в пригоді. Але ця мати — вона вам не здається дивною?
— Звичайна українська свекруха, — відповіла Лариса.
— В цьому сюжеті, а особливо, якщо зіставляти обидва варіанти, я бачу підсвідому боротьбу, якесь неусвідомлене бажання вийти з під материнської опіки.
— Дай Боже, щоб хлопчик виріс, — сказала Лариса.
До гурту підійшов Женик, привітався з усіма і сказав, що після розмови з Вікторією краще зрозумів, як треба розплу тувати таємницю загибелі Вероніки. Він підключив до по шуків баби Зосі свою маму Тетяну Віталіївну, адже вона сама працює в лікарні і має знайомих майже в усіх лікарнях Києва. Він вірить, що знайде винуватців загибелі Вероніки.
— Хай вам щастить, — привітно усміхнулася Наталя Никонівна.
— Нашому теляті… — тихо сказала Лариса.
А Дмитро нічого не сказав. Женик пішов до іншого гурту, і тоді Лариса сказала:
— Слава Богу, що сюди не приперся Адріян.
— Ларисо, ти, я бачу, все знаєш, хоча й весь час на роботі.
— Саме тому.
— Як Вероніка й Вікторія познайомилися з цим огидним Адріяном?
— А ти його бачив?
— Він якось приперся до нас… себто до Віки, а вона попро сила мене спустити його зі сходів. Я це із задоволенням зробив.
— Я знаю, що цей самий Адріан певний час був громадян ським чоловіком Оксани Барабанської.
— Хто це така?
— Одна дама, влаштовує різні акції за підтримкою різних осіб, а він був при ній. А тепер при ній молоденький хлопчик типу Женика. А Адріян — їй Богу, не знаю, чим він займаєть ся, здається, якимось арт бізнесом, але я б не хотіла з ним мати справу. — І я б не хотів. — І Вероніка не хотіла, хоча він до неї останнім часом дуже клеївся. Казав, ніби в нього ремонтується будинок біля нового Ботанічного. А як він познайомився з твоїми — їй Богу, не знаю. Якось випадково. Щось від когось передавав…
Ти спитай у Віки…
— Я з певних причин не хотів би…
— Я тебе розумію, але тут не той випадок. Вони його гнали від себе, але одного разу я таки бачила їх у ресторані. Він, здається, при грошах, але, може, тому й при грошах, що кидає всіх на всі боки… Гадаю, він більше не з'явиться на наших обширах. Мені б цього дуже хотілося.
А саме в цю хвилину Адріян Борич, про якого йшлося трохи вище, трусив килим на подвір'ї бетонного будинку, до речі, неподалік від будинку, де мирно мешкала родина Стебельків протягом більш як десяти років. Але це мало цікавило Адріана. Його цікавила власна доля. У лютому він пристав жити до своєї дуже давньої пасії, яка вислухала слова про те, що саме її… стільки років… але життя склада лось так… і пустила розкішного індика до своєї самотньої хати. Тепер він трусить для неї килим і думає, як би змитися звідси. Якомога швидше і назавжди. Цю бетонку не можна навіть тримати як запасний варіант, якщо не вигорять усі інші. Після Оксани Барабанської, яка замовляла для нього костюми від Валентино, (до речі, він їх чесно відробляв) — трусити килими і ходити по кефір… можна не завершувати фрази.
Він повернувся до хати, кинув килим на порозі, зачинив двері кімнати, сів на телефон. Треба спробувати знову відсвяткувати Тетянин день, який вони вже святкували в її іменини, в січні. Вона найкраще збереглася з тої ґенерації його коханих. Блискуча форма як для постклімактеричних!
І для неї в нього є той гачок, на який чіпляють жінок, котрі вже нездатні любити. Якщо жінки більше не клюють на лю бов, треба опановувати інші методи. Якщо треба — шантажу й погроз. Саме цим він і займеться зараз.
— Ти так гучно розмовляв по телефону, що мені аж стало страшно, — власниця квартири несміливо відчинила двері до кімнати. Вона й досі не могла прийти до пам'яті від усвідом лення того, що в її домі став на постій такий мужчина.
— Мені винні гроші. Вже давно винні. І багато грошей.
Поїду розбиратися.
— Я переживатиму за тебе. Бережи себе, Адику! Може, вип'єш узварчику перед дорогою? Я свіженький зварила, він уже охолов!
Ще одна причина, чому цієї жінки неможливо терпіти.
Вона щодня варить узвар із сухофруктів. А цей напій, м'яко кажучи, не належить до числа його улюблених…
Після вистави "Дорога Зради" Вікторія зосталася зі своїми знайомими, а Дмитро пішов провести додому Наталю Никонівну. По дорозі розповів їй і про бабу Зосю, і про загадкові телефонні дзвоники до нього, на Воскресенку, та до Вікторії. Розповів, що хоче розшукати бабу Зосю, бо вона просто не може не бути непричетною до загибелі Вероніки.
Зізнався, що безпорадний у цих пошуках істини і що в якомусь розумінні починає пізнавати свою дружину тільки після її смерті. Наталя Никонівна казала, що вірить: його зусилля не марні. Адже сильне бажання саме по собі підкаже, в якому саме напрямі слід зосередитись, щоб досягти результату. Дмитро йшов на спектакль у поганому гуморі, а провівши Наталю Никонівну, повернувся додому з надією.
Треба починати діяти. Хоч і неприємно, а треба зв'язатися з матінкою того Женика, якщо вона і справді лікар з досвідом.
Баба Зося могла перебратися тільки до іншої лікарні, отож можна розшукати її. Він має зробити все можливе і неможли ве, щоб з'ясувати причину смерті його Вероніки. Наталя Никонівна має рацію, сильне бажання підкаже, як діяти.
Коли Дмитро повернувся додому, Вікторії ще не було. Він вийшов на балкон, той, з якого рік тому впав Іван Раєвський, запалив цигарку, швидко викурив її, запалив другу. Нав круги тисячами вогнів блимало каламутне передвесняне місто.
У ринві захрипіла крига. Внизу ревли авта. Було рано і темно, але дні вже збільшуються. Вероніко, мила! Сьогодні твій останній день на грішній землі! Всі ми грішники, але не всі шукають свою дорогу в безвісті! Більшість іде дорогою зради. Але я вкотре починаю шукати дорогу з безодні. І знайду її! Ти побачиш!.. Я! Я знайду правду про твою загибель! Бо я дуже хочу цього!
Дмитро довго вдивлявся в млу, палив цигарки, кидав недопалки з балкону вниз, і думав, що його великі прагнення зазвичай досягалися, хоч і ціною занадто великих зусиль. Він облазить навколішки все місто, обійде всі його лікарні, їх тут десятки, а не сотні, і знайде в цьому згубному зрадливому місті ту жінку, яка колись віддавала йому через вікно два клунки з речами Вероніки, а потім була, вочевидь, остан ньою, хто бачив її живою. Баба Зося могла перебратися тільки до іншої лікарні, і треба докласти всіх зусиль, щоб знайти її. Треба буде, хоч би як неприємно це було, зв'язатися з матінкою того Женика, якщо вона і правда лікар з досвідом і має колег у інших лікарнях. І тут Дмитро розпачливо жбурнув з балкона не недопалок, а ледь почату цигарку.